Заснована 17 серпня 1990 р.

Свій до свого – в цьому сила наша і нашої держави

Зареєстрована 21 листопада 1991 р. Петром та Олександром Бобиками, Василем Іванишиним

 

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру суб’єкта видавничої справи ДК № 1695 від 18.02.2004 р.

 

Головна

Історія

Наші книги

Новинки

Магазин

Прайс-лист

Читальня

Пишіть нам

 

Видавнича фірма «Відродження» презентує книгу:

 

Дмитро Донцов

 

ВИБРАНІ ТВОРИ

 

ТОМ 5

 

Політична аналітика (1921–1932 рр.)

—––––

 

 

ISBN  9789665382478 (Т. 5)

ISBN 978-966-538-236-2

 

Рік видання: 2013. Формат: 70х108 1/16. Обсяг: 328 с.

Папір офсетн. Обклад.: тверда (з тисненням).

Ціна видавнича195,00 грн.*

 

 

Редакційна колегія:

 

Олег Баган (к.ф.н., Дрогобицький державний педагогічний університет імені І. Франка)

Сергій Квіт (д.ф.н., Національний університет «Києво-Могилянська Академія»)

Олександр Музичко (к.і.н., Одеський національний університет імені І. Мечникова)

Микола Посівнич (к.і.н., Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАНУкраїни)

Ярослав Радевич-Винницький (к.ф.н., Національний науково-дослідний інститут українознавства МОН України)

Федір Турченко (д.і.н., Запорізький національний університет)

 

 

Відповідальний редактор і упорядник

Олег Баган

 

Літературний редактор

Ярослав Радевич-Винницький

 

 

У десяти томах

 

 

П’ятий том склали системна праця «Підстави нашої політики» (1921), яка включає ідеологічну, культурологічну та геополітичну проблематику, і статті на політичну тематику з журналу «Літературно-науковий вісник» за 1922–1932 рр. Загалом ці тво¬ри дають широку панораму поглядів Д. Донцова щодо міжнародної політики, оці¬нок української революції 1917–1920 рр., совєтської політики та ідеологічних течій в українському політичному житті, оцінок міжнародного комунізму. Сумарно ці праці визначально вплинули на формування стратегії, політичної тактики і світоглядних орієнтацій українського націоналістичного руху 1920–1930-х рр. у формах УВО, ГУНМ, СУНМ, ОУН, увиразнили ідейно-політичні струмені вольового націоналізму.

Особливості мови і стилю автора узгоджені з нормами сучасного українського мовлення й орфографії, водночас збережені його окремі питомо національні, ідіоетнічні риси незросійщеного українського правопису.

Видання рекомендується політологам та політикам, філософам і культурологам, історикам та націологам, дослідникам і прихильникам української національної ідеї.

 

 

 

Видавці дякують за співпрацю:

 

М. Бачинському, І. Гринді, М. Мочернюкові, Р. Пундяку, Т. Родцевичу,

А. Цибку, І. Червінці, Х. і Ю. Якимовичам,

родинам Булів, Бумбарів, Кіщаків, Кушнірів, Матківських,

Лехнюків, Парут, Петриків

 

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

ЗМІСТ

 

 

                                                    О. Баган. Стратегія для України: через героїчну націософію

                                                    до наступальної геополітики).............................................................................................       5

 

ПІДСТАВИ НАШОЇ ПОЛІТИКИ

 

                                                    I. Москва і Захід.................................................................................................................     18

                                                    II. Варварія московська......................................................................................................     30

                                                    III. Україна проти Москви....................................................................................................     59

                                                    IV. У політиці внутрішній.....................................................................................................     78

                                                    V. Демосоціялістичний табір і Драгоманов........................................................................     93

                                                    VI. Іспит історії (1917–1920)................................................................................................   107

                                                    VII. Месники дужі................................................................................................................   137

 

СТАТТІ ТА ЕСЕЇ

 

                                                    Нафта, Царгород і Україна................................................................................................   146

                                                    Варшавська криза..............................................................................................................   150

