Заснована 17 серпня 1990 р.

Свій до свого – в цьому сила наша і нашої держави

Зареєстрована 21 листопада 1991 р. Петром та Олександром Бобиками, Василем Іванишиним

 

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру суб’єкта видавничої справи ДК № 1695 від 18.02.2004 р.

 

Головна

Історія

Наші книги

Новинки

Магазин

Прайс-лист

Читальня

Пишіть нам

 

Видавнича фірма «Відродження» презентує книгу:

 

Дмитро Донцов

 

Літературна есеїстика

 

—––––

 

 

ISBN 978-966-538-212-6 (серія)

ISBN 9789665382317

 

Рік видання: 2010. Формат: 60х84 1/16. Обсяг: 688 с., з іл.

Папір офсетн. (Amber, 70 г/м кв.). Обклад.: м'яка (картон Galerie Vision з тисненням, 235 г/м кв., плівка глянц). Біндер, шитво.

Ціна видавнича160,00 грн.*

 

Відповідальний редактор і упорядник

Олег Баган

 

Літературний редактор

Ярослав Радевич-Винницький

 

Серiя «Вiсникiвська бiблiотека»

 

 

 

Постать Дмитра Донцова (1883–1973) – чільного українського мислителя і публіциста ХХ ст., – попри значну популярність у нашій культурі, залишається не до кінця пізнаною й оціненою. Може, як жоден инший український автор, цей великий генератор ідей і майстер стилю виявився залежним від певних стереотипів сприйняття. Натомість важко знайти инше ім’я ідеолога чи політичного діяча, літературного критика чи редактора, яке б могло дорівнятися до нього мірою впливу на потоки національної свідомісти і творчости, яке б з такою силою внутрішньої енергії розбурхувало українське культурне море.

У цій книзі зібрана есеїстика на літературні теми всіх періодів життя і творчости Д. Донцова, хоч її переважну частину становлять твори вісниківського періоду (1920–1930-ті рр.) та три збірки повоєнного часу: «Правда прадідів великих» (1952), «Поетка вогненних меж: Олена Теліга» (1953) і «Туга за героїчним» (1953). Цей масив вибраного достатньо повно передає концептуалістику та світоглядно-моральні основи творчости автора. Більшість есеїв передруковуються в Україні вперше.

Видання рекомендується літературознавцям і критикам, культурологам та філософам-естетикам, політологам і дослідникам української національної ідеї, студентам різних гуманітарних галузей, насамперед філологам і націологам, широкому колу шанувальників української культури.

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

ЗМІСТ

 

 

                                                    С. Квіт. Література вогняних меж в есеїстиці Дмитра Донцова..........................................       3

 

Ранні статті

 

                                                    Компактна більшість і Шевченко........................................................................................     20

                                                    Шевченко і наша генерація.................................................................................................     27

                                                    Леся Українка. (31 липня 1913 – 31 липня 1918)..................................................................     37

                                                    Гетьман Мазепа в европейській літературі.........................................................................     40

 

Есеїстика вісниківського періоду

 

                                                    Наші цілі.............................................................................................................................     54

                                                    Поетка українського Рисорджименто. (Леся Українка).......................................................     59

                                                    Пам’яті великої бунтарки. (Леся Українка)..........................................................................     97

                                                    Про «молодих»..................................................................................................................   107

                                                    Драгоманов і ми.................................................................................................................   122

                                                    В мартівську річницю.........................................................................................................   130

                                                    Пам'яті великого вигнанця. (До 65 років смерти Т. Шевченка)............................................   138

                                                    Спростачений Прометей. («Тарас Шевченко» ВУФКУ)........................................................   148

                                                     «Козак із міліона свинопасів»............................................................................................   154

                                                    Трагедія Франка.................................................................................................................   168

                                                    Поет твердої душі. (В.Стефаник)........................................................................................   174

                                                    Май 1871 – Май 1931. (В.Стефаник)....................................................................................   187

                                                    Марко Черемшина.............................................................................................................   190

                                                    Микола Хвильовий.............................................................................................................   209

                                                    До старого спору..............................................................................................................   230

                                                    Крок вперед.......................................................................................................................   247

                                                    Росія чи Европа? (До літературної суперечки)..................................................................   265

                                                    Da capo.............................................................................................................................   284

                                                    Фьодор Достоєвський. (30.Х.1821 – 28.I.1881) ...................................................................   292

                                                    Post Scriptum. (До «Естетики декаденсу»).........................................................................   300

 

Правда прадідів великих

 

                                                    Братерство духа. (Вступ)...................................................................................................   316

                                                    Поет лицарства українського. (Тарас Шевченко)................................................................   322

                                                    Тип запорожця у О. Стороженка........................................................................................   330

                                                    Провідна верства козацька у І. Котляревського.................................................................   347

                                                    Правда козацька у М. Гоголя.............................................................................................   359

                                                    Козацька жінка у Шевченка................................................................................................   371

                                                    На Старокиївський шлях!...................................................................................................   383

 

Поетка вогненних меж: Олена Теліга

 

                                                    Переднє слово..................................................................................................................   404

                                              I.     Портрет Поетки.................................................................................................................   405

                                             II.     Гімн життю.........................................................................................................................   409

                                            III.     Проти партачів життя.........................................................................................................   414

                                           IV.     Видиво бурі.......................................................................................................................   424

                                            V.     Слово і зброя....................................................................................................................   428

                                           VI.     Трагічний героїзм...............................................................................................................   436

                                           VII.     Віра й любов.....................................................................................................................   442

                                          VIII.     Шлях на Голготу................................................................................................................   449

                                           IХ.     Містика смерти..................................................................................................................   453

                                            Х.     Екстаза кінця......................................................................................................................   460

                                           ХI.     Печать Святого Духа.........................................................................................................   470

                                           ХII.     Орифлама в темну ніч.......................................................................................................   474

 

Туга за героїчним

 

                                                    Вступ.................................................................................................................................   480

                                                    Поетка-пророчиця. (Леся Українка)....................................................................................   481

                                                    Звихнена слава. (Марія Башкирцева).................................................................................   498

                                                    Ідеї Шевченка про Бога і націю...........................................................................................   522

                                                    Душевна драма І. Франка і його сучасників........................................................................   527

                                                     «Мойсей» І. Франка...........................................................................................................   545

 

Вибрані статті післявоєнного періоду

 

                                                    Лист до Голови МУРу У. Самчука......................................................................................   564

                                                    Забутий заповіт..................................................................................................................   578

                                                    Шевченко і «Квадрига Вісника» львівського.......................................................................   589

 

                                                    Словник рідковживаних слів та переклад иншомовних слів і виразів.................................   598

                                                    Коментарі..........................................................................................................................   616

                                                    О. Баган. Дмитро Донцов, вісниківство, націоналізм:

                                                    питання спадщини і спадковости........................................................................................   667

 

 

 

 

 

 

 

ЛІТЕРАТУРА ВОГНЯНИХ МЕЖ В ЕСЕЇСТИЦІ ДМИТРА ДОНЦОВА

 

 

 

Панса в критичні години життя сам це відчуває, коли не раз вночі, в депресії, тратить панування над собою, голосно гукаючи на поміч лицаря, з якого сміється в душі, коли настає день.

