Заснована 17 серпня 1990 р.

Свій до свого – в цьому сила наша і нашої держави

Зареєстрована 21 листопада 1991 р. Петром та Олександром Бобиками, Василем Іванишиним

 

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру суб’єкта видавничої справи ДК № 1695 від 18.02.2004 р.

 

Головна

Історія

Наші книги

Новинки

Магазин

Прайс-лист

Читальня

Пишіть нам

 

Видавнича фірма «Відродження» презентує книгу:

 

Дмитро Донцов

 

ВИБРАНІ ТВОРИ

 

ТОМ 10

 

Твори різних періодів

—––––

 

 

ISBN  9789665382546 (Т. 10)

ISBN 9789665382362

 

Рік видання: 2016. Формат: 70х108 1/16. Обсяг: 380 с.

Папір офсетн. Обклад.: тверда (з тисненням).

Ціна видавнича195,00 грн.*

 

 

Редакційна колегія:

 

Олег Баган (к.ф.н., Дрогобицький державний педагогічний університет імені І. Франка)

Сергій Квіт (д.ф.н., Національний університет «Києво-Могилянська Академія»)

Олександр Музичко (к.і.н., Одеський національний університет імені І. Мечникова)

Микола Посівнич (к.і.н., Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАНУкраїни)

Ярослав Радевич-Винницький (к.ф.н., Національний науково-дослідний інститут українознавства МОН України)

Федір Турченко (д.і.н., Запорізький національний університет)

 

 

Відповідальний редактор і упорядник

Олег Баган

 

Літературний редактор

Ярослав Радевич-Винницький

 

У десяти томах

 

До 10-го тому увійшли твори Д.Донцова з усіх головних періодів його творчости, статті, есеї, рецензії з часописів «Праця», «Наш голос» (Львів), «Украинская жизнь» (Москва), «Літературно-науковий вістник», «Вістник» (Львів), «Державна нація» (Прага), «Вісник» (Нью-Йорк), «Клич нації» (Філадельфія), альманаху «Гомін України» (Торонто). У такому форматі книга ще раз відбиває світоглядну еволюцію автора, яку він пройшов разом із трансформаціями буремної епохи. Особливості мови і стилю автора узгоджені із нормами сучасного українського мовлення й орфографії, водночас збережені його окремі питомо національні, ідіоетнічні риси незросійщеного українського правопису.

Видання рекомендується політологам і політикам, філософам і культурологам, історикам і націологам, літературознавцям, дослідникам і прихильникам української національної ідеї.

 

 

Видавці дякують за співпрацю:

 

М. Бачинському, І. Гринді, М. Мочернюкові, Р. Пундяку, Т. Родцевичу,

А. Цибку, І. Червінці, Х. і Ю. Якимовичам,

родинам Булів, Бумбарів, Кіщаків, Кушнірів, Матківських,

Лехнюків, Парут, Петриків

 

<<< Див. ще збірник цього Автора: «Літературна есеїстка» >>>

 

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

ЗМІСТ

 

 

                                                    О. Баган. В Бути Дон Кіхотом: етичний заповіт Дмитра Донцова.......................................       5

 

Статті раннього періоду

 

                                                    Новий революційний фактор і соціял-демократія...............................................................    18

                                                    На черзі (До питання про нашу національну політику) .......................................................     23

                                                    Повстання в Еспанії...........................................................................................................    33

                                                    Першого липня..................................................................................................................    35

                                                    Російська революція і українська національна проблема..................................................    39

                                                    Праве українство...............................................................................................................    45

                                                    Українське питання і російська соціял-демократія..............................................................    54

                                                     «Наша Дума» ...................................................................................................................     67

                                                    1906 рік у Києві..................................................................................................................    70

                                                    Австрийская raison d’etat в Галиции...................................................................................    74

                                                    Русская идея в Галиции (Письмо из Галиции) ....................................................................     79

                                                    Ещё о русском либерализме (Ответ г. В.Жаботинскому) .................................................     86

                                                    Украина в новейшей европейской литературе...................................................................    89

                                                    Point des reveries (Письмо из Галиции) ..............................................................................     97

                                                    Русский империализм и украинство................................................................................... 104

                                                    Украинско-польское соглашение....................................................................................... 109

                                                    Начало конца..................................................................................................................... 115

                                                    Немецкий публицист об украинском вопросе.................................................................... 122

                                                    Leon Wasilewski. Ukraina i sprawa ukraińska [Рец.] ..............................................................   125

 

Статті й есеї вісниківського періоду

 

                                                    Драгоманов і ми................................................................................................................. 128

                                                    Що таке націоналізм? ........................................................................................................  134

                                                    До завдань українського націоналізму ..............................................................................  139

                                                    Дон Кіхотам монархізму.................................................................................................... 142

                                                    До старого спору.............................................................................................................. 149

                                                    Крок уперед....................................................................................................................... 160

                                                    Росія чи Европа? (До літературної суперечки) .................................................................  173

                                                    Da capo............................................................................................................................. 186

 

Есеї пізнього періоду

 

                                                    Григорій Сковорода про національний провід................................................................... 192

                                                    Сила крови («Три хвилини» Лесі Українки) ........................................................................  203

                                                    Конфлікт поколінь («Адвокат Мартиян» Лесі Українки) .....................................................  210

                                                    У перспективі пів століття .................................................................................................  221

                                                    Пам’яти В.В.Радзимовської ...............................................................................................  227

                                                    РУП ...................................................................................................................................  236

                                                    Душа москаля і драгоманівство......................................................................................... 242

                                                    Перед розвалом червоної орди......................................................................................... 249

                                                    Чиїм був старий великокняжий Київ? .................................................................................  252

                                                     «Розумне слово» фарисеїв............................................................................................... 259

                                                    З хрестом чи серпом? ......................................................................................................  262

                                                     «Гріх проти духу» ............................................................................................................  268

                                                    Дві поетки України про «модерних» контактовців............................................................... 279

                                                    Перед кінцем большевизму (1917–1967) ............................................................................  285

                                                    Демонократи Заходу, Москва і наші прогресисти проти націоналізму............................... 293

                                                    Акт 30 червня 1941 року.................................................................................................... 301

 

Рецензії

 

                                                    Григорій Сковорода про національний провід................................................................... 192

                                                        «Нова Україна»: безпартійний двотижневик громадського, культурного
                                                    та економічного життя. – Прага, 1922. – т.77 (березень – липень) .....................................  304

                                                     «Нова Культура». – Львів, 1923. – ч.1, 2-3, 4 (травень – серпень) ....................................  306

                                                    Література, наука, мистецтво (додаток до «Вістей» ВУЦВК). – Харків. –
                                                       Ч. 6-9. – 1922 (листопад і грудень) .................................................................................  308

                                                    Жовтневий збірник. 1917-1924. – Харків: Державне видавництво України, 1924 .................  309

                                                    Сосюра В. Місто. – Харків: Вид. «Червоного шляху», 1924. – 60 с. ..................................   311