                                                    Упадок комунізму на Заході...............................................................................................   156

                                                    Велика павза (З галицько-волинської політики)..................................................................   164

                                                    Розклад нашого партійництва............................................................................................   168

                                                    На шляху до усамітнення...................................................................................................   173

                                                    У десятилітню річницю.......................................................................................................   181

                                                    1914–1924..........................................................................................................................   188

                                                    Єдинофронтова метушня...................................................................................................   193

                                                    До останніх подій............................................................................................................... 202

                                                    Кінець Великого інквізитора і партія ..................................................................................  208

                                                    Консолідація москвофільства............................................................................................   219

                                                    Смерть кривавого прем’єра (Микола Пашич).....................................................................   225

                                                    1927...................................................................................................................................   229

                                                    Дві революції ....................................................................................................................  239

                                                    Memento (До паризького процесу).....................................................................................   250

                                                    Воюючий сіонізм................................................................................................................ 255

                                                    Дмовський і українське питання.........................................................................................   258

                                                    Без оман............................................................................................................................   266

                                                    Від Карла Маркса до Адама Сміта (Вигляди совітського самодержав’я)...........................   271

                                                    Аякси «інтернаціоналізму».................................................................................................   281

                                                    Про актуальні речі (Діялог) ...............................................................................................  288

                                                    Система страху..................................................................................................................   303

 

                                                    Пояснення рідковживаних слів............................................................................................   309

                                                    Коментарі..........................................................................................................................   324

 

 

 

СТРАТЕГІЯ ДЛЯ УКРАЇНИ:

 

через героїчну націософію до наступальної геополітики

 

Скінчилася Велика Революція... Розгромлена Україна лежала, пошматована сусідами-ворогами, які відтепер ділили її землі вже не на двох (Австрія – Росія), а на чо­тирьох: замість Австрії додалися щойно відновлені Польща, Чехословаччина та агре­сивна Румунія. Сотні тисяч українців, переважно тих, хто зі зброєю чи словом гідно боровся з наїзниками, виемігрували на Захід. Тут, здебільшого в Центральній Европі, творилися нові колонії переселенців, які згодом ставали островами живого духу й ідейної гідности для розтерзаної нації.

Страшний терор московського большевизму насунувся на Наддніпрянську Україну, витинаючи цілі верстви, убиваючи найменшу національну свідомість, умертвляючи духовні струмені в народі. Стало зрозуміло, що ворог прийшов заклятий, жорстокий і намірений довести свою справу вбивства до кінця.

Західну Україну опанували режими, хоч і не такі жахливі, та однаково налаштовані на здобуття остаточної переваги над українцями, на повну асиміляцію бездержавної нації. Надій було мало. Рятував лише характер, який вдалося загартувати тисячам українців у вихорах світової війни й революції. На цей характер і сподівалися ті, хто ідейно очолював нову фазу визвольної боротьби.

Дмитро Донцов у щоденнику «Рік 1918, Київ», який, правда, вийшов у 1954 році, підсумовував: «Роки 1917 і 1918 ще повторяться. Тоді треба буде, щоб на чолі нації стала нова провідна верства, яка й об’єднає й поведе за собою націю, не об’єднуючись з живими трупами і – як казали у нас в старовину – «не радячись з слабими про силу, з сліпими – про світло, з розбійниками – про мир і злагоду».

Богом даний вояк, якому усміхнеться щастя-доля, який зі своїми довершить недовершене в 1917–1922 рр., у Києві, – буде не лише людина думки і волі. Він мусить бути натхненний не дрібними ідейками загибаючого світу («прогрес», «справжня демократія», «справжній соціялізм»), а тою нашою стародавньою містикою, яка одна лише зломить тамту, шаманську містику панування червоної чи білої московської орди; яка дасть остаточну перемогу Києву над Москвою, тою містикою, яка вічним вогнем блискає з легенд старого Києва (про Апостола Андрія, про Кожем’яку, лицаря Михайлика), з нашої історії, з письменства, з Софії Київської.