 

Д. Донцов. Санчо-Панса в літературі і в життю

 

Звертаючи увагу на літературознавчу спадщину Дмитра Донцова, зазначимо, що він не готував себе до такого роду кар’єри. У 1923 р. він писав, що ніколи «не спеціялізувався на справах літературної критики».[1] Однак пр о погляди Донцова на історію й теорію літератури, про його літературно-критичну діяльність написано багато. До власне літературознавства та літературної критики відносимо велику кількість його публікацій у періодиці (найбільш плідний період – час редагування ним «Літературно-Наукового Вісника» і «Вісника» у 1922–1939 рр.), також книжки, що переважно являють собою збірки вже друкованих есеїв: «Поетка українського Рисорджименто» (Львів, 1922); «Наша доба і література» (Львів, 1937); «Микола Хвильовий» (б/м, 1942); «Правда прадідів великих» (Філадельфія, 1952); «Поетка вогненних меж. Олена Теліга» (Торонто, 1953); «Туга за героїчним» (Лондон, 1953); «Дві літератури нашої доби» (Торонто, 1958).

Він поступово знаходив смак в оцінюванні літературних явищ. Свого часу Д. Донцов був близький до модерністського середовища «Української хати», що наклало свій відбиток на всю його творчість. Поруч із тим, літературознавча есеїстика була зручною формою для політичної та ідеологічної пропаганди. Адже головним завданням Д. Донцова було визволення України – політичне, ідеологічне, психологічне. Століття бездержавності негативно відбилися на спільних прагненнях українського народу. На відміну від гасла В. Липинського «від держави до нації», Д. Донцов висуває инше: «від нації до держави». До них обох ми ще повернемося. Силою тих об’єктивних обставин, які склалися в Україні у першій половині ХХ ст., а особливо між двома світовими війнами, націоналістична ідеологія стає частиною естетичної концепції Донцова.

Велике значення має жанр донцовських публікацій. Майже всі вони відносяться до есеїстики. Цей синтетичний жанр цілком відповідав бурхливій міжвоєнній добі. Його значення добре розумів блискучий стиліст Д. Донцов, який прагнув максимально адекватної часові форми вираження. Есей передбачає контекстуальну виробленість національної культури, інтерпретацію, а не опис різноманітного фактажу, відбір посутньої інформації та, найголовніше,– есеїстика стає можливою тільки за наявності яскравої авторської особистості, виступаючи відповідальним самовираженням автора, вимагаючи цільної натури й оригінальної думки. Родоначальником жанру вважається М. Монтень. Хоч, можливо, першим есеєм була «Сповідь» св. Августина.

Есеїстику можна вважати втіленням модерністської визначеності як способу мислення. Ця риса характеризує все середовище вісниківців (Є. Маланюк, Ю. Клен, О. Теліга, О. Ольжич, Л. Мосендз, Ю. Липа, О. Стефанович, Р. Бжеський, Д. Віконська й ин.), ідеологічно та, до певної міри, організаційно згуртоване навколо Д. Донцова. Воно стає генератором нових ідей для бездержавного українського суспільства, що прагне реваншу після поразки визвольних змагань. Завдяки головному редакторові ЛНВ («Вісника») в українському інтелектуальному житті поширюється мода на есеїстику. Глибоке політичне, а також геополітичне, естетичне та історіософське мислення стає універсальним і самодостатнім.

Зближення естетизму та ідеологізму у Д. Донцова ще не свідчить про його «зашореність» і «тоталітарність». Мова йде радше не про «заангажованість» інтелектуала, а про його нерозривний зв’язок із життям, зокрема з конкретною політичною ситуацією, яка поставила українську націю на межу фізичного виживання. Тому поруч з ідеологією українського націоналізму, з естетичного боку згадаємо також екзистенціялізм – з чітким розмежуванням джерел. Постмодерністське називання тим самим ім’ям принципово відмінних явищ змушує як мінімум зарахувати цей український визвольний екзистенціялізм до традиції С. К’єркеґора й цілком відкинути Ж.-П. Сартра. Поруч із тим, спадщина Д. Донцова сама має деякі постмодерні ознаки. Дивно, але ідеолог українського націоналізму майже не давав концептуальних, «філософських», а тому, на його думку, статичних і недостатніх визначень націоналізму,[2] зосереджуючись на ситуативних аргументах, висловлюваних динамічно – у розмові й полеміці. Ця риса змушує згадати погляд Сократа на «небезпеки» писемності.

Зустрічаємо суттєву термінологічну подібність (вільну чи не вільну) у писаннях Д. Донцова та С. К’єркеґора. Донцовські й вісниківські «лицарі абсурду» за змістом наближені до к’єркегорівських понять «лицар віри», «трагічні оптимісти». Останнє визначення також подибуємо у Донцова стосовно самих вісниківців. Піднесена тональність не має й тіні карикатурності. Згідно із засадами ідеології/ естетики українського націоналізму/вісниківства, не маючи власної держави, українці у своїй боротьбі могли сподіватися лише на самих себе – на свій дух і віру. Україна існувала тільки в їхній уяві, тим самим стаючи найбільшою реальністю. У час розпачу і зневіри це розуміли не всі, лише приналежні до вузького кола посвячених.[3] «Мистецтво для мистецтва? – Ні, мистецтво для мистців!»,[4] – каже Д. Донцов. Екзистенційний вибір на користь інтересів нації зумовлював особливі стосунки інтелектуала та його народу. О. Ольжич, О. Теліга, Ю. Липа підтвердили, що їхнє життя і смерть є продовженням творчості – і навпаки.

Подібні формулювання наштовхують нас на думку про романтичне підґрунтя естетичних поглядів Д. Донцова. Це був також політичний романтизм, пов’язаний у європейській традиції з націоналізмом, відродженням нації. Тут же – безпосередній зв’язок з ідеєю модерної нації М. Міхновського, висловленої ним в епохальній промові і брошурі «Самостійна Україна» (Полтава-Харків, 1899; Львів, 1900) що також вплинула на формування українського модернізму в літературі. Тобто з початку ХХ ст. українська нація переживає період національного романтизму, через який вона проходить пізніше за инші європейські народи. Цим пояснюється такий широкий ідейно-естетичний синтез: націоналізм, романтизм, модернізм.