                                                    Камінський А. Галичина П’ємонтом. – Львів, 1924.............................................................. 312

                                                    Камінський А. Західна Україна і Галичина. – Львів, 1927. – 80 с. ........................................  314

                                                    Ґі де Мопасан. На воді: Оповідання / Переклад М.Шраґа. З передмовою О.Грицая. –

                                                       Вид. «Чайка». – Відень, 1923 ..........................................................................................  316

                                                    Лондон Дж. Оповідання південного моря / З англійської переклала Софія Куликівна.
                                                    Віньєтка П.Ковжуна. – Львів, 1924. – 144 с. .......................................................................  317

                                                    Зеров М. Леся Українка: критико-біографічний нарис. – Харків: Книгоспілка, 1924............   318

                                                    Филипович П. Простір. – Київ: Вид. «Слово», 1925. – 54 с. ...............................................  319

                                                    Головко А. Бур’ян: повість. – Державне видавництво України, 1927. – С. 354 ...................  321

                                                     «Західна Україна»: Альманах. – Харків: Державне видавництво України, 1927..................  322

                                                    Бабій О. Гуцульський курінь: Поема. – Прага: Накладом Групи української
                                                       національної молоді, 1927. – 154 с. ................................................................................  323

                                                    Остап Вишня. Лицем до села. – Х.: ДВУ, 1927. – 171 с.

                                                    Остап Вишня. Вишневі усмішки літератури. – Х.: ДВУ, 1927. – 116 с.

                                                    Остап Вишня. Кому веселіш, а кому сумно. – Х.: ДВУ, 1927. – 74 с.

                                                    Остап Вишня. Моя автобіографія. – Х.: Книгоспілка, 1927. – 32 с. ....................................  325

                                                    Луначарський А. Історія західноевропейської літератури. – Х.: ДВУ, 1926......................... 325

                                                    Винниченко В. Сонячна машина. Частина перша. – Харків: ДВУ, 1928. – 314 с. .................  326

                                                    Винниченко В. Сонячна машина. Частина друга. – Харків: Рух, 1928. – 235 с. . .................  329

                                                    Кравців Б. Дорога. – Львів: «Варяг», 1929. – 48 с. ............................................................  333

                                                    Степанів Олена. Напередодні великих подій. – Львів: Вид. «Червоної калини», 1930. .......  333

                                                       Віконська Дарія. Райська яблінка. – Львів: Книгарня Науков.
                                                       Т-ва ім. Т. Шевченка, 1931. – 102 с. ................................................................................  334

                                                    Чернява І. На Сході – ми! (фільм прийдешнього). – Львів: В-во «Стрибожич»,
                                                        [1933]. – 198 с. ..............................................................................................................  336

                                                     «Ми»: літературний чвертьрічний журнал. – Варшава: «Варяг», осінь 1933...................... 337

                                                    Косач Ю. Сонце в Чигирині. (Повість про декабристів на Україні). – Львів:
                                                       Накладом І.Тиктора, [1934]. – 120 с. ...............................................................................   339

                                                    Косач Ю. Чарівна Україна: повість . – Львів: Бібліотека «Дзвонів», 1937. – 142 с.

                                                    Косач Ю. Чад: повість. – Львів: Бібліотека «Діла», 1937. – 102 с. 

                                                    Косач Ю. Клубок Аріядни: новели. – Львів: Бібліотека «Діла», 1937. – 240 с.

                                                    Косач Ю. Глухівська пані. – Львів: В-во «Академія», 1938. – 68 с. .....................................   341

                                                    Верниволя [Cімович] Василь. Українська література, погляд
                                                       на її історичний розвиток. – Львів: Накладом «Самоосвіти», 1934. – 40 с. ......................  345

                                                    Самчук У. Марія: хроніка одного життя. – Львів: «Українська бібліотека»
                                                        (Накладом І.Тиктора), 1934. – 144 с. ..............................................................................   346

                                                    Винниченко В. За яку Україну? – Париж, 1934. – 43 с. .......................................................  347

                                                    Бальзак. Чародійна шкіра / Переклав В.Софронів. – Львів:
                                                    Бібліотека «Діла», 1936. – 180 с. .......................................................................................  348

                                                    Барб’є д’Орвіллі. Чортиці. – Львів: Бібліотека «Діла», 1936. – 295 с. ................................  349

                                                    Єндик Р. Білі ночі. – Львів: В-во «Винне гроно», 1936. – 120 с. .........................................  350

                                                    Мосендз Л. Людина покірна. – Львів: Вид. І.Тиктора, 1937. – 128 с. ..................................  351

                                                    Мосендз Л. Відплата: Оповідання. – Львів: Вид. І.Тиктора, 1939. – 128 с. .........................  352

                                                    Віконська Д. За силу і перемогу. – Львів: Накладом Л.Малицької, 1938. – 290 с. ..............   353

 

                                              

                                                    Пояснення рідковживаних слів............................................................................................   355

                                                    Коментарі..........................................................................................................................   370

 

 

 

БУТИ ДОН КІХОТОМ: ЕТИЧНИЙ ЗАПОВІТ ДМИТРА ДОНЦОВА

 

Вихід у світ 9-ти томів творів Д.Донцова, великий відсоток з яких складають такі, що вперше передруковані для ширшого ознайомлення всеукраїнської читацької авдиторії, дає змогу зробити певні загальні висновки щодо значення спадщини мислителянаціоналіста. Передусім у цих публікаціях ми бачимо об’ємну, калейдоскопічну картину українського політичного, національного і культурного життя протягом трьох чвертей ХХ ст. Уважне око Донцова тонко фіксує кожен порух до громадянського зміцнення українства, кожне інстинктивне зусилля до національного самоствердження, кожну оригінальну духовно-естетичну інтенцію до розгортання обріїв українського світу. Поступово ми спостерігаємо, як молодий автор перетворюється із пристрасного партійного публіциста лівого ґатунку на самобутнього теоретика-націолога, а згодом – на ідеолога та вільного мислителя динамічного українського націоналізму, який потужно впливає на історичні події епохи. І в цьому сенсі спадщина Д.Донцова є особливо цікавою і значущою (матеріяли 10-го тому знову потвердять це) через свій внутрішній революціоналізм, свою неухильну тенденцію до зростання-розростання. Діяпазон осмислюваних ним проблем є надзвичайно широким і, попри певну односпрямованість центральної ідеї творчості, як видається на перший погляд, автор уміє постійно урізноманітнювати підходи та методику свого аналізу, залучати до нього щораз нові і нові історичні приклади та філософські принципи. Тому звичайна актуальна публіцистика Д.Донцова має здатність видозмінюватися до глибоких розважань над темами національного буття, котрі отримують понадчасове навантаження.

