Заснована 17 серпня 1990 р.

Свій до свогов цьому сила наша і нашої держави

Зареєстрована 21 листопада 1991 р. Петром та Олександром Бобиками, Василем Іванишиним

 

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру суб’єкта видавничої справи ДК № 1695 від 18.02.2004 р.

 

Головна

Історія

Наші книги

Новинки

Магазин

Прайс-лист

Читальня

Пишіть нам

3 березня  2008  року  виповнюється 120 років з дня народження Кармен Фернанди Альфонси Естрелли Наталени Королеви –

видатної  української письменниці.

 

 До 120-літнього ювілею Наталени Королеви  Видавнича фірма «Відродження» презентує книгу:

 

Без коріння. Во дні они. Quid est Veritas? (Що є істина)

 

Повість, роман, новели, оповідання, спогади

 

 

ISBN 9789665381853

ISBN 978-966-538-225-6 (серія)

 

Рік видання: 2007. Формат: 60х84 1/16. Обсяг: 672с., з іл.

Папір офсетн. (Котлас, 65 г/м кв.). Обклад.: м'яка (картон Galerie Vision з тисненням, 235 г/м кв., плівка глянц).

Ціна видавнича100,00 грн.*

 

Редактор-упорядник Олег Баган. Літературний редактор Ярослав Радевич-Винницький.

 

У книзі використані репродукції картин Генрика Сємірадзького (1843–1902)

«Христос в будинку Марти і Марії», «Портрет римлянки» (обкладинка), «Римська оргія“(шмуцтитул), «Грішниця» (малюнок),

Юзефа Магоффера (1869–1946) «Портрет дружини художника» (шмуцтитул), Симона Вуе (1590–1649) «Розп’яття» (шмуцтитул),

Доменіко Феті (1589–1624) «Покаяння Св. Марії Магдалини» (шмуцтитул)

та світлини Києва початку XX ст.

 

Авторка належить до найориґінальніших українських письменників XX ст., її творчість десятиліттями була заборонена в совєтській Україні через християнську і національну зорієнтованість. До книжки увійшли твори на автобіорафічну і євангельську тематику: повість «Без коріння» – про юнацьке сприйняття Києва напередодні Першої світової війни, збірка оповідань «Во дні они», в яких поетично зображено духовну ситуацію в Юдеї часів Христа, роман «Quid est Veritas?» («Що є істина?»), в якому подано художню версію теми сприйняття европейськими народами євангельського слова; новели, оповідання, спогади. У стильовому плані – це цікавий варіянт літератури «консервативного модернізму», неоромантичне ствердження сили духу і туга за надзвичайним, в ідейному – це українська концепція «католицького відродження», віра в потребу вічного релігійного і морального піднесення. Більшість творів перевидаються в Україні вперше.

Книжка адресована всім шанувальникам українського красного письменства.

 

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

ЗМІСТ

 

Ігор Набитович. Художній всесвіт на палімпсестах минулого.

         (Літературні обрії Наталени Королевої).......................     3

 

Автобіографія......................................................................     39

 

Без коріння. Життєпис сучасниці.......................................     45

         1. Перед життям...........................................................     46

         2. Початкова дресура..................................................     65

         3. Різдвяні свята...........................................................     84

         4. Перед балем............................................................     99

         5. Карнавальні настрої.................................................     113

         6. Цариця в Києві.........................................................     136

         7. Великий піст.............................................................     151

         8. Напровесні...............................................................     168

         9. Поза стінами.............................................................     185

 

Во дні они. Оповідання з євангельськими мотивами............     201

         Прокажений..................................................................     202

         На Лазаровім хуторі.....................................................     208

         Гадарин........................................................................     211

         Поклик.........................................................................     215

         Драхма.........................................................................     220

         Сповідь........................................................................     226

         На морі Галилейськім...................................................     230

         На горі.........................................................................     234

         В Різдвяну ніч..............................................................     237

         „Для справи“.................................................................     243

         Ірод                                                                                  252

         Що є правда?...............................................................     256

         „Як минула ж субота...“................................................     259

 

Quid est Veritas? (Що є істина?)...........................................     263

         Слово від автора.........................................................     264

         I. Рухи стихії.................................................................     266

         II. На дозвіллі...............................................................     285

         III. Перед Пасхою.........................................................     305

         IV. Сестри....................................................................     336

         V. Тиверіядська гетера.................................................     367

         VI. Злам.......................................................................     390

         VII. Священики..............................................................     406

         VIII. Таємнича рана.......................................................     423

         IX. Земля і наречена.....................................................     441

         X. Світло......................................................................     459

         XI. „Гора спасіння“........................................................     481

         XII. „День зустрічі“........................................................     505

         XIII. Між двома блакитями............................................     524

         XIV. Тільки людина.......................................................     543

        

Новели. Оповідання............................................................     554

         Лік                                                                                     554

         Подорожній..................................................................     563

         „Civis Romanus“............................................................     568

         Анастатика...................................................................     572

         „У нічому не прогрішився!“...........................................     585

         Самотність...................................................................     588

        

Спогади                                                                                     593

         Наш не наш. (Пам’яті Іллі Репина).................................     593

         Невмируща вдача. (Постаті старого Києва)..................     598

         „Київська Мотря“. (Типи старого Києва)........................     609

         „Турецька неволя“. (Типи старого Києва)......................     611

         Учениця. (З київських згадок)........................................     613

 

Пояснення слів......................................................................     617

Коментарі                                                                                   633

        

Олег Баган. Неоромантизм. Неокатолицизм. Неоконсерватизм. 

          (Творчість Наталени Королевої в ідейно-естетичному контексті

         доби)                                                                       655

 

 

Олег БАГАН

 

 

Неоромантизм. Неокатолицизм. Неоконсерватизм

 

(Творчість Наталени Королевої в ідейно-естетичному контексті доби)

 

 