Естетика Д. Донцова будується на християнському протиставленні двох першопричин життя, Добра і Зла. Стати по боці Добра для того, щоб перемогти Зло, – ось, на його думку, головне завдання інтелектуала, який розглядає життя і мистецтво як містерії, що в них він бере участь. Європу Донцов сприймав передусім у її духовній середньовічній традиції. Тому Ґотика як ідеологія Середньовіччя своєю ідеєю визначеності лягла в основу естетики вісниківців. У літературі Д. Донцов шукає прикладів національної непримиренності. «Сю мораль активізму, апологію афекту, неприєднану філософію віруючого, що кождої хвилини, як жовнір перших каліфів або мальтійський лицар, готов був пролляти кров невірних, – внесла вперше до нашого націоналізму поезія Лесі Українки».[5] Так естетика ототожнюється з політичною ідеологією.

На думку Д. Донцова, письменник (революціонер, націоналіст) повинен прагнути і здобувати. Література стає полем не лише естетичної, а й політичної боротьби. «Коли новими талантами увірветься ота нова релігія в нашу літературу, тоді перестане бути остання кривим дзеркалом. Тоді стане вона чистим, простим, може, страшним, але прекрасним дзеркалом – життям».[6] Подолати провінційну вторинність літератури може не просто національно свідомий письменник, але справжній художник, який стоїть «віч-на-віч із Всесвітом».[7] Тобто не будь-хто, а лише обдарована і посвячена людина. Життя розглядається як мистецтво.

Сучасна західноєвропейська людина формувалася за доби Ґотики, з її розумінням суспільної ієрархії та правовою свідомістю. Поруч із тим, сучасна українська людина формувалася за індивідуалістичної доби Бароко, що історично збіглася з козаччиною, часами найбільшого піднесення українського духу. У цьому національно формуючому сенсі Бароко виступає українською Ґотикою. Хоч у Донцова ще немає мови власне про Бароко[8], він посилається на діячів героїчної козаччини, Г. Сковороду тощо. Українська традиція є одним із підставових елементів донцовських літературних інтерпретацій. Має місце ідейно-естетичне моделювання, що накладалося на сучасність, використовуючись в якості оціночних та пропагандивних концептів.

Розглядаючи барокові коріння донцовських ідей, слід звернути увагу на два головних чинники. По-перше, важливе значення мають теоцентризм, ідеалізм та ірраціоналізм українського Бароко, – все це набуває нового звучання у гармонії націоналістичного неоромантизму. По-друге, універсалізм, химерність і синтетизм Бароко лягли в основу специфічної жанрової та інтелектуальної стилістики Д. Донцова і вісниківців. Відтепер це була жива традиція. У час глибокої суспільної депресії міжвоєнної доби вісниківці розробляють національний інтелектуальний проект, подібний за призначенням до сьогоднішніх зусиль білоруської інтелігенції. Націоналістичний проект виявився надзвичайно успішним. Окрім ґотичних і барокових чинників, візія воюючої України містить у собі ідеологічні компоненти з образу Київської Русі. У донцовську (вісниківську) добу українська суспільна думка перестала бути загумінковою.

Літературознавча концепція Д. Донцова волюнтаристична, повною мірою споріднена з інтуїтивізмом А. Берґсона, надзвичайно популярного у Західній Європі на початку ХХ ст. «Революція, яка здетронізувала святих позитивізму, принесла на їх місце інтуїтивізм у філософії (Берґсон) і експресіонізм у мистецтві й літературі (в поезії його звали спершу «символізмом»). Новий світогляд рвав з усім старим. Се був бунт в ім’я всього стихійного, підсвідомого людської душі. На місце розуму прийшло відчуття, на місце законів – особисте «хочу», на місце феномена – містика. На початку ж усього поставлено волю, що не знає компромісів, а властиво її праформу – неясний гін. Світ з’явився знов як гра бурхливих, свавільно бушуючих сил, як хаос, де ніщо вже не є, де все щойно стає. Людське «Я», його автономна творчість і його невсипущий активізм стали самоцінністю, незалежно від їх цілей і змісту. Етичний патос і «аморальність», fas і nefas, насолода творця і злоба руїнника, все змішалося в культі нагої сили і влади, яка ненавидить все миршаве, засуджене на смерть, і яка є одинокою запорукою перемоги в нашу епоху розвіяних ілюзій, безприкладної нужди і війни всіх проти всіх».[9] Цікаво, що літературознавець ліберального спрямування М. Рудницький, який був студентом А. Берґсона, трактував зміст його концепції інтуїтивізму з точністю до навпаки.

Про донцовський інтуїтивізм пише також М. Ільницький: «Отже, цілком логічно, що завдання критики в ЛНВ його редактор бачить в умінні авторів помічати й культивувати саме ті риси в літературному процесі, які відповідають його концепції літератури, а найперше – в наявності в самого критика вміння не так аналізувати й систематизовувати, як теж мислити «інтуїтивно», переконувати не так арґументами, як пафосом, і чи не найбільше відповідав вимогам такого критика сам Д. Донцов».[10] Той же М. Ільницький зауважує його прихильність до експресіонізму як продовження й форми вираження творчого волюнтаризму.[11] «Суттю експресіонізму, – знаходимо у самого Донцова, – є не опис зовнішнього вигляду явищ, не дефініція емоцій, не детайлічне збирання спостережень, яким займався натуралізм, лише те, щоби недоговорене словом суґерувати викликанням асоціяції; не дати зрозуміти, що хоче сказати поет, лиш дати відчути».[12] Тобто знову чуттєвість, інтуїтивізм.

Д. Донцов стверджує самоцінність мистецького твору – також цілком модерністська риса. «Отже, перше: не треба уважати кожної критики за кощунство, лише за право, яке не карається ніяким параграфом карного кодексу. По-друге: треба твердо засвоїти, що вартість твору мистецтва оцінюється виключно і єдино по самому творі і ніколи по тих обставинах, серед яких авторові доводиться працювати. Се, може, жорстоко, але се так. І коли ми захоплюємося творами Достоєвського, то не тому, що він стояв під шибеницею і відбув каторгу, а тому, що вони, сі твори, є геніяльні».[13] Якби вороги і заздрісники Донцова справді читали його твори, вони повинні були б зважати на модернізм стилістичних наголосів.