Д.Донцову випало жити у надскладний і наддраматичний період української історії, коли не раз вирішувалася доля нації, доля державности і політичних можливостей українства: дві всеросійські революції 1905-го і 1917-го рр., Перша світова війна, боротьба за українську державність 1917–1920 рр., змагання з окупаційними режимами большевицької Росії і відновленої Польської мініімперії, постання підпільного українського націоналістичного революційного руху, Друга світова війна, трагіка еміграції. І в усіх цих випадках він намагався вияскравити перед українством чіткі національні ідеали, пояснити закономірну потребу завзятої і жертовної боротьби за визволення, розкрити світоглядні простори правої політичної філософії, націоналізму і консерватизму. Його перевага над багатьма своїми сучасниками – політичними теоретиками – полягала у тому, що він мав тонше відчуття ритміки національної боротьби, мав живе уявлення про всі складнощі і драматизм національного опору і загрози зовнішніх ударів. Тому в Донцова ніколи не було ілюзій щодо перспектив національного розвитку, він ніколи не помилявся при визначенні та оцінці ворогів України, тому публіцистика його є такою повчальною і такою болючою для його опонентів, адже в ній зафіксовані ті численні промахи, наївності, ідіотизми, які виявляло політичне українство протягом десятиліть і через які заганяло націю у стан безвиході і поразки. Тому до сьогодні послідовники усіх політичних традицій в Україні ХХ ст. – соціялістичної, москвофільської, ліберальної, націонал-демократичної, гетьманської, клерикальної, опортуністичної в націоналізмі – не можуть забути і вибачити йому той викривальний і критичний пафос, з яким Донцов боровся з їхніми «ідейними батьками» – лівими доктринерами, примітивними малоросами, благодушними космополітами, обмеженими формалістами, сліпими пацифістами, хитрими пристосуванцями. Тому стріли ненависти і паплюження летять і летять у бік Донцова, бо ж ніхто не хоче визнати історичних помилок своїх ідейних попередників, які призвели до катастрофічних часами поразок нації.

Концепція останнього тому «Вибраних творів» Д.Донцова побудована так, щоб показати творчий розвиток автора за чотирма основними періодами його світоглядної еволюції: ранній, соціялістичний період (1906–1912 рр.), другий, консерватистський (1913–1920 рр.), третій, націоналістично-волюнтаристський (1921–1940 рр.) і четвертий, націоналістично-традиціоналістський (1941–1973 рр), коли у творчості автора посилюються містико-релігійні настрої, апелювання до прадавніх традицій. Тож читач 10-го тому зможе зіставити проблематику і спосіб мислення Д.Донцова різних часів. Зрозуміло, між творами є суттєві відмінності у плані зацікавлень, змісту ідей, але усі вони пройняті єдиним духом націозахисної дії, жвавої полемічности, мисленнєвої глибини. І головне – публіцистика націлена на пробудження сильнішого українського вітального динамізму, який і є основою кожного націоналізму.

Перший період творчости представлений статтями Д.Донцова із соціял-демократичних львівських часописів «Праця» і «Наш голос» за 1910–1911 рр., коли він у лавах Української соціял-демократичної робітничої партії намагався посилити революційні рухи в українському суспільстві. Симпатія до соціял-демократії в нього визріла ще у 1906 р., коли та виявилася головною рушійною силою всеросійської революції, пропонуючи рішучу боротьбу із російським царизмом. Донцов із своїм пристрасним темпераментом, категоричністю суджень, закономірно, не міг прийняти тактики центристських і правих середовищ Наддніпрянської України, які у той час були надзвичайно нерішучими і пасивними. Частково ця проблема проаналізована у статті «Праве українство». Цікаво, що автор спробував у цій статті проаналізувати явище новочасного антисемітизму і розкритикувати його за те, що він заганяє українство у вузьку колію політичних дій, коли нація захищається тільки на рівні соціяльно-комерційних інтересів, а не прагне повноцінного національного визволення. Євреї представляються головними ворогами українців, бо перешкоджають їм як економічні конкуренти, насправді ж ненормальні й експлуататорські умови створює саме Російська імперія, її паразитарний бюрократичний апарат. Давши себе увігнати в колію соціяльного антисемітизму, українці витрачатимуть енергію, по-суті, намарно, бо вийдуть із фронту антиімперської боротьби. Попри те, що Д.Донцов виявився занадто тенденційним у цій статті, однозначно змішуючи ідейні позиції україноцентричного полтавського журналу «Рідний край» і проросійського часопису «Киев», він логічно проаналізував тогочасні хиби правої програми політичних дій: фразерство, слабкий рівень самоорганізації, нативізм. Правда, автор і помилявся згідно із засадами своєї ліво-соціялістичної світоглядної орієнтації: він бачив у націоналізмі тільки класовий фактор – формування дрібної буржуазії міст, не розумів значення в історії фактору національної емоції; він хибно думав, що класова солідарність пролетаріяту є реальністю, а не ілюзорною й оманливою ідеологемою. Однак важливо зауважити, що Д.Донцов наполегливо намагався поєднати класово-соціялістичні ідеї з національними. Ось, для прикладу кілька його стратегічних думок як соціял-демократичного теоретика:

«Сим рухом є національний український рух. Датою його народження справедливо вважається бурливий 1905 рік. Революція, яка здвигнула з місця селянство, міську демократію і пролетаріят і пірвала їх у вир завзятої й упертої боротьби з усіма силами конаючого ладу … Одною з найбільших перешкод для реалізування масою свого політичного значення і сили в суспільности є національний гніт. Таким чином, боротьба українського селянства і пролетаріяту за свої економічні і політичні потреби в своїм кульмінаційнім пункті викликала до життя масовий український національний рух»[1].

«…Українські національні вимоги можуть рахувати на своє здійснення не раніше, як буде зломлено політичну силу тих клас російської суспільности, які є найзавзятішими противниками демократії, а разом з тим підпорою, на котрій тримається царат – шляхти і плутократії».[2]

«В боротьбі за національне визволення України український пролетаріят має відіграти ту саму рою, яку відіграє в боротьбі за політичну свободу цілий російський пролетаріят».[3]

«Нашим завданням є розв’язати таку національно-політичну революцію, котра вже живе, хоч несвідома, в почуваннях широких мас нашого народу, створити могутній національний рух (виділення наше – О.Б.), злити всі невеличкі струмочки національного незадоволення у великий революційний потік, який знесе всі ті греблі, що правительство царське протягом двохсот літ нагатило на дорозі свобідного національного розвитку українського народу».[4]

Стаття «Російська революція і українська національна проблема» («Наш голос», 1911) показує, як розумів Д.Донцов тодішні завдання українства. Насамперед воно повинно було позбутися тільки культурницького світогляду, а виробити собі програму і навики політичного руху. Позбутися «провінціялізму», тобто примітивности і наївности у змаганнях. Натомість треба наступати широким фронтом на всі сектори владної системи і проводити українських людей на всі можливі посади. Лише демократизація російської імперської системи могла дати українцям історичний шанс на виживання й утвердження як нації. Хоча Донцову ще заважало класове мислення соціял-демократизму, він чітко розумів, що тільки перетворення «малоросів» на модерну націю дасть можливість вирватися з лабет етнографізму і провінціялізму, але таке могло відбутися тільки внаслідок революції.[5]