Бурхливі, епохальні події 1‑ї світової війни і Національної Революції в Україні (1914–1920 рр.) мали для національної свідомости і культури не тільки те значення, що вони cкристалізували національну ідеологію, виробили державницьке мислення і пройняли його новим героїзмом; у ширших вимірах – вони перевернули світовідчуття нації, перемінили філософські основи її нової культури і буттєвої свідомости. Одним із виявів цього колосального перевороту була якісно інша художня література, яка з’явилася уже в 1917 році. Якщо у попередній великий період (приблизно від 1860‑х до 1910‑х рр.) в українській літературі домінував позитивістський світогляд, тобто вона передусім орієнтувалася на аналіз соціяльних процесів, побутове життєписання, виконувала просвітню функцію, раціонально програмуючи шляхи національного проґресу, то тепер красне письменство, особливо у стильових струменях неоромантизму, символізму, психологічного реалізму, зверталося до ірраціональних субстанцій буття, до містичного елементу в культурі, до емоційно-вольового чинника людського життя. Тенденція до ускладненої образности, естетизму, романтичного світотрактування, яка виявилася ще у творчості ранніх модерністів – Михайла Коцюбинського, Ольги Кобилянської, Лесі Українки, Марка Черемшини, Василя Стефаника, Миколи Чернявського, Олексія Плюща, Спиридона Черкасенка, Василя Пачовського, Богдана Лепкого, Григорія Чупринки та ін., – тепер вибухнула гігантським і поліфонічним явищем. Українська література періоду Розстріляного Відродження на Наддніпрянщині, а від 1930‑х рр. – в Галичині і на еміґрації сповнилася дивовижної сили національної гордости, стильового та ідейного багатоманіття, широкою проблематикою і яскравими талантами. Семимильними кроками засвоювала вона те зі світового естетичного та інтелектуального досвіду, що для неї, як для літератури бездержавної і силою обставин провінціялізованої нації, довший час було поза межами насущного і можливого. Хоч обставини розвитку української літератури й не були особливо сприятливими: від 1920 р. в Наддніпрянській Україні утвердилася тоталітарна і диктаторська большевицька влада, а в Західній Україні запанували окупаційні режими Польщі, Румунії і Чехословаччини, і, зрозуміло, всі вони не з великою симпатією дивилися на культурне піднесення українців. Однак саме література тоді концентрувала в собі найбільше енерґії націоствердження, ідейного оновлення та відкриття, освоєння чужих духовно-культурних просторів.

Одним з найбільших і найзначніших ідейно-світоглядних та політико-орієнтаційних переворотів того часу була майже всеевропейська тенденція до переосмислення історичного досвіду ліберальної демократії і вартощів та принципів соціялізму, під знаками яких відбувався розвиток Европи від початку ХІХ ст. і до 1‑ї сітової війни. Ще раніше, приблизно від останньої третини ХІХ ст., відбулося потужне піднесення ідеалістичної та ірраціоналістичної філософської думки: Е. Гартман, М. Шелер, В. Дільтей, Ф. Ніцше, Ґ. Зіммель, В. Зомбарт, О. Шпенґлер в Німеччиині, Ґ. Лебон, А. Берґсон, М. Барре, Ш. Морра у Франції, М. де Унамуно і ціле покоління 1898 року в Еспанії, Б. Кроче, В. Парето, Ґ. Моска, Ґ. Ферреро, Дж. Джентілє в Італії, Х. С. Чемберлен, Дж. Рескін, Ґ. Честертон у Великій Британії, Н. Данілєвський, К. Лєонтьєв, В. Соловйов, Ґ. Флорєнський, С. Франк, Н. Бердяєв, В. Розанов в Росії, С. Бжозовський, М. Здзєховський у Польщі та інші подібні постаті «володарів дум» майже в кожній країні Европи. Ця ідейна революція полягала в тому, що кола інтеліґенції засумнівалися в рятівній спроможності суспільно-матеріяльного, технологічного і раціоналістичного поступу, в переко­на­ності чого майже 200 років жило людство перед тим. У найрозвиненіших країнах Европи – у Франції, Британії, Німеччині, Данії, Голландії, Швейцарії, Швеції, Італії та Еспанії – стало очевидним, що досягнутий рівень високого економічного розвитку, широкої демократії, освіти, правової та соціяльної стабільности, свободи слова та діяльности громадських організацій, партійного функціоналізму ще не ґарантує адекватного морально-духовного поступу, гармонізації людських стосунків і культури, не забезпечує справедливости і максимальної реалізації людського потенціялу. Економічний проґрес обернувся цинічним визиском і захланністю капіталістів, які демонстрували у своїй діяльності найогидніші риси людини – черствість, жадібність, підступність; демократія вихлюпнула на поверхню життя жахливу демагогію, плебейство і «тиранію мас» (Ґ. Лебон), з їхніми примітивними інстинктами й уподобаннями; загальна освіченість призвела через пресу до широкого впливу на суспільство і його смаки, власне, людей напівосвічених, з викривленими й спрощеними уявленнями про життя, його принципи і вартощі; соціяльна і правова стабільність повели до розвитку паразитарної свідомости в масах, до втрати ідеалізму і героїчного світовідчуття, які й створили велич Европи в минулому з її етикою лицарства, християнської посвяти і вічного здобування; громадянська свобода породила загальний хаос цінностей та ідей, зруйнувала відчуття єрархії, відповідальности і порядку, на перше місце вийшли еґоїзм, приземлені інтереси юрби, споживацтво; політика і культура стали заручниками популізму і масовізму соціяльної свідомости, національний лідер і мистець щораз більше мусили служити спрощеним життєвим запитам і смакам мас. Під впливом цих ідей люди почали шукати нових морально-духовних основ життя, нових ідеологій, вартощів. Це вилилося спочатку в появу численних езотеричних та окультних вчень і груп, в широке навертання до релігії вищих верств Европи, які перед тим майже два століття (від середини ХVІІ ст.) формувалися на засадах сциєнтизму (науковости), лаїцизму (світськости) та атеїзму, піком чого була Велика Французька революція 1789–99 рр.; далі це спричинило появу різноманітних релігійних сект, захоплення східними культурними і духовними традиціями, вчення толстовців, які в сумі закликали повернутися до природи, відректися від світу з його матеріяльними цінностями і тенетами, спонукали «опроститися», тобто зажити спокійним і невибагливим життям, заробляючи на прожиття з праці рук. Безумовно, це була певна духовна криза европейського суспільства, яке в багатьох аспектах відірвалося від своїх традицій, національних коренів, перейшло у фазу цивілізаційної прострації. Усе це надзвичайно проникливо описав Освальд Шпенґлер у своєму знаменитому трактаті «Присмерк Заходу» (1918–22 рр.).

Паралельно европейське суспільство охоплювали різні соціялістичні теорії і рухи – анархізм, соціял-демократизм, синдикалізм, комунізм-марксизм. Вони теж виражали неґативну реакцію на споживацько-матеріялістичну, плутократичну природу капіталізму, який руйнував гармонію суспільства. Однак це була реакція із таких же самих матеріялістичних позицій, на яких ґрунтувалася ліберальна ідеологія капіталістичного нагромадження та вільного ринку, лише з прагненням через матеріяльну рівність забезпечити соціяльний порядок і поступ. Тому філософи-ірраціоналісти і в цій системі ідей розгледіли загрозу і пастки впадання людства у крайнощі етатизму (контролю держави за всім), що поступово переростав у тоталітаризм, раціоналізму як фанатизованої віри в можливість розумового проґрамування проґресу, й еґалітаризму, який передбачав примусове зрівняння всіх, що неодмінно провадило до плебеїзації суспільної свідомости.