Лиш ся містика, яку ігнорувалося досі, дасть непереможну силу...»[1]

Ця теза героїчного традиціоналізму, хоч і записана пізніше, точно передає головну ідеологему нового українського націоналізму, який щойно формувався у 1921 р. і на­тхненником якого ставав довго ігнорований в українській політиці Дмитро Донцов. Ця теза виражає головну концепцію його нової книжки, книжки, яку Євген Маланюк на­звав такою, що стала на грані нової епохи, що народила історичний етап українського вольового націоналізму, – скажемо ми.

«Підстави нашої політики» Д. Донцов писав в еміграції, в Австрії. Це були свіжі враження від щойно завершеної й особисто пережитої революції (його як «гетьман­ця» і «консерватора» українські соціялісти намагалися навіть убити); він як теоретик і публіцист (а друкувався протягом 1918 р. в Києві дуже активно) виявився непочутим, отримав дар Касандри, яка передбачає катастрофи, але не може докричатися до засліплених земляків; тепер перед ним простяглася широка панорама політичних подій, які треба було осмислити. Складається враження, що цю книгу він написав «одним духом», в пориві, нарешті, отямити своїх співвітчизників, які роблять стільки поми­лок, накреслити жирними мазками пера плани національного піднесення і визволення.

Ця книга є шедевром української політичної думки не тільки у плані ясности, концептуальности і глибини, а й у плані стилю: уся пройнята ритмом широкого рівнинного простору, настроєм національної відповідальности, імпульсивністю аналітичної і кри­тичної думки. Широта узагальнень дивовижно переплітається із лаконізмом оцінок і ви­сновків, талант розтинання складних проблем – із почуттєвістю пристрасного патріота.

Цілі томи спогадів, документів, розлогих історіографічних описів Національної Революції 1917–1920 рр. не в силі замінити чи дорівнятися до аналітичних оцінок Д. Донцовим цих подій і причин національних поразок. Не дивно, що Євген Коновалець, лідер щойно, у 1920 р., створеної підпільної Української військової організації, яка ставила собі за мету революційним способом боротися за національну свободу, був зачарований цією книгою. Він беззастережно вивів Д. Донцова на чільну позицію в українському ідейно-політичному русі Західної України, вольовим чином призначивши його головним редактором найавторитетнішого українського журналу «Літературно-науковий вісник». У цьому виявилася чесна відповідальність і національна героїчність полковника Коновальця: піти проти всіх, проти більшости у вирішальний момент і цим врятувати істо­ричну ситуацію, спрямувати її у річище розвитку і піднесення.

Нагадаємо, що натоді переважну більшість і в українському політикумі, і в українських культурних елітах складали соціялісти і ліберали, які просто ненавиділи Д. Донцова як консервативного теоретика (ідеології вольового націоналізму як чіткої лінії ще не було до 1921 р.), який нещадно і з сарказмом викривав їхні історичні помилки, національне пораженство і політичний примітивізм. Тому призначення відважного пу­бліциста головним редактором ЛНВ стало справжнім скандалом. Проти цього висту­пили такі «боги» української культури і політики, як М. Грушевський, В. Винниченко, М. Шаповал, О. Олесь та ін. На цьому сьогодні полюбляють спекулювати сучасні ліберальні науковці, які, протиставляючи ці імена Д. Донцову без аналізу суспільно-політичного контексту доби, у такий спосіб ганьблять як «малоякісну», «тенденційну», «вузькоідеологічну» всю ідейно-естетичну лінію ЛНВ, апелюючи до авторитету цих імен як вчених чи письменників. При цьому вони «забувають» нагадати, що названі постаті української культури були на той час політичними банкротами: саме через їхні політичні помилки як лідерів Національної Революції 1917–1920 рр., через повне політичне засліплення («Україна має бути без армії, тому що вона соціялістична») нація зазнала страхітливої катастрофи, як ідеологи вони далі орієнтувалися на соціялізм, майже всі грішили совєтофільством, виявилися цілком безпорадними, аби сформувати нові політичні тенденції в українському суспільстві.