Теоретизування Д.Донцова цього періоду були спрямовані на послідовне доведення національної відрубности українства від росіян, що, як відомо, тоді було націологічною версією, мало прийнятною серед різних середовищ імперії, та й серед велетенської маси українських малоросів. До того ж у соціялістичному таборі України домінувала думка про докончу потребу і закономірність «об’єднання зусиль російського і українського пролетаріяту». І в цьому моменті починається тенденція до розходженя Донцова із керівництвом УСДРП (Л.Юркевич, В.Левинський, В.Винниченко, Д.Антонович та ин.). Власне, статті із часописів «Праця», «Наш голос» і «Украинская жизнь», які ми подаємо у цьому томі, показують цю неухильну тенденцію і її логіку: якщо керівництво УСДРП посилювало ідейно свій пролетарський інтернаціоналізм та  автономізм, то Донцов щораз чіткіше виявляв свій світоглядний націоналізм і самостійництво. Тож про ніяку його «зраду», «перекиньчицтво», «непослідовність» і т.ин., на чому спекулювали і спекулюють всі опоненти-вороги Д.Донцова, говорити не можна, це був рух зліва вправо, але по лінії революційности.

Водночас ранні статті, особливо «На черзі» («Праця», 1910) і «Праве українство», як і дрібніші («Наш голос», 1911) публікації в соціял-демократичній пресі, демонструють партійно-ідеологічний догматизм Д.Донцова, сумбурність і суперечність деяких його тез. Він вперто пробує довести, що тільки через класову боротьбу українці зможуть визволитися, що розв’язання соціяльних проблем автоматично приведе до міжнаціональної гармонії між народами, що надмірна концентрація уваги і зусиль на збереженні та розвитку національного в українському суспільстві приведе до шовінізму та самозамикання українського руху. Це, власне, були ті політологічні і націологічні тези, з якими пізніше протягом усього життя Донцов боротиметься і саркастично висміюватиме їх. Тепер же він необачно і непереконливо пристрасно полемізує з головними українськими часописами «Рідний край» і «Рада», вбачаючи в їхній програмі вузькість і плиткість традиційного українофільства і народництва. Це була помилкова позиція. Хоча тут Донцова можна зрозуміти в одному аспекті: він категорично не сприймав пристосуванства (у політичному вираженні – невиразного автономізму), примітивщини, відсутності революційного горіння, а саме цим дихали тоді офіційні українські кола, тобто маловиразний і обережний національно-демократичний рух. Ще у 1908 р. ці кола об’єдналися в тупцювальне Товариство українських поступовців (ТУП) на чолі з С.Єфремовим, Є.Чикаленком, Ф.Матушевським, А.Ніковським, М.Грушевським та ин. й ідеально виражали програму лоялізму і конституціоналізму, що в українських умовах означало відмову від наступальности, безнадійне вичікування і фатальне самоприречення на долю етнографічного руху за типом провансальського. Цього й не сприймав Д.Донцов. Саме ТУП видавав першу щоденну українську газету Наддніпрянщини «Рада». Фактично ТУП сповідував костомарівсько-драгоманіську теорію національного відродження з її принципами «плекання народної культури», «малих діл», «поступовості», «включености українства в загально-російську культуру» і т.ин. Однозначно, що така програма вела до закономірної поразки в майбутньому, тобто під час Національної Революції 1917–1920 рр. Тож Д.Донцов цілком правдиво прочував, що така тактика політичної боротьби ні до чого доброго не доведе. Його помилка полягала тільки в тому, що він не відразу розгледів догматизму і штучности соціялізму як ідеології, не зрозумів вузькости й антинаціональної сутности її.

Тут нагадаємо, що редактором «Рідного краю» була один час Олена Пчілка і саме завдяки її позиції це видання набуло більшої ідейної бойовитости і наступальности. У своїй пропаганді воно вже переставало бути явищем народництва, а поволі виходило на рівень правдивого модерного українського націоналізму. І це пізніше підтвердив сам Д.Донцов, написавши у 1931 р. чудовий есей «Олена Пчілка: проба реабілітації» (ЛНВ, Кн.5; у нашому виданні есей надруковано у 8 т.), в якому не тільки переосмислив певні свої упередження до національно-консервативного табору з-перед Революції, а й дав глибокий аналіз моральних, світоглядних та культурно-історичних джерел правдивого націоналізму на прикладі життя і поглядів Олени Пчілки.

Очевидно, що Д.Донцов потрапив із соціял-демократизмом у своєрідну ідеологічну пастку: чим більше він акцентував на національному й аналізував національну проблематику, тим більше він заходив у суперечність із ідеологією соціял-демократизму як матеріялістичною (а значить такою, що обходить тему духовного буття народів) і космополітичною (такою, що вважає національні принципи і пріоритети неважливими). Це потверджує стаття «Українське питання і російська соціял-демократія» («Наш голос», 1911), в якій він цілком конкретно намацав проблему глибинної конфронтації між всеросійським прихованим імперіялізмом російських лівих і українським, ще кволим, націоналізмом. Відзначимо, що частково йому допомогли тоді видобутися із цієї інтелектуальної пастки австрійські соціялістичні теоретики О.Бавер, К.Ренер і К.Кавтський, котрі активно аналізували національну проблематику, яку їм, очевидно, підказувало саме життя Дунайської багатонаціональної імперії, народи якої наполегливо стреміли до повного свого національного самоствердження. Тому Д.Донцов, живучи тоді в підавстрійській Галичині, зумів теоретично протиставити соціялістичний інтернаціоналізм австрійських і російських авторів. Рація була, як він виявив, на боці перших.

Така смілива критика, коли український публіцист відкрито полемізував із найбільшими авторитетами соціялістичної думки Европи повела його до епохальної студії «Енґельс, Маркс, Ласаль про «неісторичні нації» (1914), якою він ніби поставив жирну крапку-висновок у своєму досвіді перебування в лівому ідеологічному русі: він показав фальшивість, зверхність, теоретичну нелогічність і неправдивість у вченні видатних соціялістичних мислителів і застеріг українство перед згубним ідейним космополітизмом лівих.

Окреме місце в ранній соціялістичній творчости Д.Донцова займають два есеї-спогади «1906 рік у Києві» і «Наша дума» із «Нашого голосу». Це тонкі спостереження над добою революції 1905–1907 рр. Разом з иншими подібними есеями нашого тому – «Пам’яті В.Радзимовської» і «РУП» – ці твори вибудовують цікаву історичну картину початку ХХ ст. в інтимних і психологічних деталях.