Перша світова війна оголила і зробила вибуховими ці дві ґрандіозні проблеми Европи і цим потвердила застереження консервативних філософів: олігархічно-капіталістині кола, які через власну захланність спровокували цю надзвичайно жорстоку, безглузду і нищівну війну, постали неконтрольованими монстрами, майже цілком відірваними від реальних інтересів своїх націй, а екстремістські соціялістичні рухи здійснили радикальні соціяльні революції в Росії, Німеччині і Угорщині і поставили своєю міжнародною солідарністю і підпільною деструктивною діяльністю під загрозу органічне і національне життя Европи. Були й два ґлобальні позитивні наслідки світової війни: вона пробудила новий націоналізм серед народів Европи, зміцнила їхні консервативні принципи, що допомогло зупинити соціялістичні революції в Німеччині й Угорщині, і повернула европейські інтелектуальні верстви до філософії ірраціоналізму, до релігійних традицій, передусім католицтва, яке опинилося в епіцентрі протистояння ліберально-анархістським силам Европи.

На тлі таких суспільно-політичних та ідейно-культурних тенденцій почала формуватися нова західноукраїнська й еміґраційна література. Література, яка широко вбирала післявоєнні настрої та інтелектуальні тенденції консервативного – традиціоналістського і релігійного – спрямування. Щось подібне було неможливим, зрозуміло, в совєтській Україні, де будь-який ухил управо кваліфікувався як злочин проти істинно народної соціялістичної революції і її вартощів, де екстремістська комуністична влада викорінювала усе національне, органічне, висококультурне і духовне, де насильницьки формувався тип людини-яничара, людини-гвинтика в системі тотального примусу.

До явищ нової якости в українській культурі можна віднести насамперед такі:

– літературну групу «Логос», створену у Львові 1920 р. з ініціятиви Католицької Акції, за підтримки Греко-Католицької Церкви. Її лідер – Олександр Мох (Орест Петрійчук), учасники: Григір Лужницький, Степан Сенчук, Василь Мельник (псевдонім Василь Лімниченко), о. Гавриїл Костельник, Теофіль коструба, Дмитро Бандрівський та ін. Група видавала журнал «Поступ» (1920–31), ґрунтувала свою літературну критику і художню творчість на ідеях християнства, філософії неотомізму і персоналізму, активно поборювала ідеї матеріялізму, лібералізму та атеїзму. Зокрема це яскраво видно у працях Г. Костельника, найбільшого і найпродуктивнішого українського католицького філософа і публіциста, «Границі демократизму» (1919) і «Ламання душ» (1923). У першій він дав розлогу критику ліберального демократизму як ідеології і середовища розвитку крайнього меркантилізму, бездуховности та антитрадиціоналізму, що в сумі призводить до великого морального занепаду в суспільствах. У другій книжці Г. Костельник неґативно оцінив літературну творчість центральних за впливовістю українських письменників: І. Франка – за надмірний раціоналізм і практицизм, В. Винниченка – за імморалізм і плебейсько-тілесні мотиви, а лірику П. Тичини – за гуманіс­тичний, ахристиянський в суті, пантеїзм і наївний сентименталізм. Це посприяло переоцінці естетичних основ нашої літератури новим поколінням. Невдовзі в Галичині розгорнула свою діяльність велика Народна католицька партія, очолювана греко-католицьким єпископом Г. Хомишиним, вона здобула значну масовість і впливи на кола інтеліґенції, особливо через популярні часописи «Нова Зоря», «Мета», «Католицька Акція» та ін. Від 1931 р. почав виходити літературно-науковий журнал «Дзвони» (редактор Петро-Маркіян Ісаїв), у якому активно друкувалися знані богослови, мислителі, науковці і літературні критики – Микола Конрад, Гавриїл Костельник, Йосип Сліпий, Микола Чубатий, Володимир Залозецький, Василь Кучабський, Микола Гнатишак, Євген-Юлій Пеленський, Костянтин Чехович та ін. Журнал виробив власну консервативно-ідеалістичну культурологічну та суспільно-філософську концепції, зокрема, спираючись на історіософські праці В’ячеслава Липинського, згуртував гроно провідних тогочасних письменників: Василя Пачовського, Уляну Кравченко, Наталену Королеву, Катрю Гриневичеву, Уласа Сам­чу­ка, Юрія Липу, Оксану Лятуринську та ін. Обидва періоди розвитку като­лицької літератури в Галичині – «логосівський» і «дзвонівський» – характеризуються потужним розпрацюванням християнської тематики, поглибленням духовної, морально-психологічної проблематики, художньої історіософії; у стильовому плані це було освоєння техніки психологічного реалізму і неоромантизму. Саме ці стильові виміри дозволяли авторам проінтерпретувати таємниці людської душі, створити настрій морального зусилля, пафосного долання драматичних і приземлених моментів життя. Правда, «логосівці» у 1920‑і роки часто впадали у декларативність, надмірне моралізаторство, художню невибагливість, тому поява у 1930‑і роки витонченої лірики Б.‑І. Антонича (зб. «Велика гармонія»), філософської релігійної поезії Ю. Липи (зб. «Вірую»), психолого-екзотичної прози Наталени Королевої та ін. стала важливим естетичним кроком уперед, якісною програмою для формування нових художніх та культурологічних горизонтів християнської української літератури;

– другим важливим явищем була новорозвинута традиція консер­ватив­ної думки, публіцистики, історіографії, культурології, зосереджена у виданнях Українського Союзу хліборобів-гетьманців (УСХГ) – нового політичного об’єднання українських консерваторів на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським. Зокрема, Союз видавав збірники «Хліборобська Україна» (Відень, 1920–1925), «Збірник Хліборобської України» (Прага, 1931–32), часопис «Бюлетень Гетьманської управи» (Берлін, 1930–1936), інші дрібніші журнали і газети – «Гетьманець», «Думки гетьманця», «На відсіч», «Нація в поході», «Український державник», «Український літопис», «Луна», «Ранок», «Голос державника», які виходили переважно недовго – 1–2 роки, але ніби доповнювали один одного, об’єднували цікаву автуру і цим впливали на ідейне мислення української еміґрації аж до кінця 1950-х років. У середовищі гетьманців-консерваторів тоді працювали такі знані постаті, як в’ячеслав Липинський, Дмитро Дорошенко, Сергій Шемет, Степан Томашівський, Василь Кучабський, Осип Назарук, Ілько Борщак, Борис Гомзин, Ігор Лоський, Олександр Скоропис-Йолтуховський, Лев Биковський та ін. Поступово навколо консервативного руху, який мав свої осередки з пресою і політичною структурою в багатьох країнах Европи, зосередилася й група письменників, які прагнули творити в дусі світоглядного традиціоналізму: це Юрій Косач, Василь Королів-Старий, Василь Чапленко, Ганна Черінь та ін. У 1928 р. Осип Назарук став редактором популярної галицької греко-католицької газети «Нова зоря», здобув впливи в єрархії Греко-Католицької Церкви. Ідеологія консерватизму почала поширюватися через греко-католицькі середовища в Західній Україні, в т. ч. в Закарпатті і на Волині.