Донцовська літературна критика есеїстична, така, що спирається на смак і почуття. Його аргументи бувають ефемерними, проте завжди слушними, дотичними до сутності проблеми. «Кілька років тому, – пише Донцов 1927 р., – я чув від одного поляка, який родився і жив на Україні, що на світі є лиш два тверді народи: жиди й українці [...]. В обличчю страшних, нами самими завинених катастроф, я хотів сміятися з тих слів. Прочитавши Стефаника – я зачинаю їх трохи розуміти».[14] Донцов дивиться на В. Стефаника як на трагічного генія, збагнути твори якого означає пізнати в українському світі незбагненне. «Та земля, з якої він зробив символ власної національної правди, досі являє образ Дантівського підземного царства. Але через нього веде дорога на поверхню!»[15] Чи не варто нам сьогодні звернутися до нашої класики саме з таким настроєм?

Д. Донцов висміює погляд на М.Черемшину як «співця народного горя і тьми», пишучи, що «се може видатися парадоксом, але він був – несвідомим іроністом».[16] Хто спромігся саме так витлумачити творчість Черемшини? «Прокляття кожного видатного письменника, що сучасники майже ніколи не підносять найхарактеристичніше в нім. Схиляються перед його силою, але бачуть її (особливо в нас) не в тім, що його виріжняє, лиш в тім, що подібним робить до инших, вже канонізованих «громадською думкою», себто не дуже вередливим смаком офіційної критики».[17] Стилістична характеристика виступає головним критерієм оцінювання художнього твору.

Як доскіпливий літературний критик, Д. Донцов уважно стежить за творчістю найкращих письменників Наддніпрянщини – Плужника, Тичини, Сосюри, Бажана, Фальківського, Слісаренка, Хвильового, Семенка – за настроями і півтонами. І відзначає цікаву закономірність: навіть перебуваючи на службі у чужої доктрини, українські літератори нівелюють її стрункість. Так виявляється відома «шатость малоросійська». Не маючи можливості бути щирими в чужій ідеологічній системі, українці починають шукати шпарини для вияву власного почування, ворожого цій накиненій доктрині. Проте на виході – однаково ідеологічно покручений текст.

За Донцовим, ідея більшовизму «в нас імпортована, Україна не хотіла її приймати, уважала за предмет люксусу. І тому наклала на неї величезне мито – з життя міліонів юнацтва. Але Москва заплатила мито, і «красний товар» залляв наші міста і села».[18] Тобто Україна не приймала більшовизму. «Хочете знати, як нова революційна еліта на Україні прийняла російську доктрину комунізму? – Читайте українських ліриків».[19] І справді, очевидна ідеологічна марґінальність їхніх творів виступає свідченням цього неприйняття.

Література для Д. Донцова є індикатором духовної і політичної дійсности. Більшовизацію України він називає псевдоморфозами. «Се, що тепер панує в Україні під видом комуністичних настроїв, се лиш псевдоморфоза. [...] Але настав час, аби тіло нації прийняло власну форму, відкинувши невластиві чужі! Бо в національнім життю такі псевдоморфози несуть лиш катастрофи і заникнення національної творчости на всіх ділянках життя. [...] Наша національна ідеологія трошки знає, але мало хоче».[20] Національна ідеологія й ширше – національне духовне життя має розвиватися в органічних формах. «Дисгармонія? Її не позбудемося, доки не перестанемо бути невільниками доктрини (замість стати слугами життя)».[21] Влучні характеристики, що їх вчасно давав Д. Донцов, можуть стати найуживанішими означеннями тієї літератури і доби. Але не стають, через фактичну табуйованість імені Д. Донцова у сучасному українському літературознавстві.

Погляд Донцова на літературне життя УСРР був далеким від одномірності. Він структурує його на різні табори і середовища. «Одні прийняли нову буденщину, симулюючи свій порожній вже патос гамірливим тарахкотінням комуністичної фрази,– таких була більшість (В. Поліщук, П. Тичина). Другі, щирійші (і сильнійші), відсахнулися від дзеркала, піднесеного дійсністю, не приймаючи цих буднів, картаючи їх сатирою або шукаючи нового підложа для невигаслого ще революційного запалу,– се були «романтики» (В. Сосюра, В. Підмогильний, найперше – М. Хвильовий). Треті, нарешті, поволі відвертаються і від нового побуту, і від всякого, не лиш комуністичного патосу, шукаючи ратунку в тихій пристані «чистої поезії», – се «неокласики».[22]

Головний редактор ЛНВ виявляє особливу спорідненість з позицією неокласиків через те, що вбачав у ній бунт індивідуалізму. «Лиш несправедливо бачуть противники неокласиків в них поворот до «просвітянства» [...]. Є між ними і просвітянщиною велика різниця!»[23] У ч. 4–6 «Літературно-Наукового Вісника» за 1918 р. Д. Донцов друкує статтю, присвячену пам’яті Лесі Українки, де вперше в українському літературознавстві трактує її як генія. «Жадне ім’я, – пише він, – в українській літературі не лишилось так мало зрозумілим, як ім’я Лесі Українки. І жадне инше не дає нам більшого права називатися європейським народом».[24] На цю публікацію відгукується М. Зеров у своєму «Книгарі»: «П’ята річниця смерти Л. Українки (в липні 1918) пройшла якось дуже непомітно: без публічних відчитів, без концертів, без поминальних докладів та статтів. З усієї української преси, здається, один тільки «Літ.-Наук. Вісник» озвався на неї патетичною заміткою Дм. Донцова, повною слушних спостережень і гіперболічних оцінок».[25] Зеров бере за основу оцінку Лесі Українки Д. Донцовим, посилається на нього. Саме з тих донцовських висловлювань починається наше ставлення до неї саме як до генія.