Новим етапом ідейного розвитку для Донцова стала участь в журналі «Украинская жизнь» (Москва), який редагував Симон Петлюра. Загалом співдія цих двох виняткових особистостей в українській історії ХХ ст. є особливо значущою і не до кінця вивченою. Познайомилися вони ще у вихорі першої російської революції 1905–1907 рр. Очевидно, що С.Петлюра як новий інтелектуальний лідер українських соціял-демократів засимпавтизував молодому здібному публіцистові, який швидко почав виділятися своїми принциповими і багатопроблемними статтями на сторінках лівої преси. Трохи старший С.Петлюра вже утвердився в українській культурі публікаціями протягом 1900-х рр. і тепер, у 1912 р., очолив формально соціял-демократичний журнал «Украинская жизнь» (разом із О.Саліковським), але відразу надав йому більше ліберального, національно-демократичного змісту. Тому невдовзі серед авторів з’явилися тут С.Єфремов, М.Могилянський, О. і С.Русови, О.Лотоцький, В.Липинський і, власне, Д.Донцов. Це розширило ідейно-проблемний діяпазон видання, поглибило його культурологічну лінію. Д.Донцов жив тоді в Галичині і в спеціяльній рубриці «Письмо из Галиции» регулярно інформував про галицькі політичні і культурні події, осмислював тенденції соціяльної трансформації краю. Ця творча співпраця С.Петлюри і Д.Донцова мала те велике значення для тодішньої української політичної думки, що обидва за своїми світоглядними інтенціями виходили за рамки соціялізму, хоч були активними учасниками соціялістичного руху, обидва гостріше, ніж инші відчували виклики і загрози перед українським національним рухом, обидва активніше включали в публіцистику власне націософське осмислення законів історії і світового прогресу. Тому для обидвох період «Украинской жизни», яка мала програмою ознайомлення всеросійської громади з українською проблематикою, був надзвичайно продуктивним періодом зростання.

Д.Донцов у цей час розвинувся як уважний аналітик міжнаціональних стосунків, геополітик, культуролог, написав свій перший літературознавчий есей – про творчість своєї улюбленої авторки – Лесі Українки. Його публікації в «Украинской жизни» можна розбити на дві головні групи: 1) про проблематику українсько-польських стосунків в Галичині; 2) про особливості традиційного і ліберального російського імперіялізму. Три статті з «Украинской жизни» були надруковані у 1-му томі нашого видання, це: «О.Бауэр о национальной ассимиляции», «Русский либерализм и украинское движение» і «За украинский университет». Загалом ці російськомовні публікації засвідчили передусім те, що Д.Донцов позбувся соціялістичної фразеології, його думка стала розкутішою, гнучкішою.

У статтях «Point des reveries», «Украинско-польское соглашение», «Начало конца» Д.Донцов уважно аналізував характер польсько-українських стосунків у Галичині і показував стійкі процеси національного утвердження галицьких українців. Ці статті передусім вартісні описами фактів польського політичного домінування в краю, обумовленого закоренілим польським шовінізмом в українському питанні. Д.Донцов пояснював, що така нівеляційно-асиміляторська політика поляків, яка велася протягом століть щодо покорених ними народів, сьогодні, у ХХ ст., не відповідає духові часу, є фальшивою в моральному аспекті і руйнівною в цивілізаційно-геополітчиному, оскільки не дає розбудовувати простір Середньої Европи (а Галичина є ключовим регіоном в ньому) на засадах взаємоповаги, солідарности і спільної демократичної перспективави народів. В окремих моментах Д.Донцов цілком правильно і проникливо підходив до проблеми несконсолідованости середньоевропейців, які у такій формі стають і ставатимуть жертвами невпинного російського імперіялізму. І тут польська політика як політика великого і впливового народу була насамперед конфронтаційною, бо базувалася на ілюзії відтворення колишньої польської імперії ягеллонської доби. Тому найконструктивнішою в Середній Европі була міжнародна політика Німеччини, яка якраз прагнула сконсолідувати якось цей простір, хай і в своїх геополітичних інтересах, але з відчуттям загрози російської експансії. Саме виходячи з цієї логіки, у Д.Донцова ще перед Першою світовою війною сформувалася пронімецька теоретична геополітична орієнтація.

Особливо цікавою є стаття «Начало конца», в якій автор малює картину засліплености поляків в українському питанні, картину закономірности їхньої поразки в Галичині, з огляду на те, що український національний рух стає щораз масштабнішим і динамічнішим, український соціюм за останні два десятиліття збільшив темпи своєї урбанізації, тобто українці стали відчутним фактором у головних містах краю (Львові, Перемишлі, Станіславові та ин.), почали формуватися якісні українські інтелектуальні і культурні еліти. Тому політика провідних польських кіл, які відмовляють українцям у праві мати свій університет у Львові, є алогічною і нецивілізованою, вона, базована тільки на шовінізмі, неодмінно приведе поляків до майбутніх крахів і потрясінь.

Друга велика проблема донцовської публіцистики цього часу – це осмислення тенденцій російського імперіялізму в Україні. Цій темі в «Украинской жизни» присвячено основних п’ять статей: «Русский либерализм и украинское движение», «Русская идея в Галиции», «Ещё о русском либерализме (Ответ г. В.Жаботинскому)», «Русский империализм и украинство» и «Немецкий публицист об украинском вопросе». У статті «Русские в Галиции» Д.Донцов спробував осмислити феномен галицького москвофільства в сучасності, коли воно вже йшло до занепаду як політична і культурна ідея. Його спостереження цікаві насамперед чіткими висновками для всеросійської авдиторії про те, що москвофільство, а значить і російська ідея в Галичині, є цілком штучним, фальшивим і неорганічним явищем на галицькому ґрунті. Самі москвофіли представляють себе запеклими консерваторами, борцями за духовну суверенність Галичини перед наступом польського католицизму. Однак, о диво, ці псевдоконсерватори, зауважує Д.Донцов, з одного боку, чомусь знаходять собі підтримку у російських лібералів, тобто людей далеких від ортодоксальних монархістів, а з иншого боку, чомусь мають сприяння від поляків, нібито від головних ворогів. Чому? А тому, що всі ці три табори сходяться в одному: в ненависті до української національної культури та ідентичности. І далі Д.Донцов робить влучне спостереження про джерела галицького москвофільства, тлумачить, звідки йому вдається черпати кадри з такою ретроградною ідеологією, без підтримки в народі: «У крестьян, разумеется, ни о каких проблесках русского национального самосознания говорить не приходится. Они улавливаются на удочку москвофильства лиш грубейшей демагогией. Интеллигенцию приводят в лагерь москвофильства разные причини: систематическая агитация в бурсах, дремлющее в душе каждого члена угнетённого народа рабское чувство стыда за свой язык и нацию и, наконец, привитое долгими веками неволи недоверие к силам своего народа. Это, так сказать, идейные москвофилы. Но таких немного среди них. Большинство же обращается в новую веру под влиянием причин совершенно иного сорта».[6]