Консервативні ідеї вплинули на посилений розвиток художньої історіографії (творчість Б. Лепкого, В. Пачовського, Ю. Опільського, В. Будзиновського, Ф. Дутка та ін.), на зміцнення ідеології українського традиціоналізму, органічної европейськости, саморефлексії та переосмислення основ національної свідомости й історії з ідейних позицій програмного державництва;

– третім явищем цього ряду було відновлення у 1922 р. у Львові журналу «Літературно-науковий вісник» (від 1933 р. журнал називався «Вісник») за редакцією націоналістичного мислителя і публіциста Дмитра Донцова. У цілій низці книжок – «Підстави нашої політики» (1921), «Націоналізм» (1926), «Патріотизм» (1928), «Політика принципіяльна і опортуністична» (1928), «Що таке інтернаціоналізм?» (1928), «Наша доба і література» (1937), «Кардинал Мерсіє» (1935), «Данієль О’Коннел» (1935), «Вогнистий хрест: полковник Ля Рок» (1936), «Дурман соціялізму» (1936), «Таємниця організації» (1936) «Де шукати наших тради­цій» (1938), «Маса і провід. Кількість чи якість?» (1939), «Дух нашої давнини» (1944) та ін., в надзвичайно продуктивній і експресивній публіцистиці (майже у кожному числі ЛНВ і потім «Вісника» до 1939 р. з’являлося по 2–3 його великі статті, під різними псевдо­німами і криптонімами він подавав огляди преси, політичних подій, провадив дискусії з різними авторами і часописами, що робило ЛНВ-«Вісник» особливо актуальним і впливовим) Д. Донцов, спираючись на ідеї названих европейських філософів-ірраціоналістів, розгорнув широку концепцію вкорінення в українську національну свідомість, культуру та ідеологію принципів консерватизму-традиціоналізму та вольового націоналізму. Він згуртував на сторінках журналу правих публіцистів і мислителів нової ґенерації – Михайла Островерху, Миколу Шлемкевича, Романа Бжеського (Р. Млино­вець­кого), Ростислава Єндика, Дарію Віконську (Федорович-Малицьку), тут з’явилася блискуча есеїстика Євгена Маланюка, Юрія Липи, літературна критика Остапа Грицая, Михайла Мухина, Луки Луціва, вишукана художня, переважно неоромантична за стилем, творчість тих же Є. Маланюка, Ю. Липи, також О. Ольжича, Леоніда Мосендза, Олени Те­ліги, Олекси Стефановича, Оксани Лятуринської, Уласа Самчука, Юрія Клена (Освальда Бурґгардта), Наталі Лівицької-Холодної, Олеся Бабія, Ростислава Кедра та ін. Так постала ціла течія в українській політичній думці, культурі і літературі – вісниківство, вісниківський волюнтаризм і тради­ці­о­налізм. Її вплив був широким і поліваріянтним: ідеї вольового націоналізму фактично сформували модерний націоналізм, який у 1929 р. оформився в єдину Організацію Українських Націоналістів з чіткою ідеологією героїчного ідеалізму (журнал «Розбудова нації»); з’явилися високоякісні нові часописи, які наслідували і поглиблювали ідейно-естетичну програму ЛНВ-«Вісника», – «Смолоскипи», «Студентський шлях», «Голос нації», «Обрії», «Напередодні» (Львів); «Студентський вісник», «Пробоєм» (Прага); «Самостійна думка» (Чернівці) та ін.; розвинулася широка літературна течія вісниківського неоромантизму, яка охопила художні змагання багатьох письменників-еміґрантів, передусім у Чехословаччині і Польщі, де проживали названі вище автори і творчість яких у нас заведено означати неточним і штучним поняттям «Празька школа». Неточним, бо Прага цілком не була тоді якимось особливим центром вироблення традиціоналістської ідеології й естетичної теорії, її середовища лише долучилися до тієї концепції ірраціоналістично-консервативного мислення, яку виробляв Д. Донцов і близькі до нього публіцисти протягом 1920‑х рр.

Тож прихід Наталени Королевої в літературу з її твердими засадами оксиденталізму, неоромантичної естетичної свідомости, культурного екзотизму і християнізму був не стільки «приємним випадком ориґінальної іноземки», скільки цікавим продовженням тих інтелек­ту­альних і художніх тенденцій, які з’явилися в нашій літературі відразу після 1‑ї світової війни. Саме формування письменниці відбулося під значним впливом її чоловіка – Василя Короліва-Старого – українського письменника і науковця, видавця журналу «Наше минуле» і співредактора критико-бібліографічного часопису «Книгар» (1918–20), де виявилися його уподобання як переконаного культурника-традиціоналіста. У 1920–30‑і рр. В. Королів-Старий писав і на християнські теми, був близький до церковних і консервативних українських кіл.

Водночас творчість Н. Королевої – це і продовження та самобутнє втілення тих ідей католицького відродження, які утвердилися на Заході від кінця ХІХ ст. до 1920‑х рр. Насамперед їй близькими були французькі письменники і мислителі, бо великою мірою вона як спадкоємиця ґрафа Дуніна-Борковського, який довго мешкав у Франції, була пов’язана з мовою і культурою цієї країни, починала писати як французький журналіст. Джерела католицького відродження у Франції йдуть від постреволюційного періоду кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст., коли група французьких інтелектуалів радикально відреклася від ідей Просвітництва, від скептицизму, раціоналізму та практицизму, які так переможно утвердилися протягом ХVІІІ ст., спонукані демонічним ґенієм Вольтера. Тоді французів налякали цинізм, жорстокість і руїнництво революціонерів, які знищили національні традиції, релігійність, морально-духовні засади суспільства і кинули його в прірву терору і нетерпимости. Р. А. Шатобріян, Ж. де Местр, А. М. Л. де Ламартин, пізніше релігійні мислителі М. Ф. П. Мен де Біран, Л. Г. А. де Бональд, В. Кузен, Ф. Р. де Ла­менне та ін. розгорнули критику ліберального раціоналізму і лаїцизму з позицій християнської філософії, суспільного консерватизму та світоглядного ідеалізму-ірраціоналізму, часто перегукуючись із ідеями німецького романтизму (творчість Ф. Шле­ґеля, Л. Тіка, Новаліса, Ф. Якобі, Ф. Шляєрмахера та ін.).