Своєю чергою, Донцов прихильність М. Зерова мав собі за велику честь: «До мого підходу є апробуючий відзив Миколи Зерова (в його творі про Лесю Українку), і це для мене важить більше, ніж сотки закидів в «односторонности» т. зв. літературознавців, які не знають, що Слово, а тим більше поезія – це містерія, яку розгадати є головним обов’язком критика».[26] Це той романтичний погляд на літературну критику, який ніколи не втратить своєї актуальності. Критика – це мистецтво, пов’язане з особистими якостями інтерпретатора. Очевидно, що лідерів неокласиків і вісниківців поєднувала взаємна професійна симпатія. М. Зеров цікавився постаттю Донцова з инших можливих джерел. Так, у листі від 2 травня 1926 р. М. Рудницький пише до Зерова: «Редактор Д. Д. – інтеліґентна людина».[27] Про це також свідчить лист П. Тичини до М. Зерова від 26 лютого 1924 р.[28]

Засадничий європоцентризм ідеологічно й естетично зближував Донцова, Зерова і Хвильового. Дарма, що М. Хвильовий змушений був у різний спосіб висловлювати лояльність до окупаційної влади, навіть примістивши самого Донцова у «штабі Духоніна». Головний редактор ЛНВ добре розумів реалії підрадянської дійсності: «Певно! Певно! Але не сі «перспективи», що отвираються в Совдепії для різнодумців найстрашнійші. Найстрашнійшою є та моральна смерть, яка жде там кожного, кому переконання або просто почуття самоповаги не позволяє присягати на кожду букву Ленінського корану. Найстрашнійшою є примусова мовчанка тих, які хотіли і могли би не одно сказати, проклинаючи годину слабости, що змусила їх угнути коліна перед «Месією зі сходу».[29]

Радянський режим вдавався до хитрощів з метою виграти час для власної стабілізації. Інтелектуали запрошувалися до дискусії. В різних часописах з’являлися оголошення на кшталт: «Під цим заголовком редакція розпочинає цикл дискусійних статтів на теми мистецтва. Саме тепер наступає час художнього та ідеологічного оформлення для багатьох мистців, зокрема – мистців слова. Скрізь точиться завзята боротьба, інколи – надто гостра, але загалом показна для безсумнівного зросту пореволюційної культури. Щоб дати можливість звичайному читачеві ознайомитися з найголовнішими критично-мистецькими течіями, редакція й улаштовує цей куток «Мистецької Трибуни».[30] Проте справжньої дискусії не було і не могло бути. Тоталітаризм не терпить різноманіття думок.

Літературна дискусія була належним чином інтерпретована в українському літературознавстві ще у 30-х роках. Так, Я. Гординський писав: «Підсумки літературної дискусії 1925–1928 рр. ясні: перемогла компартія (російська й за нею українська) але тільки назверх; 5 років пізніше Хвильовий і за ним Скрипник пішли в могилу, але хвильовизм лишився для України, як заповіт: теорія боротьби двох культур, своєрідне відродження українського месіянізму (азіятсько-західньоевропейський ренесанс) і нестримне змагання до класичного вдосконалення літератури й культури. (З корективом: розумного й поміркованого масовізму) та зв’язана з сим туга за Західньою Европою».[31]

Надзвичайно уважним дослідником стосунків Д. Донцова і М. Хвильового був Р. Рахманний. Він пише: «На тлі цієї двадцятирічної доби виділяються дві інтелектуальні постаті, як два протиставні виступи – віщуни на двох кінцях української землі: Дмитро Донцов і Микола Хвильовий. Їхнє співвідношення і їхні ідеї визначили характер українства обабіч «залізної завіси», що протягом 20-ти років розділяла Україну на дві відмінні частини, хоч зв’язок між ними ще не зовсім перервано».[32] Ситуація була справді драматичною, адже заочний діялог відбувався езоповою мовою. Радянський критик А. Хвиля писав: «Партія била хвильовизм, як певну культурно-політичну теорію, що в дальшому її розвиткові й практичному застосуванні вела до націоналізму. М. Хвильовий визнав свої помилки, став до активної роботи на культурному фронті, і партія допомагатиме йому стояти на ленінських позиціях».[33] Адже «Відомо ж хто Донцов? – Фашист».[34] Правда полягала в тому, що ЛНВ дійсно впливав на інтелектуальне життя радянської України.

Ставлення Д. Донцова до М. Хвильового Рахманний пояснює як дипломатичне. Це не були співпраця чи ідеологічне опонування. Донцов дав приклад спражньої національної солідарності. «Спостерігши шукання Хвильового з часу його переходу на прозу і згодом на памфлети, Донцов розсудливо допомагав йому знаходити український шлях і остерігав Хвильового перед небезпеками від будь-якого компромісу з Москвою. Коли ж Хвильовий заламався, Донцов не накинувся на нього з такою лайкою, яку можна було прочитати на Донцова з боку совєтоукраїнських авторів і самого Хвильового. Донцов трактував Хвильового як молодшого блудного українського брата – жертву російської імперіяльної сили, що взяла в свій полон буквально тисячі «Хвильових».[35]

Через літературну полеміку Д. Донцов фактично став учасником тих ідеологічних процесів, які розгорталися на Великій Україні у 20-х роках: «Те, що тепер укрите на тамтім березі, сто разів цікавійше від всяких «українізацій». Маємо діло з духовим здвигом серед українства, глибоким і вагітним необчисленними наслідками. Приглядатися цьому здвигові можна головно в літературі».[36] Це надзвичайно важливе твердження свідчить про те, що так само, як і до 1917 р., в літературі зосереджувалися, хоч і в маргінальному вигляді, майже всі вияви національного життя. Д. Донцов стверджує, що впрягаючись у балаганну марксистську риторику, так чи так, рано чи пізно інтелектуал перестає бути українським інтелігентом. Далі може йтися тільки про відбудову російської імперії. Між радянським і російським патріотизмом «я сих тендітних границь не бачу»,[37] – пише Донцов. Через кілька десятиліть це потвердили українські дисиденти.

Так, за словами І. Сокульського, «першою елементарною умовою мого існування як особистості – є право бути українцем (з усіма випливаючими звідси наслідками). Все моє свідоме й несвідоме життя свідчить, що такого права, права на Україну – я не мав і не маю. [...] На своєму власному досвіді переконався – українцеві, будь він хоч тричі марксистом, немає тут иншого місця, окрім тюрми та «психушки».[38] Знову проблема національного та екзистенційного вибору, споріднена з донцовською філософією боротьби. «Можна мовчати про речі, що не торкаються тебе. Та коли йдеться про основне: про підвалини нашої духовности, про те, бути чи не бути людині як особистості, тут мовчання рівнозначне зраді самого себе, ганебній втечі з поля бою.

– Далі відступати нікуди!

– Далі – я сам!»[39]

Одним із найважливіших у донцовській концепції є питання європейськості України, а отже, й української літератури. «Рівночасно в обох наших культурних осередках, – пише Донцов, – у Києві та у Львові, здійнялася дискусія на тему нашої культурної приналежности. «Схід чи Захід?» – так ставлять питання у Львові («Політика»). «Европа чи Росія?» – так формулюють питання у Києві, де воно стало злобою дня. Його обговорюють в журналах, на відчитах, в часописах, йому присвячують спеціяльні книги, як М. Хвильового «Камо грядеши» та ин. Правда, з огляду на цензуру «рабоче-крестьянскаго» уряду, що дуже нагадує часи Миколи I, – питання не ставиться так остро на словах, але по суті – так. Назовні спір іде про «пролетарську літературу», про «просвітянство» та «халтуру», але на ділі – про найбільше тривожну справу на Україні: як ратувати національну культуру, що душиться за кільчастим дротом, яким себе відгородила Росія від Европи».[40] Україна перебуває по російський бік дроту, включно з читанням європейських першоджерел російською мовою.