У цьому контексті вельми важливою і показовою є оцінка Донцовим російського лібералізму в аспекті його ставлення до українського руху. Спочатку це він зробив у статті «Русский либерализм и украинское движение» («УЖ», 1912, №5), опублікованій у 1-у томі нашого видання, а згодом повторив свої аргументи у статі «Ещё о русском либерализме (Ответ г. В.Жаботинскому)» («УЖ», 1912, №10). Головне застереження Д.Донцова полягало у тому, що в російській національній свідомості постійно присутнє зверхнє, насторожене і навіть вороже ставлення до українського народу, і це не тільки політично виражають офіційні владні кола, російські консерватори-слов’янофіли, монархісти і реакціонери, що є закономірним, а й російські прогресивні і вільнолюбні ліберальні політики типу Мілюкова, Родічева, Струве та ин. Д.Донцов прогнозував, що мірою того, як посилюватиметься український рух, ворожість до нього тільки наростатиме в ліберальних колах, і це незабаром підтвердила історія, підтверджує це вона і сьогодні. Правда, називав він це явище, виходячи із свого тодішнього світогляду, дещо помилково «общественным национализмом»,[7] замість назвати його точно і правдиво: шовінізмом. Український публіцист закликав єврейського громадського діяча позбутися ілюзій щодо російських лібералів як можливих союзників у боротьбі із царизмом. Він конкретно вказував на великодержавницькі замашки провідного російського політика-ліберала П.Струве, в иншій своїй статті наводив таке його висловлювання: «Я совершенно убежден, что малорусская культура по сравнению с русской представляет лишь явление локального характера, провинциальную ветвь последней. Существование малорусской культуры мыслимо лишь как часть культуры общерусской, и всякое изменение в этом факте возможно лишь при полном изменении политической и социальной структуры России».[8] У цьому моменті Д.Донцов передбачив визначальну тенденцію в російській ліберальній і лівій політичній думці, які щораз більше набирали характеристик імперіяльности і шовінізму аж до майбутньої знаменитої большевицької нетерпимости. На жаль, до його думок тоді ніхто в українському політикумі не дослухався і хвиля благодушности у сподіваннях не російських лівих і лібералів як цілком можливих союзників українства у боротьбі з царизмом і далі широко розходилася українським суспільством.

У статті «Русский империализм и українство» («УЖ», 1913, №2) Д.Донцов вперше відважився поставити під сумнів вагу ідей метра українських лівих і лібералів Михайла Драгоманова. Він з іронією оцінив стратегему останнього боротися за українську автономію культурну і політичну тільки в рамках російської державно-адміністративної системи.[9] Такі плани М.Драгоманов будував у своїх знаменитих «Чудацьких думках про українську національну справу» (1892 р.). Авторитет цього мислителя був тоді надзвичайно великим і в українському, і в російському суспільствах; якраз у цей час вийшло масштабне 10-томне видання його творів російською мовою з передмовою Б.Кістяківського; М.Драгоманов перетворювався його адептами на такого собі «інтелектуального деміюрга» для всеросійського демократичного і революційного рухів. Тому спроба Д.Донцова почати критичне переосмислення цього кумира прогресивних  верств українського і російського суспільств була вельми потрібною і показовою.

Важливим аспектом донцовської публіцистики цього часу є трактування теми неославізму або панславізму. Він ніколи не мав ілюзій щодо щирости пропагованої любови між слов’янами з боку офіційних російських і польських кіл. Ці два імперські народи використовували на політичному і геополітичному рівнях слов’янофільську фразеологію винятково в корисливих для себе інтересах. Тому раціональна і прагматична картина стану справ у цій темі, яка зринала із статей Д.Донцова, підказувала українцям надіятися тільки на свої сили, плекати міцний націоналізм, позбуватися примарних надій на міжнародну слов’янську допомогу, хоча при цьому й використовувати у власних інтересах всі можливі фактори міжслов’янської взаємодії. І тут, як приклад, він наводив змагання українців у Галичині за своє самоствердження (стаття «Point des reveries!» та ин.), коли запорукою їхнього історичного успіху стали організованість, наполегливість, конкретність та чітка зорієнтованість на національні пріоритети.

Отже, період співпраці з «Украинской жизнью» став для Д.Донцова важливим етапом у подоланні вузьких світоглядних рамок лівих ідеологій, поглиблення критики російського імперіялізму, об’єктивного осмислення перспектив українського національного руху, виходу на ширші обрії політичного аналітизму та розвитку політичної думки.

Другий блок републікацій з 10-го тому нашого видання репрезентують статті і рецензії міжвоєнної доби, коли Д.Донцов перебував в апогеї своєї творчої активности й ідейної наступальности. Про цей «вісниківський» період ми багато сказали у передмовах до попередніх томів, тому тут проакцентуємо тільки на окремих моментах. Передусім ці публікації цікаві своїм кардинальним переосмислення філософських, політичних засад українського визвольного руху, який довго ґрунтувався на світоглядному позитивізмі, ідеологічному соціялізмі, майже не виходив за рамки легітимних ліберально-демократичних принципів та засобів політичної боротьби і відповідних цінностей. Сумарно цей масив ідей і принципів у нас прийнято називати драгоманівщиною від імені найвизначнішого теоретика того періоду національного відродження. Есей «Драгоманов і ми» («Літературно-науковий вісник», 1923), якраз і був спрямований на критику цього великого явища, цілої традиції політичного думання в Україні, яка так фатально відбилася на українській історії, підготувавши поразку в Національній Революції 1917–1920 рр. Д.Донцов не тільки підбивав підсумки минулому, а й давав нові моральні імперативи для майбутнього. Він писав: «Ukraina militans не має в собі нічого з його [Драгоманова] ідей, а головне – нічого з духа сих ідей. Драгоманов виставив примат соціялізму і космополітизму, вона – примат нації. Він – еволюцію і гуманітаризм, вона – боротьбу і національний егоїзм. Він – російський Схід, вона – латинсько-германський Захід. Він – паліївщину, вона – мазепинство».[10] Під Ukraina militans мав на увазі новий революційний націоналізм сучасности, формував.

Три статті, які Д.Донцов опублікував на сторінках журналу «Державна нація» (1927 р.), вартісні тим, що увиразнюють його тодішні трактування теми націоналізму, який щойно набирав сили в Західній Україні та еміграції. Це було видання Легії українських націоналістів (лідер – М.Сціборський), заснованої у Празі 1925 р. з метою об’єднати революційно налаштовану націоналістичну молодь за кордоном. ЛУН стала однією із складових ОУН у 1929 р. Д.Донцов пояснював новій генерації ідейних борців, чому не можливо вести визвольну боротьбу з позицій монархізму (гетьманства – у версії В.Липинського), соціялізму та ліберально-народницького демократизму. Тому, що ці політичні доктрини на перше місце в бутті нації ставлять часткові завдання-ідеали: штучне плекання правлячої верстви, забезпечення матеріяльних інтересів соціюму, збереження демократичної рівноваги сил і гарантування інтересів юрби, демосу.  Натомість націоналізм – це вічний ерос, який плекає національну силу духу, це здібність людини нестямно горіти любов’ю до волі і гаряче ненавидіти ворогів цієї волі; це несвідоме бажання величі, героїки, посвяти як моральних аксіом буття в історії; це бажання відрізнити красу творчої душі своєї нації перед народами світу з метою цей світ збагатити, урізноманітнити, піднести до нових висот духу і слави.