Подібна ситуація повторилася після спроби комуністичного заколоту у 1871 р. («Паризька комуна»). Поступ демократизму на очах розгублених французів перетворився на вакханалію терору, злобне руїнництво юрби, стало зрозумілим, що довготривалий науково-технічний проґрес, лібе­ральні реформи і розвиток загальної освічености мало посприяли для етично-гуманного піднесення мас. Це було велике розчарування, яке потужно вплинуло на формування епохи декадансу. Подібні процеси відбувалися в інших країнах Західної Европи, де соціяльно-економічний поступ не завжди узгоджувався з морально-духовним піднесенням суспільства. Відвічні закони розвитку історії і суспільної психології тоді відважно розкрив блискучий фрацузький мислитель Ґюстав Лебон (1841–1931) у класичних працях 1880‑х рр. «Психологія мас» і «Психологія народів». Людина у своїй поведінці не може вирватися із кола таких архетипних уявлень і стимулів, як заздрість, стихійне руїнниство, егоїстичні інстинкти, сліпа покора Авторитетові, неусвідомлене прагнення величі, захват від жертовности, туга за пристрастю, схиляння перед волею сильного – ці й подібні висновки Лебона одних знічували, других схиляли до цинізму, третіх впевнювали у потребі не йти за фантомом теорії гуманістичного проґресу, а повернутися до заповітів батьків, до залізних і величних у своєму трагізмі заповітів Традиції, до духовної філософії християнства, яка у найтяжчі моменти буття людини дає їй надію і розраду.

Так приблизно можна передати ті світовідчуття, які охопили французьких інтелектуалів в останнє двадцятиліття ХІХ ст. і в період перед 1‑ю світовою війною. Мабуть, першим, хто особливо гостро пережив цю кризу західної цивілізації, був знаменитий французький письменник-декадент Шарль Марі Жорж Гюїсманс (1848–1907). У його творчості ми спостерігаємо еволюцію від фактографічного натуралізму до химерно-містичного символізму, від психологічних романів «Марта» (1876), «Сестри Ватар» (1879), «Біля пристані» (1886), через класичний роман декадент­ських саморефлексій «Навпаки» (1884), до духовно-історіософського твору «Там, внизу» (1891) чи наступного роману «В дорозі» (1895). У цих творах письменник, як до ідилії, звертається до середньовічного життя простого народу, що міцно тримається християнських заповідей («Там, внизу»), осмислює долю Церкви, захоплюється католицькою доктриною («В дорозі»). Сам Гюїсманс настільки пройнявся релігійністю, що, на деякий час покинувши світське і культурне життя, пішов у монастир для духовного очищення. Спочатку до отців-траппістів, потім – до бенедиктинців. Написав твір «Собор» (1898), в якому проникливо осмислив архітектурну поетику знаменитого Шартрського собору. Уся ідеологія його творчости відображала ґенеральну ідею автора: мистецтво має наближати людину до символічного, сакрального світовідчуття.

Паралельно розгорталася творча доля другого великого католика у французькій літературі – Леона Марі Блуа (1846–1917), центральною темою в якого було відвічне змагання гріховности і святости, віроломства і каяття, змагання чистоти і покрадства, через що повинна перейти кожна людина, щоб духовно піднятися до висот Божої Любови.

Наступним етапом розвитку культури і думки католицького відродження була творчість ориґінального мислителя і поета Шарля Пеґі (1873–1914). Він починав як соціяліст, і саме в поступовому переосмисленні і відході від соціялістичних ідей виявилася тенденція, що означала рух до традиції цілої плеяди інтелектуалів. Автор поеми «Містерія про милосердя Жанни д’Арк» (1910), де поєдналися мотиви національного самозаглиб­лення з релігійним візіонерством, збірки поезій «Єва» (1913). Дві збірки статей «Наша Батьківщина» (1905) і «Наша юність» (1910) зробили Ш. Пеґі інтелектуальним лідером французького націоналізму. В основі світогляду письменника лежить ідея містики як сакрального, істинного відчуття людини, пов’язаної з Богом. Саме йому належить знаменита фраза-формула: «Усе починається у містиці і закінчується в політиці», що як концепт з’явилася у трактаті Д. Донцова «Націоналізм» (1926). Поняття містики тісно переплітається у Пеґі з поняттям «історія», історія як позачасовий феномен, який людина осягає своїм етичним напруженням, ідеалізмом, жертовністю, здатністю відчувати і по-новому переживати духовний світ шляхетних предків, пов’язаних в єдине шляхом героїчного зусилля до національного самоствердження понад віками. У своїй публіцистиці Пеґі відкидав модерний світ як середовище бездуховного раціоналізму і практицизму. Антиномія сучасности і минулого виражала у нього католицьку візію вічного змагання сатанізму (спокусництва комфортом і ситістю) з одкровенням благодаті, людською святістю. Створивши цивілізацію споживацтва і обожнення Матерії, західне суспільство опинилося перед загрозою цілковитої втрати етичних та духовних ідеалів. Тому порятунком із цієї безвиході може бути, за Пеґі, тільки велике, пристарасне й всеохопне релігійне відродження. Будучи Дон-Кіхотом відданости пропаґованим принципам, Пеґі у перші дні світової війни пішов на фронт і загинув, виконуючи свій патріотичний обов’язок. До слова, творчість і постать Шарля Пеґі стали настільки захопливими для европейців, що опісля, в міжвоєнний і повоєнний періоди, виникли товариства шанувальників Пеґі в багатьох країнах Европи, від Італії до теперішньої Росії.

Творчість та ідеї Л. М. Блуа і Ш. Пеґі стали поштовхом і своєрідним моральним тлом, на якому змогла розвинутися творчість таких небуденних постатей французької літератури, як Поль Клодель, Моріс Барре, Шарль Морра, пізніше Жорж Бернанос, Франсуа Моріяк, Жюльєн Ґрін, філософів-неотомістів Анрі Жильсон та Жак Марітен. Потужний струмінь християнізму у французькій культурі тоді виконав кілька значних функцій: у 1920–30‑і рр. він зупинив переможний марш бездуховного і штукарського аванґардизму (дадаїзму, кубізму, сюрреалізму та ін.); посприяв новому утвердженню класичних стилів, зокрема психологічного реалізму, неоромантизму, чим оздоровив літературу, знову зробив її фактором національного зростання; стимулював християнське відродження в інших країнах – у Великій Британії, Еспанії, Німеччині, Румунії, Польщі, поширення в них традиціоналістського типу культури; вплинув на загальний ідейний рух вправо в цілій Европі.