Тому, за Донцовим, перший крок на шляху до Європи – це відгородження себе від Росії. Дуже багато тут може дати література, зокрема в сенсі ідеологічного та естетичного виховання. «На чиїй творчості – Европи чи Росії – маємо виховувати молодь? В круг яких ідей маємо вводити нові покоління – в російський чи европейський? [...] Література – се виражений в слові світ емоцій».[41] Зазначимо, що остаточне звільнення від москвоцентризму не відбулося в Україні донині. Тому оцінки Д. Донцова досі не втрачають актуальності: «Чим була супроти сеї Европи Росія? Росія була провінцією, а її література – провінційною літературою».[42] На початку третього тисячоліття, не усвідомлюючи цього, ми продовжуємо послуговуватися донцовською риторикою.

На думку Д. Донцова, українські інтелектуали здебільшого дивляться на світ не власними, а російськими очима. Звідси – неприйняття Заходу. Вони живуть у локальній, провінційній, а не загальнолюдській системі вартостей, відгородившись від світу російськими кордонами. «Страх стилю, який виявляється у наших критиків у відразі до Заходу – се також страх конкуренції».[43] Це зрештою призводить до відмови від власної індивідуальності. «Отже, ходить не про Захід чи про Схід, лише про органічність і силу ідеї, яку засвоює нація. А сю органічність і силу може дати нам лише Захід».[44]

Наступний крок – переорієнтація системи вартощів. Література відіграє величезну роль у формуванні духовного обличчя нації, виступаючи своєрідним дзеркалом пріоритетів інтелектуального життя. Д. Донцов викриває вторинність естетичних зацікавлень сучасної йому української літератури. Він висуває дилему «або–або», протиставляючи «естетику трагічного і естетику декадансу. [...] Поминаючи Шевченка, Лесю Українку і Стефаника (ще, може, Черемшину і пару дрібніших) – ось тая власне естетика декадансу й панує в нашім письменстві».[45] Іншими словами, українці не можуть дозволити собі не зауважувати трагічного тоді, коли все життя звужується до одного-єдиного питання: бути чи не бути?

Щоб стати суб’єктом, а не об’єктом історії, провінцію передусім треба перемогти в собі. «Коли ми були «західники», то вже конче з латинізацією обряду. Коли «москвофіли», то силоміць вбивали в антиколективістичний череп нашого мужика – комуну або есерівщину. Ні одні, ні другі не мали волі перемогти в собі провінцію, не мали віри в право творити своє власне, поставити над своїми деталями своє універсальне, навпаки – пристосовували їх до чужого».[46]

У чому ж полягає трагедія української історії та літератури? – У невмінні добачити силу натури героя, її пристрасність та індивідуалізм. Критикуючи радянський фільм «Тарас Шевченко», Донцов пише: «Драма «Шевченка» – се драма розтоптаного по дорозі робака. Його б’є мачуха, б’є дяк, б’є фельдфебель, але не як ворожу силу, не як того, хто носить в собі ворожий їм світ, [...] а просто так: подібні муки зазнавав не тільки Шевченко, а й всякий сирота, всякий солдат. [...] Конфлікт героя з окруженням в драмі повинен бути добровільний, спрагнений ним, органічно випливаючий з його наставлення, не припадковий».[47] Герой творить дійсність, долає перешкоди і перемагає, а не стає рабом обставин.

Д. Донцов мав надзвичайно прикрий характер і протягом усього життя перебував в опозиції не лише до окупаційних режимів, ідейних супротивників, але, в той чи инший період, – також практично до всіх своїх спільників та однодумців. Його писання мали величезний комунікативний резонанс в українському суспільстві. Вплив Донцова на покоління, яке словом і зброєю[48] відстояло Україну, відбувався через виховання ним лідерів націоналістичного резистансу, згуртування інтелектуального кола вісниківців, видавничу та есеїстичну діяльність. Проте він не присутній у сучасному інтелектуальному контексті належним чином через стереотипи про його «тоталітарність» і «неактуальність». Потрібно змінити цей стан справ.

Позбавлені сенсу спроби протиставляти В. Липинського як більш далекоглядного політичного мислителя, Д. Донцову як зовсім недалекоглядному. Мовляв, перший у важкі часи розробив доктрину політичної нації і громадянського суспільства, тоді як другий був звичайним «печерним націоналістом». Насправді тут немає жодного протиріччя. У міжвоєнні роки Д. Донцов представляє український націоналізм як революційний проект активної меншості з гаслом «українці для України».[49] Спочатку від нації до держави, а потім також від держави до нації – обидві концепції не заперечують, а доповнюють одна одну. Без реалізації першої була б непотрібною друга. Донцовська доктрина була найвідповіднішою у часи ЛНВ-«Вісника», бо вона виконала завдання національної мобілізації – єдине, що стояло на порядку денному. Власне ця поетапність означає не повний перехід від однієї до другої, а можливість застосування доктрини Липинського поруч із продовженням реалізації концепції Донцова. Вони співіснують настільки, наскільки нам вдається чи не вдається давати відповіді на питання національного і державного будівництва.

Поступово ці дискусії набувають нового контекстуального значення. Побачило світ нове видання вибраних творів Ю. Шевельова з промовистою назвою «З історії незакінченої війни» (Київ, 2009), яка може трактуватися у сенсі українсько-російського протистояння з погляду внутрішньокультурної боротьби з власною провінційністю та – як продовження війни Ю. Шевельова/Шереха (не будемо занурюватися у тонкощі з відмінними прізвищами) з Д. Донцовим. Якщо відкинемо особистісні порахунки і звернемо увагу винятково на ідейно-естетичні аспекти, справді важко розділити між собою завдання, що розв’язувалися обома інтелектуалами.