Д.Донцов творив нову етику українського націоналізму, який відтепер мав базуватися на аксіомах та емоціях (ірраціоналізм), мав формувати людину твердого характеру, впертої волі, суворої самодисципліни, безкомпромісної і покарної до відступництва і нехлюйства. «Вона [ідеологія націоналізму], – писав він, – вважає, що збудження національного патосу і скерування його в два русла: любови до краю і ненависти до чужини, – це єдиний шлях для нації. Вона думає, що лише власна незалежність, лише максимальний вияв сил нації забезпечить розв’язання соціяльного питання. Що лише вільна нація знайде правильну дорогу до своєї експансії навні. Що лише вільна нація знайде найліпшу форму своєї внутрішньої організації. Вона вірить, що … ітиме лише під гаслом воюючого націоналізму. Що без нього з накинутим чужинцями ідеалом у сфері культурної, соціяльної і політичної творчости нація звиродніє і нидіє. Звідси відмежовуємося ми від соціялізму, монархізму і демократичного провансальства як від доктрин, які не хоронять націю від отруйних впливів чужої віри, і, зменшуючи її відпорну силу навні, гальмують кристалізацію окремого осередку національної волі на Україні».»

Ще один напрямок ідеологічних і культурософських устремлінь Д.Донцова міжвоєнної доби – це концепція і теорія окциденталізму для української культури і літератури. Цю тему він розвивав ще від періоду участи у львівському журналі «Шляхи» (1913–1917 рр.), на сторінках якого вперше вдалося подати ідеї про органічність і доконечність української духовної і культурної орієнтації на Захід (стаття «Справа унії», 1916 р.). Хоча вартує відзначити і те, що Д.Донцов вже за самим типом свого світоглядного, інтелектуального та естетичного формування був яскравим представником західного інтелектуала в українській культурі як публіцист, мислитель, критик, ідеолог. Чотири есеї 10-го тому – «До старого спору?», «Крок вперед», «Росія чи Европа?», «Da capo» – продовжують ту жваву естетичну і культурологічну проблематику і полеміку, яку він вів у Галичині від першого числа відновленого «Літературно-наукового вісника», в якому була надрукована така промовиста окциденталістська студія, як «Поетка українського Рисорджиметнто: Леся Українка». Дискусія про стратегічну орієнтацію на Схід чи на Захід велася набагато складніше і поліваріянтніше, ніж прийнято думати зараз у нас. Тобто її почав не М.Хвильовий в умовах Радянської України як реакцію на наступ нової, «пролетарської», хвилі русифікації, а вона зріла в умовах відносно вільної, майже безцензурної , Галичини як форма культурософської реакції на поразку українства в Національній Революції 1917–1920 рр. Тому по-різному її висвітлювали перші пореволюційні галицькі літературні журнали: «Митуса», «Поступ», «ЛНВ», «Світ», а згодом підхопили еміграційні видання: «Нова Україна», «Студентський вісник», «Національна думка», «Розбудова держави» та ин. Тож М.Хвильовий у знаменитій дискусії 1925–1928 рр. як здібний культурний провокатор лише підхопив великі ідеї і проблеми окциденталістської теорії, які вже розвинули галицькі та еміграційні критики й ідеологи, особливо Д.Донцов.

До слова, джерела цієї дискусії можна дошукуватися у таких етапних працях Д.Донцова з попередніх періодів творчости, як книжка «Модерне москвофільство» (1913) і стаття «Культура розкладу» («Шляхи», 1917), потім перевидана у 1919 р. брошурою під назвою «Культура примітивізму». Тому сьогодні вартує переосмислення ціла велика тема культурологічної полеміки в Україні 1910–1920-х рр. під тим кутом зору, що її наполегливіше стимулювали, власне, праві мислителі, усвідомлюючи глибинні проблеми культурної залежности України від Росії.

Ідеолог українського націоналізму розумів психологічну. світоглядну і культурну переорієнтацію на Захід як об’єктивний процес повернення України до своїх основ. Думки про це переповнюють його творчість 1920–1930-х рр. І центральною була тут культурософська і націософська засада із його першої, етапної книги вісниківського періоду – «Підстави нашої політики»: «Бо тільки так довго могли ми опиратися московським впливам, як довго і непорушно стояли, засвоєні нашим народом, традиції нашої західної культури. Се вони вложили в нас індивідуалістичну психіку, її активність …Литовський статут, магдебурзьке право, незалежна від світської влади Церква, церковні братства, козацькі товариства (ідея «лицарства», що лежала в їх основі, також чисто европейська, чужа Москві), становий конституціоналізм, зрештою, приватна власність – все се були урядження не на московськім принципі приказу, а на европейській засаді самоуправи»!» Автор закликав тоді максимально посприяти окциденталізації України в усіх ділянках національного життя: політичній, соціяльній, культурній, релігійно-церковній. Виходячи з цієї засади, Д.Донцов і вів полеміки в культурі, утверджуючи ідеали окциденталізму як духовного і морального руху до героїчних, традиціоналістських, християнських основ Заходу, паралельно не приймаючи модерної західної культури, базованої на егоцентризмі, практицизмі, скептицизмі. Про це й трактують пропоновані есеї «До старого спору», «Крок вперед», «Росія чи Европа?» і «Da capo».

Вартісним доповненням до цієї великої теми, на нашу думку, будуть зібрані нами рецензії Д.Донцова на різноманітні видання з журналів «Літературно-науковий вістник» і «Вістник» за 1920–1930-і рр. Вони показують не тільки добру ерудицію автора, а й його уміння вести полеміки, аргументувати, тонко оцінювати художні тенденції в літературі, з іронією і виробленим естетичним смаком критикувати, вловлювати кожен живий і творчий порух до національного зростання в культурі. Цією широкою републікацією ми частково заповнюємо значну лакуну в донцознавстві, адже до сьогодні рецензії і відгуки Д.Донцова ще системно не передруковувалися.

І, нарешті, твори з останнього періоду творчости, періоду післявоєнної еміграції, про який ми докладніше написали у передмові до 9-го тому нашого видання. Ми вибрали ті кращі есеї з доволі великого масиву еміграційної спадщини Д.Донцова, які, по-перше, виділяються оригінальністю своєї проблематики, бо автор часто збивався на самоповторювання у цей час, а, по-друге, мають певний узагальнений зміст і характер щодо найпопулярніших тем в його розважаннях. Тому нам цікавими видалися насамперед есей про Сковороду, який передає традиціоналістський і християнський тип мислення пізнього Донцова як домінанту; оригінальні есеї про творчість Лесі Українки, які продовжують його мегатему – майже 60-річну! – осмислення ідейного й естетичного феномену цієї визначної письменниці; есеї з критикою драгоманівських традицій в українстві і російського імперіялізму, ліберальних і лівих політичних філософій. Стаття «Демонократи Заходу, Москва і наші прогресисти проти націоналізму» з «Кличу нації» за 1971 р. передає полеміку з широким колом критиканів Донцова, які в післявоєнний період обсіли його і, головне, ідею українського націоналізму з метою дискредитувати їх, в ній автор викладає широкий набір логічних контраргументів проти фальшувань і перекручень суті націоналізму, до яких часто вдавалися його опоненти.