Отже, творчість Наталени Королевої (1888–1966) в українській літературі належить розглядати в широкому контексті наростання християнських, антипозитивістських, традиціоналістських ідей в Европі першої третини ХХ ст. Її поява була не випадковістю, не екзотичним випадком напівеспанки і католички, а виявом глибинного нурту в европейській і українській літературах. Могутній неоромантизм письменниці означав той струмінь героїчного світовідчуття, яке пробивало собі дорогу в европейській свідомості і культурі всупереч усім загатам прагматизму і меркантилізму, які будувала нова міщанська цивілізація, усім занепадницьким і скептичним настроям епохи Модерну, який втілював собою велику кризу світовідчуттів европейської людини, що втратила Бога, всупереч усім теоріям спекулятивного мистецтва, які так щедро вихлюпнула доба пізнього модернізму та аванґардизму. Неоромантика як віра в духовну силу людини, як ствердження вічної героїки і потреби в прекрасному, як мистецтво переживання трагіки людського буття й осягання його величі, мистецтво, що підносить людину над побутовістю і зневірою. Саме таку естетику втілювали у своїх творах Генрик Ібсен і Кнут Гамсун, Джек Лондон і Редьярд Кіплінґ, Поль Валері і Міґель де Унамуно, Джозуе Кардуччі і Ґабрієлє д’Аннунціо, Ґерман Мелвін і Вільям Батлер Єйтс, Константинос Кавафіс і Карл Шпіттелер, Станіслав Виспянський і Леся Українка. Це була література, яка протиставила ідею особистісного бунту людини пропаґанді соціяльного поступу, ідею національної самобутности й органічности культури і мистецтва – модерністсько-соціялістичному космополітизмові (драматична поема «Руфін і Присцилла» Лесі Українки), ідею сили і святости (ордержимости) почуттів, духовного візіонерства – теоріям про соціяльну зумовленість, компромісність та обмеженість людського морального вибору.

Саме так треба розуміти неоромантизм як мегастиль, за Д. Дон­цовим, який одним з перших розгледів талант Наталени Королевої і надрукував її перші твори у своєму «Літературно-науковому віснику». Це стиль вічного неспокою, бунтарства, устремління до ідеалу. Тому він так захоплював українських письменників-революціонерів Наддніпрян­щини – В. Ел­лана-Блакитного, М. Хвильового, Ю. Шпола, А. Любченка, М. Йогансена, Т. Осьмачку, М. Куліша та ін. Вони бачили в ньому натхнен­ня філософії віталізму – оптимістичної віри в енерґетику життя, у вічний порив до Абсолюту. Їхній романтичний запал, правда, не зміг здійснитися естетично в умовах наступу профанаторського і демагогічного соцреалізму, тому їхня творчість нагадувала трагічний політ Ікара. Найвиразніше він був реалізований у творчості «трагічних оптимістів» з вісниківського середовища: Є. Маланюка, Ю. Липи, Л. Мосендза, О. Ольжича, раннього У. Самчука, О. Бабія, Олени Теліги та ін.

Наталена Королева втілювала ту тенденцію неоромантики, яка виражала історіософську зацікавленість глибинними нуртами минулого, минулих процесів і подій, історичних особливостей та духовно-культурних інтенцій. Це яскраво видно у першому великому творі, власне, романі «1313», жанр якого Авторка, очевидно, за традицією польської літератури, визначила як повість. Тут є всі ознаки і засади католицької літератури Франції і традиційного неоромантизму: захоплення старовиною, Середньовіччям, концепція особистісного бунту (доля Бертольда Шварца), надзвичайна увага до духовних, ментальних потоків історичного буття, переосмислення раціоналістичних, матеріяльно-технічних досягнень цивілі­зації, художнє відчуття й осмислення Диявола як неґативного інструмента історії і людських світотрактувань, відчуття фатуму, туга за екзотикою і романтикою життя, християнська патетика.

Роман «1313» можна вважати центральним твором Наталени Королевої. Він виявив її уміння вникати в самий дух історії, розгортати широку історіософську і морально-психологічну проблематику, що було визначальною ознакою католицької літератури, зачаровувати ориґіналь­ністю поетикальних та персонажних образів, вдало і делікатно поєднувати динаміку сюжету і діялогів з пластичністю пейзажних зображень. Загалом це кульмінаційний твір художнього плану в історії української консервативної думки та культурології. Крізь його призму ми поглиблюємо розуміння проблематики і концептуальности інших творів Авторки. Духовна та інтелектуальна панорама католицького світу, яка постає у «1313», дає можливість ще раз пережити напруження духовних та моральних зусиль «фаустівської людини», за О. Шпенґлером, людини, одержимої пізнанням Істини й устремлінням до Абсолюту, в зусиллях якої поєдналися уся гріховність і святість істоти, що жадає пізнати правду і Благодать до кінця. Леґенда про монаха Шварца, який нібито винайшов порох – знаряддя для масового вбивства, використана Королевою як гігантська історична метафора, щоб пояснити парадоксальну взаємо­залежність в людській природі і вчинках Добра і Зла. Бертольд Шварц живе лише однією мрією: ощасливити людство, цивілізацію своїм технологічним винаходом, піднятися над світом у гордості свого розуму. Але порив до Абсолюту, до Істини не може бути Правдою, не може бути Добром, якщо він здійснюється без Любови, без почуття Милосердя. Зчерствілий в еґоїзмі, Бертольд Шварц губить власне серце, духовну візію своїх зусиль. Він гине, а його винахід перетворюється лише на колосальне Зло. Раціоналістична ідея Проґресу обертається фіяском у морально-культурних вимірах: здобуваючи щораз нові і нові технологічні і практичні винаходи, люди не зростають духовно, жорстокосердність і приземлена корисливість переслідують їх і здобувають їхні душі – такою є сумна філософія-висновок католицької теології ХХ ст., в контексті якої роман української літараторки зайняв би визначне місце, якби діялог ураїнської культури з Европою був повноцінним і вільним.