Д. Донцов, отримавши добру трибуну у вигляді ЛНВ, розпочав системну ідеологіч­ну працю із формування нового світогляду в українській нації, з перевиховання її мо­ральних засад в дусі експансіонізму і волюнтаризму, з плекання засад окциденталізму в українській культурі. До його чести, він ніколи не зупинявся на досягнутому, не ті­шився малими здобутками, а постійно шукав нові й нові шляхи і форми до збільшення кипіння в українській політиці, до поглиблення націоналістичного перевиховання на­роду. Тому організовував бойову газету «Заграва», яка стала етапом в історії розвитку націоналістичної ідеології (1923–1924 рр.), засновував революційну партію УПН (р.), яка стимулювала радикалізм в галицькому політичному мисленні; систематично їздив Західною Україною із яскравими ідеологічними виступами, ставши кумиром націоналістичної молоді, виховавши революційно-бойове покоління оунівців-бандерівців; тому він невтомно гуртував нову культурну еліту довкола свого журналу – вісниківцівписьменників, критиків, культурологів, філософів, публіцистів, які в різних напрямках розпочали ширення право-консервативних та націоналістичних ідей в українсько­му соціюмі (це Є. Маланюк, Ю. Липа, Л. Мосендз, Р Бжеський (Р. Млиновецький), О. Грицай, О. Бабій, Л. Луців, Б. Кравців, О. Ольжич, М. Шлемкевич, Олена Теліга, Дарія Віконська (Малицька), Р Єндик та ін.); тому організовував роботу низки перекладачів, які регулярно друкували на сторінках ЛНВ художні, публіцистичні, філософські, куль­турологічні твори европейських авторів правого й націоналістичного спрямування і цим поглиблювали, робили міцним і вмотивованим український культурно-світогляд­ний окциденталізм та традиціоналізм.

У книзі «Підстави нашої політики» Д. Донцов поставив українську національну й політичну проблему в цивілізаційний, геополітичний і культурно-ідеологічний контекст розвитку всієї Европи. Вихідним пунктом його мислення є така засада: «Росія всяка завше була носителькою ідеалу месіянства – се перший висновок... Росія всякий етап експансії до 1917 року (слов’янофільство і неославізм) і пізніше (большевизм) трактувала в перспективі своєї боротьби з Европою як такою – і се другий висновок... Вона інстинктово чула, що кожне розширення Европи, політичне чи культурне, загрожує її існуванню». Цю політологічну тезу він розвивав ще перед 1-ою Світовою війною, особливо в брошурах «Сучасне положення нації і наші завдан­ня» (Львів, 1913) і «Модерне москвофільство» (Київ, 1913), яка вийшла ще й у Львові під назвою «Російські впливи на українську психіку» (1913).

Власне у перших двох розділах «Підстав нашої політики» – «Москва й Захід» і «Варварія московська» – Д. Донцов суттєво поглибив і розширив свій системний ана­ліз Росії як цивілізації, який він попередньо здійснював ще в брошурах «Похід Карла ХІІ на Україну» (Київ, 1918), «Міжнародне положення України і Росія» (Київ, 1918), «Культура примітивізму» (Черкаси, 1919) (усі вони увійшли до 1-го і 2-го томів нашого видання), у статтях в журналі «Украинская жизнь» (Москва) протягом 1912–1914 рр.: «Русский либерализм и украинское движение», «Еще о русском либерализме», «Русский империализм и украинство» та ін., у статтях в журналі «Шляхи» (Львів) протягом 1915–1917 рр.: «Конституційна Росія і російські народи», «Воскресіння мертвих (Пе­ред погребінням деспотичної Росії)», «Петербурзький переворот», «Українсько-росій­ська угода та її правний характер», «Характеристичні постаті російської революції» та ін. (більшість з них передруковані в 1-му томі нашого видання). В усіх них автор з різ­них боків підходив до явищ російського суспільно-політичного і культурно-духовного життя і виявляв у них смертельно загрозливі спрямованості щодо України. Тепер же він малював картину російської дійсности у глобальних масштабах, як картину вічної експансії ординської Евразії на простори світлого Окциденту.