У такій композиції 10-й том дає можливість ще раз побачити і збагнути Дмитра Донцова як великого бійця Словом за національну ідею, пристрасного шукача переможних шляхів і невтомного аналітика всіх промахів і падінь українства, великого шанувальника Традиції у вік модерности, правдолюба у вік фальші і цинізму. Він, як і його улюблений герой, Дон Кіхот, уперто йшов до високої мети, відважно бився зі всіма ницостями епохи, не боявся бути самотнім проти панівних течій в суспільстві, горів і вірив, марив і любив, падав і вставав, щоб знову битися і горіти. Його статті і книжки розривали Україну своєю яскравою метафорикою змагань і боротьби, своїми прокляттями на відступників і маловірів; не даремно Юрій Липа порівнював його до завзятого церковного полеміста ХVІ ст. Стефана Зизанія, який збурив Україну своїми гарячими проповідями і духом чистої віри, і дивувався щодо експресивности творів Донцова: «Перед його статтями бліднуть вірші і поеми. Може, він дійсно найбільший поет України?». Ніхто так, як Донцов, у нашій культурі не вміє завойовувати душу читача своїми емоціями і водночас відмежовувати від священної національно-визвольної боротьби пристосуванців і профанаторів, модерних «книжників і фарисеїв»; подібно до релігійних полемістів драматичного европейського ХVІ ст., доби величних і трагічних релігійних війн, він кидає у потоки віри світлі і лицарські душі і відмежовує від її ідеалів людей дрібних і корисливих. Не кожен може прийняти його максими і героїчну, містичну стилістику боротьби. Тому його проповіді палять і розривають сумління маловірів і тюхтіїв, перинолюбів і холуїв, а найбільше отих «дядьків отечества чужого», малоросів усіх видів і типів. Він, подібно до Т.Шевченка, прийшов в Україну , щоб назавжди розділити її на послідовників нещадного Ґонти і тих Іванів-юд, що продають її у прірві століть. Тому пристрасті і змагання довкола спадщини Д.Донцова будуть вирувати доти, доки Україна змагатиметься у своєму пориві до свободи і національного самоствердження.

 

 

* * *

 

Завершуючи наш по-своєму унікальний і масштабний видавничий проект, від імені його організаторів і учасників висловлюємо Велику Дяку усім, хто прилучився до праведної справи – словом-порадою, ділом-підмогою, коштом-основою. Гадаємо, цей проект буде ще одним гідним вшануванням сл. пам’яті Ярослава Дашкевича, великого вченого й ідеолога сучасного національного відродження українства, який був ініціятором і натхненником цього багатотомного видання. Д.Донцов був одним з улюблених авторів визначного історика, до того ж він ще «на живо» слухав його виступи у передвоєнному Львові. На початку 1990-х Я.Дашкевич організував кілька репринтних перевидань його книжок в Україні. Очевидно, вважав, що палаючі ідеї головного ідеолога українського націоналізму насамперед вважливі і потрібні для нації.

Висловлюємо окрему подяку за сумлінну і копітку редакторсько-мовознавчу працю літературному редакторові нашого видання, блискучому фахівцеві-філологу Ярославу Радевичу-Винницькому, який розпрацював цілу новаторську систему мовної адаптації текстів Д.Донцова до норм сучасного українського правопису, зберігши при цьому його чудову стильову експресивність та ідіоматику, який зробив переклади з іноземних мові до багатотомника і протлумачив сотні рідковживаних і застарілих слів, щоб полегшити сприйняття текстів сучасникам.

Редколегія видання дякує молодому філологові дрогобицької філологічних школи Ірині Михаць, яка здійснила велетенське і трудне коректорське опрацювання текстів Д.Донцова, виростаючи як професіонал з кожним новим томом.

Ми висловлюємо велику дяку і всім тим, хто з патріотичних поривів, виконуючи свій обов’язок громадянської чести і відповідальности, забезпечив матеріяльні основи видання. Нижче подаємо їхні імена у спеціяльній таблиці подяки.

 

________

 

1 Закопанець Дм. Новий революційний фактор і соціял-демократія // Наш голос. – 1910. – №1. – С.12.

2 Там само. – С.12.

3 Там само. – С. 13.

4 Там само. – С. 18.

5 Закопанець Дм. Російська революція і український національний проблем // Наш голос. – 1911. – №2. – С. 83.

6 Донцов Д. Русская идея в Галиции // Украинская жизнь. – 1912. – №3. – С. 73.

7 Донцов Д. Ещё о русском либерализме (Ответ г.В.Жаботинскому)// Украинская жизнь. – 1912. – №10. – С. 68.

8 Донцов Д. Немецкий публицист об украинском вопросе // «Украинская жизнь». – 1914. – №3. – С. 128.

9 Донцов Д. Русский империализм и українство // Украинская жизнь. – 1913. – №2. – С. 27.

10 Донцов Д. Драгоманов і ми // Донцов Д. Літературна есеїстка. – Дрогобич: ВФ «Відродження», 2010. – С. 129.

 

Олег БАГАН

керівник Науково-ідеологічного центру ім. Дмитра Донцова

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Доставка «Укрпоштою» (посилкою, – до ціни + 15,00 грн.) чи іншим Перевізником («Ін-тайм», «Нова пошта», –  Вашим коштом)
після отримання нами грошового переказу 210,00 грн.
1) через "Приват-24", 2) на картку з картки через платіжний термінал
(додатково +2.00 грн. – комісія банку), 3) через касу в "Приватбанку"
на картковий рахунок 5168 7456 0563 6858 від фізичної особи іншій фізичній особі (Бабику Ігорю Мар’
яновичу)
як поповнення рахунку.

У всіх випадках  при бажанні замовити ту чи іншу книгу попередньо просимо зв’язатися з нами
електронною поштою ( 
e-mail >>>  ) або телефонами: 032-240-59-39; 093-655-71-45 для розрахунку вартості Вашого замовлення (вартість книг + вартість доставки).

 

Після проведення оплати, просимо Вас скинути «скан» перерахування на e-mail або надати інфу (місце та суму перерахування)
телефоном про факт відправлення Вами коштів.

  * Ціна вказана без урахування вартості доставки книги до адресата.

 

 

Наверх

 

Назад до розділу «Новинки»

 

© Видавнича фірма «Відродження», 2016 р.                                                                         Всі права застережені                                                                          © І. Бабик, 2016 р.