Саме католицька доктрина повела Наталену Королеву до художнього задуму намалювати, відчути й історично пояснити культурний, ментальний, духовний контекст Євангелія у збірці оповідань «Во дні они» (1935) та творах на подібну тему: «Лік», «Подорожній», «Анастатика», «У нічому не прогрішився», «Самотність», «Civis Romanus» та ін. Це була не тільки цікавість до деталей та екзотики минулого колишнього археолога та історика-мандрівника. Письменниця захотіла показати, як народжувався новий світ, нова духовність, збудована не на силі зброї і м’язів, на героїці і маєстаті залізно впорядкованої держави, як культури Єгипту, Вавилонії, Ассирії, Хатті, Еллади і Риму, а на силі Добра, Милосердя, Любови. Зростання нової духовности відбувалося поволі, у важкому протистоянні попереднім світоуявленням язичників, і Наталена Королева взялася змоделювати у мікродеталях, як у людські душі проникали перші промені чистоти, співчутливости, віри у моральний поступ і переродження. Такий акцент особливо тремтливо звучав в епоху торжества великого індустріялізму, технологічного проґресу і практицизму першої половини ХХ ст., коли европейське суспільство з кожним днем збільшувало оберти матеріяльного виробництва і споживацтва. У такі періоди надзвичайно важливо для людини обернутися до найвіддаленіших часів, коли народжувалися перші джерела її культури і духовности. Кожне оповідання королевої на євангельску тематику звучить як нагадування. Воно будить, освіжує, проймає піднесеним настроєм та витонченою поетичністю людське серце й нашіптує: «Не забудь. Не втрать. Не згасни».

Поетика оповідань збірки «Інакший світ» (1936) дещо інакша. Тут більший наголос зроблено на містичному елементі буття, на історіософському переосмисленні окремих сторінок минулого. Це, власне, виразно неоромантичні твори: із зачаруванням екзотикою, з тугою за величчю, пристрастю, шляхетністю. Такі твори легко переносять читача з його приземленої доби у вир уяви, міфо-символічного трактування життя, до висот вибагливої і манливої краси. У цьому аспекті поетика української письменниці перегукується з романтичним екзотизмом Проспера Меріме, який віднаходив справжню красу життя і людські пристрасті серед патріярхальних мешканців Еспанії, Країни Басків, Корсики, Італії, Балкан.

Одним з постулатів християнської етики і філософії є тверда віра, що кожна людина повинна зберігати свою суверенність, гідність, свободу. Свободу від заздрости, жадоби вивищення, від чужих формальних приписів і метушливих інтересів. Великою проблемою, суперечністю і спокусою для людини завжди була, є і буде держава з її єрархією, тиском на суверенність, штучними умовностями і жахливим вируванням корисливих інтересів інших. Саме ця проблема опинилася в епіцентрі художніх досліджень Наталени Королевої в елеґантній повісті «Сон тіні» (1938). Авторка переносить нас у блискучий, помпезний, могутній період римського імператора Адріяна (початок ІІ ст. по Р. Х.), в Єгипет, де тимчасово перебуває двір імператора. На тлі химерної південної природи, вічних символів, побуту і звичаїв прадавніх народів письменниця вичаровує мерехтливий орнамент долі двох своїх улюблених героїв: звичайної танцівниці-бористенки Ізі й імператорового фаворита, красеня Антиноя. Ці чисті, осяйні натури, які щойно вступили в справжнє доросле життя, проймаються взаємним коханням, наче прошиті стрілами грайливого і фатального Амура. Назустріч їм поволі, але невідворотно насувається відразливе плетиво інтриґанства, заздрости, жадоби влади людей, які одержимі лишень користю та власними амбіціями. Це плетиво сірости, безідеального, непросвітленого в людині оповило всю піраміду римської державної системи як втілення порожньої людської марнославности. Кожна могутня державна система, яка покликана об’єднувати різні народи і великі багатства, неодмінно перетворюється на монстра, в її структурах морально і духовно гинуть тисячі людей, перейнятих безнастанною боротьбою за впливи і вивищення, озлоблених і зчерствілих у цій боротьбі – такий висновок зринає за сюжетом твору. Зло, яке витворює кожна система гніту і визиску, поглинає довкола себе усе світле і незалежне. Тому мусить умерти Антиной, який мимоволі опиняється на безжалісному шляху кар’єристів, мусить втратити надію Ізі, буде змушена вже невдовзі похитнутися і покотитися вниз велична культура шляхетного Риму. Це була історіософська спроба Наталени Королевої заглянути в причини морально-духовного занепаду Риму, зрозуміти обставини майбутньої перемоги християнства.

Невдовзі, у 1939 р, письменниця продовжила інтерпретацію античної теми з метою розгадати загадку духовного впливу християнства: вона розпочала роботу над великою повістю «Quid est veritas?», яку за жанровими ознаками теж можна вважати романом. Перед нами Юдея І ст. по Р. Х., сім’я Понтія Пилата і Марія Маґдалина: той, хто, відвернувшись, послав Христа на розп’яття, і та, що полюбила Його усім серцем, що народилася для нового життя. Використовуючи мотиви каталонських і провансальських леґенд, міфопоетику та філософеми кельтської міфології, Наталена Королева спробувала збагнути духовну атмосферу засвоєння арійськими народами Римської імперії релігійного вчення, яке народилося у семітській країні і культурі. Письменниця вибрала художній прийом паралельного зображення: про вчення, вчинки і моральний переворот Ісуса Христа ми дізнаємося тільки з фраґментарних думок, оцінок, переказів різних персонажів твору, але при цьому бачимо, як вони і все навколо поступово змінюються. Слово-світло, яке приніс Христос, поволі осяває різних людей і різні народи, цивілізація Середземномор’я вбирає свіжі подихи нової містики і символіки життя і віднаходить у цьому нове натхнення, нову моральну та ідеальну силу бути. В усьому вже прочувається майбутнє падіння Риму: його груба сила набирає ознак механічности, його розкіш перетворюється на порожню формальність і середовище гедоністичного скніння людини, його мудрість і культура вже не мають переконаности у своїй правді і покликанні. А десь з далини, з північних просторів Европи, напливає світовідчуття кельтських народів, пройнятих особливим ідеалізмом, почуттям посвяти, стремлінням охопити безкраї простори духу і думки. Саме з цього синтезу юдейської догматики, спіритуалізму та монотеїзму та кельтського романтизму, самозречення, морального лицарства народиться в майбутньому велич і доктрина Католицької Церкви.