При цьому Д. Донцов, як завжди у своєму мисленні, принаймні від 1910 р., відштовхується від Т. Шевченка, від його пророчих візій та інтуїтивно сильних проникнень в сутності національних процесів і культурних тенденцій. Він писав, осмислю­ючи феномен російської релігійної традиції: «Абсолютну чужість нам московського православія відчував уже своєю геніяльною інтуїцією Т. Шевченко, якому не лише як віруючому православному українцеві, але й як артистові, було відкрито пізнання Божественного також і через красу. Отже, не тільки в політичнім і в організаційнім, а й в іконописнім, в церковнослужебнім та архітектурнім характері московського православія бачив Шевченко цілу пропасть, яка відділяла те православіє від українського.

В церквах московських бачив він якісь буддійські чи шаманські капища, в яких не годен був молитися. Се зрозуміють ті земляки, які усвідомлювали собі, що християнська віра мала своє містично-філософське підложжя в культурній спадщині античної Еллади. Тому й прищепилося воно так хутко, так легко і так буйно на українськім ґрунті (через нашу Понтиду), здавна зоранім і засіянім зернами стародавньої грецької культури і релігії».

Загалом Д. Донцов оцінював російську суспільність і її менталітет, спираючись на спостереження Леруа-Больє, Боденштедта, Макензі-Волеса, Зєлінського, Чаадаєва, Ґерцена, та використовуючи як ілюстративний матеріял твори Пушкіна, Хом’якова, Достоєвського, Толстого, Соловйова, Лєонтьєва, Аксакова, Самаріна, Міллера, Данілєвського, Бакуніна, Пипіна, Успенського, Страхова, Лєніна та ін., як охлократичну, схильну до деспотичних комплексів, хаотичну, примітивну, безформну, неіндивідуалістичну та негромадянську. Ось одна із центральних оцінок: «Примітивізм цілого суспільного іде­алу нації, придавленість одиниці, нерозвиненість автономної моралі і правного почуття, необмежений культ маси – ось та генеральна ідея, що зробила з московського народу нарід рабів, орду, нездатну до відпору ніякій волі згори; масу, що своїм числом представ­ляє страшну небезпеку для окцидентального світу; масу, що протиставляє активностихаос, людській енергії – енергію натури, яку вона навіть опанувати не вміє, організаціїпалку, приматові розуму і волі – покору й інстинкт, зложености форм – московську без­формність в усім, як в суспільнім, так і в товариськім життю».

Змагання з цією гігантською імперією й суспільною масою український ідеолог ставить не тільки у площину політики, а й розширює його до просторів геополітики, геокультури, цивілізаційних змагань. Ось як він визначає геополітичні основи Украї­ни: «Ні у відношенні геополітичнім та кліматичнім, ні під оглядом річкових систем не є Україна продовженням східно-російської рівнини, хоч вона й не виказує маркантних границь з цією останньою. Навпаки, через Литву і Польщу і через їх річкову систему вона скорше була продовженням Середньої Европи. Таке її положення зробило з неї театр невгаваючої політичної та культурної боротьби двох світів: татарсько-московського і европейського. Від сього останнього відпала вона політично щойно в кінці ХVІІІ в., культурно – ніколи». Так Д. Донцов поставив категоричний імператив середньоевропейськости для українства як умови цивілізаційного, культурного й національного виживання як бездержавної нації. Цей імператив є актуальним для нас і до сьогодні, оскільки культурно-національні основи України можуть остаточно зміцнитися й розвинутися перед тотальною загрозою з боку Росії тільки в контексті зміцнення і розвитку українських зв’язків із геокультурним простором Середньої Европи, з країнами, що розташовані між Альпами і Чорним морем, між Балтикою і Балканами.