Відмежовуючи себе від позиції Д. Донцова, Ю. Шевельов наголошує на ускладненості літературної проблематики, широти обріїв, якої нібито не розумів його опонент; на відносності й минущості ідеалів, що захищають люди в різні періоди історії, – тому треба бути достатньо іронічним та обережним, щоб пізніше не потрапити в незручну ситуацію; що літературна творчість може бути вузько професійною та зовсім незаангажованою справою, яка нікого нікуди не закликає; нарешті, що Донцов не так, як треба, бореться з Москвою та українським провінціялізмом, формулюючи зміст національних категорій – і загалом «це ще питання, чого він більше завдав українській культурі й політиці – користі чи шкоди».[50]

Інтелектуал-політв’язень Є. Сверстюк, людина з чистим сумлінням, прагнучи віддати належне і Ю. Шевельову, і Д. Донцову, у передмові стверджує, що мала місце боротьба непримиренних методів, додаючи: «Треба визнати, що в міжвоєнному часі Дмитро Донцов був не просто чільним публіцистом, а володарем дум цілого покоління, що підіймалося до нерівної боротьби за волю – проти двох світових потуг».[51] Боротьба методів і стилів – можливо, це найкраще пояснення. Думається, зміст їхньої дискусії можна підсумувати так: чи може українська література перейти з окопів до кав’ярні, а письменник – звітувати лише перед мистецтвом за те, що він пише? Зрозуміло, що це питання справедливе лише у стосунку до сьогодення. Між 1917 і 1991 рр. воно могло бути перефразованим: до якої саме кав’ярні письменник має перейти – до радянської, німецької, польської, чехословацької, румунської чи угорської?

Обминемо політичні та економічні проблеми, які досі не змогла розв’язати навіть Помаранчева революція 2004 р. – найбільш національна і найбільш ліберальна з усіх можливих революцій, – що стосуються торжества пострадянського плебейства. І назвемо кілька тез, актуальність яких так чи так пов’язана з літературою. По-перше, український письменник як інтелектуал не має відмовлятися від української традиції звертатися відразу до всього народу, озвучуючи його прагнення і потреби. Зокрема через україномовні книжки та медії, яких в українській державі у кількісному вимірі непомірно мало. Будь-яка влада не вітає громадську активність мислячої людини, передусім через страх публічної критики. Тим більше маргінальна посттоталітарна влада, з тим більшою підозрою дивлячись на україномислячого інтелектуала. По-друге, на хвилі заперечення ідеологічних впливів сучасні критика і мистецтво непомітно перейшли під вплив новітніх ідеологічних вимог, зокрема таких, як штампи політкоректності. По-третє, навряд чи письменник загалом буває ідилічно задоволений життям. Якщо йому за власну творчість не загрожує концентраційний табір, він намагається дати відповідь на инші, важливі для художника питання, що однаково не дають йому спокою, знову створюючи трагічний контекст.

Відповідність Д. Донцова своєму часові викликає природну зацікавленість його ідеями і стилем, спонукаючи давати гідні відповіді на виклики дня сьогоднішнього. Саме тому ця книга пропонує найкраще вибране з його літературознавчої есеїстики.

 

*  *  *

 

У 2007 р. в Дрогобичі організовано Науково-ідеологічний центр ім. Дмитра Донцова (керівник – Олег Баган), який поставив собі за завдання у різних напрямках пропагувати ідеї Д. Донцова та українського націоналізму-традиціоналізму загалом, актуалізувати їх, вивчати спадщину Д. Донцова, здійснювати її перевидання. Відтак члени НІЦ ім. Д. Донцова були ініціяторами або співучасниками низки літературознавчих, політологічних наукових конференцій, організаторами спеціяльних видань – творів української класики і наукових збірників. Серед иншого НІЦ ім. Д. Донцова і дрогобицька «Видавнича фірма «Відродження» спільно видали збірку статей провідного діяча ОУН і публіциста 1930-х рр. Зенона Коссака (1907–1939) «Вічна актуальність націоналізму» (2007), том вибраних творів письменниці консервативного плану Наталени Королевої «Без коріння. Во дні они. Quid est veritas?» (2007), масштабну етнопсихологічну студію одного з найвідоміших ідейних послідовників Д. Донцова Павла Штепи «Українець і москвин» (2008, 2010); у 2009 р. томом вибраних творів Уласа Самчука «Кулак. Месники. Віднайдений рай» (2009) започатковано серію «Вісниківська бібліотека», в якій планується видавати твори різних авторів, ідейно пов’язаних із ЛНВ-«Вісником» Д. Донцова та філософією українського націоналізму. Збірка Д. Донцова «Літературна есеїстика» буде другою книгою у цій серії.

Окрім того, НІЦ ім. Д. Донцова у співпраці з різними середовищами видав монографію О. Багана «Ідея і чин Ярослава Стецька» (2008), двотомний збірник творів сучасного публіциста та ідеолога українського націоналізму Василя Іванишина «Державність нації» (2009), науковий збірник «Український націоналізм: історія та ідеї» (2009). Зараз НІЦ ім. Д. Донцова у співпраці з ВО «Свобода» підготував до перевидання відому концептуальну, підсумкову ідеологічну збірку Д. Донцова «Хрестом і мечем» (1-е вид., 1968). Невдовзі у серії «Вісниківська бібліотека» у ВФ «Відродження» побачить світ збірка перевиданих біографічних нарисів із серії 1930-х рр. «Книгозбірня Вісника» під назвою «Національні лідери Европи».

 

 

1 Донцов Д. Про молодих // Літературно-Науковий Вістник. – 1923. – Ч. 11. – С. 267.

2 М. Сосновському вдалося в усній розмові «витягти» з Д. Донцова найвідповідніше означення націоналізму: це самовладство нації.

3 Коло вістниківців було для Д. Донцова уособленням революції духу. Цей романтизм відбився на ідеології ОУН та збройній боротьбі націоналістичного підпілля до середини 1950-х рр. Так була реалізована донцовська концепція національної еліти (активної меншості), яка починає боротьбу й веде за собою весь народ. Підготовка і проведення революції має технологічні закономірності, які були реалізовані в Україні у 20–50 рр. ХХ ст. – в умовах недавньої поразки у визвольних змаганнях, відсутності власної держави, розподілу території між сусідами-агресорами, під час і після другої світової війни.

4 Донцов Д. Наша доба і література. – Львів, 1937. – С. 169.

5 Донцов Д. Поетка українського рісорджімента (Леся Українка) // Літературно-Науковий Вістник. – 1922. – Ч. 1. – С. 35.

6 Донцов Д. Криве дзеркало української літератури // Літературно-Науковий Вістник. – 1929. – Ч. 10. – С. 887.

7 Донцов Д. Май 1871. – Май 1931. // Літературно-Науковий Вістник. – 1931. – Ч. 5. – С. 467.

8 Приблизно у цей час Д.Чижевський у своїх працях «відкривав» українське Бароко, створивши певну герменевтичну модель, придатну для відповіднішого розуміння української історії та культури.

9 Донцов Д. Про молодих // Літературно-Науковий Вістник. –1923. – Ч. 11. – С. 268.