Кожен твір Наталени Королевої був націлений на те, щоб повернути читача до містичних основ життя, привабити красою духовного пошуку героїв, змалювати дивовижні країни і ситуації. Відповідно, і мова дуже вишукана, незважаючи на те, що українську мову як нерідну вона вивчала у зрілому віці і володіла нею дещо штучно. Все ж прагнула з особливою точністю і смаком дібрати потрібне слово, продемонструвати багатство, барвистість і музикальність цієї мови. У цьому естетизмі проглядає одна з визначальних рис неоромантизму, його кардинальна відмінність від, скажімо, художніх засад аванґардизму: ніщо не може відвернути людину від глибинного жадання відчувати і переживати посилену ґрацію образу і слова, ні надмірний поступ індустріялізму, ні настрої мас, ані загальна тенденція до спрощування мистецтва. Цей естетичний консерватизм зближує Авторку з творчістю українських неокласиків (М. Зеров, М. Рильський, П. Филипович, О. Бурґгардт та ін.), ставить у традицію европейського парнасизму, якщо протлумачити це явище ширше і глибше.

Як і в неокласиків, у Королевої постійно присутні інтенції зберегти відчуття далекого і прекрасного: далекої антики, з її мудрістю і зачарованістю красою, української старовини (зб. у 2‑х книгах «Леґенди старокиївські» та окремі оповідання), з її фантазійністю й екзотикою обрядів, символів, містичних переживань; дати відчути силу й експресію різьбленого слова, маєстатичного образу, величного впливу ясности зображення («кларизм» – ясність – термін М. Зерова). Її твори проймає та ж спокійна посвята і молитовність, відданість традиції, закоханість у велич і просту красу природи. Це типова естетика консерватизму, яка веде свої початки від філософської лірики Ґете періоду «Веймарського класицизму», періоду «Римських елегій» і «Венеційських епіграм», віршів Колриджа і Вордсворта, через творчість традиціоналістів Вільє де Ліль Адана і Барбе д’Оревілі, Ґотьє і парнасців (Ередія, Леконт де Ліль, Сюллі-прю­дом) до французьких неокатоликів і російських акмеїстів (Кузьмін, Городєцький, Ґумільов), до Стефана Ґеорґе і українських неокласиків. Цей стиль ще можна назвати середземноморським: це те тонке відчуття поетичности, захоплення безміром буття, легкоплинністю людської мистецької уяви, яке ми вперше подибуємо у поетів елліністичної доби в александрії (ІІІ ст. до Р. Х.) – у Каллімаха, Теокрита, Аполлодора, з їхньою тенденцією до інтимности і психологізму, замилуванням буколічними пейзажами і світовою гармонією, міфологізмом і візіями далеких марнів. Як і тоді, консер­вативна естетика завжди виражає суверенність людини перед тиском цивілізації. Цей настрій пройняв культуру Европи як вічний класицизм, який повторюється у різних епохах з різними відмінами, але в однаковій націлености художника на досконалість, на мармурово-скульптурну витонченість слова, на погідну ясність душі. Не випадково Євген Маланюк, володар бездоганного естетичного смаку, назвав Київ часів і духу неокласиків «Степовою Александрією»: у мистецькому зусиллі неокласиків звучали натхненно-маєстатичні струни античної класики. Подібну візію творчости і стильової скерованости мала й Наталена Королева.

«Середземноморсько»-католицька школа літераторки гарно вияви­лася в автобіографічній повісті «Без коріння» (1936). Її героїня з чудуванням дивиться на порядки і ментальність мешканців північної Імперії. Їй чужий їхній пієтет до наказу, примусу, покора і пасивність у сприйнятті єрархії цінностей та штучних приписів. Вона, наче квітка-орхідея, хилиться і блідне перед тупим тиском державної системи. Її душа відкрита до щирости і барвистих вражень, але в країні фальшивих умовностей вона не може зацвісти чистою любов’ю і світлими думами. У старому, колись просвітленому середземноморським христи­янським духом Києві відбувається зустріч двох контрастних світів: католицького, з його великим почуттям особистої гідности людини, і православного, з його безмежною покорою перед догмами і веліннями загалу.

Наталена Королева створила свій неповторний художній стиль і спосіб трактування буття. Вона принесла в українську культуру потужний подих західної класики. Її католицька духовність і консервативний світогляд чудово вплелися в ідейні змагання цілого покоління за глибше утвердженя християнства, за перемогу вартощів традиції над цинічним меркантилізмом і хаосом мас. Відкритість до інших світів, справжній шляхетний інтернаціоналізм літераторки збагатили українську культуру новими настроями й екзотичними образними концептами. І в цьому сенсі цей консервативний рух ніби назад, в минуле, був набагато продуктивнішим новаторством, аніж крикливий «проґресизм» багатьох аванґардистів ХХ ст. Разом з прищепленням українцям естетичного відчуття Европи Авторка не забувала й про їхню національну гідність. Тому лаконічні натяки, мотиви і символи про це, які розсипані у низці творів, промовляють більше про наші національні зобов’язання і горизонти звершень, аніж велемовно патріотичні писання численних письменників «просві­тян­ської» школи.

Як аристократка з походження, вона дала нам можливість в уяві пережити велич свободи і національного самозаглиблення, як мисткиня европейського кругозору і традиції, вона подарувала нам можливість насолоди від легкости художнього поліфонізму, від мережаности стилю і слова, як християнка-католичка, вона залишила нам мрію про вічний лет до Ідеального, яке завжди рятує нас від змаління і буденщини.

 

19 серпня 2007 р.

Статті про Авторку в Інтернеті:

http://www.nplu.kiev.ua/uk/events/calendar/2008/text/mar/Koroleva.htm

http://www.ukrcenter.com/library/read.asp?id=1282

 

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

  * Ціна вказана без урахування вартості доставки книги до адресата.

 

Доставка «Укрпоштою» (посилкою) чи іншим Перевізником після отримання нами грошового переказу
через "Приват-24", на картку з картки через платіжний термінал, через касу в "Приватбанку"
на картковий рахунок 5168 7456 0563 6858 від фізичної особи іншій фізичній особі (Бабику Ігорю Мар’
яновичу)
як поповнення рахунку.

У всіх випадках  при бажанні замовити ту чи іншу книгу попередньо просимо зв’язатися з нами
електронною поштою (  e-mail >>>  ) або телефонами: 032-240-59-39; 093-655-71-45 для розрахунку вартості Вашого замовлення (вартість книг + вартість доставки).

 

Після проведення оплати, просимо Вас скинути «скан» перерахування на e-mail або надати інфу (місце та суму перерахування)
телефоном про факт відправлення Вами коштів.

 

 

Наверх

 

Назад до розділу «Новинки»

© Видавнича фірма «Відродження», 2015 р.                                                         Всі права застережені                                                                          © І. Бабик, 2015 р.