10 Ільницький М. Критики і критерії. – Львів, 1998. – С. 9.

11 Там само. – С. 5.

12 Донцов Д. Про молодих // Літературно-Науковий Вістник. –1923. – Ч. 11. – С. 274.

13 Там само. – С. 279–280.

14 Донцов Д. Поет твердої душі (В. Стефаник). // Літературно-Науковий Вістник. – 1927. – Ч. 2. – С. 149.

15 Там само. – С. 154.

16 Донцов Д. Марко Черемшина // Літературно-Науковий Вістник. – 1927. – Ч. 7. – С. 307.

17 Там само. – С. 305.

18 Донцов Д. Невільники доктрини // Літературно-Науковий Вістник. – 1928. – Ч. 9. – С. 69.

19 Там само. – С. 79.

20 Донцов Д. Українсько-совітські псевдоморфози // Літературно-Науковий Вістник. – 1925. – Ч. 12. – С. 336.

21 Донцов Д. Невільники доктрини // Літературно-Науковий Вістник. – 1928. – Ч. 9. – С. 86.

22 Донцов Д. Українсько-совітські псевдоморфози // Літературно-Науковий Вістник. – 1925. – Ч. 12. – С. 322.

23 Там само. – С. 326.

24 Донцов Д. Леся Українка // Літературно-Науковий Вістник. – 1918. – Ч. 4–6. – С. 182.

25 Зеров М. Леся Українка // Книгарь. –1919. – Ч. 21. – С. 1349.

26 Донцов Д. Туга за героїчним. – Лондон, 1953. – С. 4.

27 Лист Михайла Рудницького до Миколи Зерова від 2 травня 1926 р. // Відділ рукописів Центральної Наукової Бібліотеки ім. В. Вернадського НАН України. – Ф. ХХХV (Листи Миколи Зерова). – Арк. 593.

28 Лист Павла Тичини до Миколи Зерова від 26 лютого 1924 р. // Відділ рукописів Центральної Наукової Бібліотеки ім. В. Вернадського НАН України. – Ф. ХХХV (Листи Миколи Зерова). – Арк. 623.

29 Донцов Д. До старого спору // Літературно-Науковий Вістник. – 1926. – Ч. 4. – С. 370.

30 Перлін Є. Дискусія про художню літературу в РСФСР // Життя й революція. – 1925. – Ч. 4. – С. 25.

31 Гординський Я. Літературна критика підсовєтської України. – Львів, 1939. – С. 70.

32 Рахманний Р. Дмитро Донцов і Микола Хвильвий, 1923–1933. – Лондон, 1984. – С. 3.

33 Хвиля А. Нотатки про літературу // Критика. – 1928. –Ч. 9. – С. 18.

34 Там само. – С. 21.

35 Рахманний Р. Дмитро Донцов і Микола Хвильвий, 1923–1933. – Лондон, 1984. – С. 23.

36 Донцов Д. Українсько-совітські псевдоморфози // Літературно-Науковий Вістник. – 1925. – Ч. 12. – С. 321.

37 Донцов Д. Da capo // Літературно-Науковий Вістник. – 1929. – Ч. 2. – С. 181.

38 Сокульський І. За право бути українцем // Українська гельсинкська група. Документи і матеріяли. – Торонто-Балтимор, 1983. – С. 710.

39 Там само. – С. 713.

40 Донцов Д. До старого спору // Літературно-Науковий Вістник. – 1926. – Ч. 4. – С. 355.

41 Донцов Д. Росія чи Европа? (До літературної суперечки) // Літературно-Науковий Вістник. – 1929. – Ч. 1. – С. 62.

42 Там само. – С. 63.

43 Донцов Д. Post Scriptum (До «Естетики декадансу») // Літературно-Науковий Вістник. – 1930. – Ч. 12. – С. 1116.

44 Донцов Д. До старого спору // Літературно-Науковий Вістник. – 1926. – Ч. 4. – С. 363.

45 Донцов Д. Естетика декадансу // Літературно-Науковий Вістник. – 1930. – Ч. 9–10. – С. 813.

46 Там само. – С. 362.

47 Донцов Д. Спростачений Прометей («Тарас Шевченко» ВУФКУ) // Літературно-Науковий Вістник. – 1929. – Ч. 1. – С. 84.

48 «Слово – зброя» – так називалася стінгазета на факультеті журналістики Київського державного університету ім. Тараса Шевченка в останніх роках існування СРСР, де я навчався. Радянська україномовна фраза иноді збігалася з визвольницькою риторикою. Поезія І. Франка «Каменярі» виступала образом пролетарської боротьби у більшовицькому трактуванні та – сприймалися особисто Є. Коновальцем як метафора національної революції. Той, хто хоче звинуватити Д. Донцова у тоталітаризмі, не розуміє становища вояка на війні.

49 Донцов Д. На два фронти // Заграва. – 1923. – Ч. 9. – С. 138.

50 Шевельов Ю. Непророслі зернята // З історії незакінченої війни. – Київ, 2009. – С. 154.

51 Сверстюк Є. Послідовний у правді // Шевельов Ю. З історії незакінченої війни. – Київ, 2009. – С. 17.

 

 

Сергій КВІТ,

доктор філологічних наук, професор Національного

університету «Києво-Могилянська академія»

 

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

P. S. Шановні Читачі, сторінка 171 книги була видрукувана напівпустою (поліграфічний брак),
тому на ній присутня вклейка з відповідним цій сторінці текстом
(дозволено відповідними технічними нормами та ДСТУ 3018–95).

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Доставка «Укрпоштою» (посилкою) чи іншим Перевізником після отримання нами грошового переказу
через "Приват-24", на картку з картки через платіжний термінал, через касу в "Приватбанку"
на картковий рахунок 5168 7456 7852 9097 від фізичної особи іншій фізичній особі (Бабику Ігорю Мар’
яновичу)
як поповнення рахунку.

У всіх випадках  при бажанні замовити ту чи іншу книгу попередньо просимо зв’язатися з нами
електронною поштою ( 
e-mail >>>  ) або телефонами: 032-240-59-39; 093-655-71-45 для розрахунку вартості Вашого замовлення (вартість книг + вартість доставки).

 

Після проведення оплати, просимо Вас скинути «скан» перерахування на e-mail або надати інфу (місце та суму перерахування)
телефоном про факт відправлення Вами коштів.

 

  * Ціна вказана без урахування вартості доставки книги до адресата.

 

 

Наверх

 

Назад до розділу «Новинки»

 

© Видавнича фірма «Відродження», 2008 р.                                                                           Всі права застережені                                                                           © І. Бабик, 2008 р.