Д. Донцов першим в українськім політичні думці спробував увести боротьбу за незалежність України у глобальні світові тенденції геополітичного розвитку. Це він пояснював як «колективний ідеал» нації, який формується тисячоліттями, виростає з глибин національних світопереживань і дає візію перспективи: «Під цими термінами (колективний ідеал. – О. Б.) розумію передавані з покоління в покоління погляди на світове завдання нації та її ролю поміж иншими народами; погляди, які є загальним добром нації, яким вона живе і з утратою яких вона гине. Сей ідеал, незважаючи на класові, станові та инші різниці чи змінливості конкретної форми цього ідеалу – се щось, що існує в дійсності, а не тільки в комбінаціях учених. Се «щось» має кожна нація, що грає якусь ролю в історії. Великі історичні народи живуть не тільки для себе, але й для всієї людськости. Тільки чином, що йде на користь усієї людськости, здобувають вони собі право на своє незалежне існування». І далі конкретизував: «Коли історія (і географія) зробили з нас аванпост Европи проти Росії, Росії яко такої, незалежно від кожночасового її режиму; коли сю ролю під загрозою національної смерти мусить Україна і далі грати; коли самі заложення московської культури руйнують відпорну силу нації; коли, нарешті, перемога в обстоюванні своєї національної незалежности невіддільна для нас від перемоги Европи над Росією і навпаки, то першою заповіддю нашої політики повинно бути:

1) в політиці внутрішній – плекання всіх засад західної культури, які рятують Европу (і нас) від московської пошести;

2) в політиці зовнішній – повна сепарація від Росії».

Так у політології та історіософії Д. Донцова визрів другий національний імператив українства: розуміння українсько-російського протистояння як вирішального змаган­ня у просторі Середньо-Східної Европи, від якого залежали й залежатимуть всі ве­ликі, розтягнуті в часі і просторі, геополітичні події в цілій Европі і Західній Евразії. Саме таке інтуїтивно-візійне відчуття долі й призначення України двигтить у містерії «Великий льох» Т. Шевченка. Д. Донцов розшифровував ці Шевченкові візії у такий геополітичний спосіб: «По кожній поразці України відчувала се в тій хвилі Европа новим натиском на неї російського колосу – і навпаки: кожне ослаблення Европи, чи то упадок Польщі, чи ослаблення Швеції або Туреччини, фатально відбивалося на Україні. Україна під опікою Москви – се Суворов у Варшаві, се донські козаки на площі Бастилії в Парижі, се Паскевич у Віляґоші (Угорщина. – О. Б.), се Брусилов у Карпатах, се Будьонний на границях Румунії... Се російське самодержавство, православ’я або комунізм, що збирають свої сили перед новою Каталаунською битвою (битвою наро­дів у 451 р. на полях Ґаллії, що врятувала Европу від навали гунів. – О. Б.)».

У цьому контексті головним стратегічним союзником України ставала Британія, яка єдина розуміла і діяла у напрямку стримування імперіялізму Росії в зоні Чорного моря.

Тож ще Т. Шевченко у 1845 р. інтуїтивно відчув, роздумуючи над історією Украї­ни, що погибель української державности й усунення з історичної арени українського народу як чинники спричинили якесь фатальне, понадчасове зло. Погибель України отримує в нього апокаліптичні відтінки тлумачення. Щось ненормальне, суперечне до Істини і до Добра прийшло у світ з пануванням Російської імперії над Східною Европою. Кожна українська душа, яка прийме те панування, буде проклятою навіки. Тому лише воскресіння України може повернути в сучасність Гармонію і Справедливість. І справді, коли ми перейдемо історичні етапи розвитку України в геополітичному ас­пекті, визріє чітке бачення її стратегії: як і в добу княжого Києва, щоб гармонізувати середньо-східноевропейський простір, Україна мусить самостійно контролювати весь басейн середнього Дніпра, спиратися на причорноморську степову зону, на Карпати, і тоді її стосунки із західними сусідами будуть рівноправними і конструктивними, як за князів Ярослава Мудрого чи Володимира Мономаха були стосунки з королівствами Польщі, Угорщини, з Візантійською імперією; натомість тріщини і ламання «причорноморського чотирикутника» через навалу монголів призвели до серії національних падінь і саморозхитувань аж до занепаду; подальший наступ Польщі на причорноморський простір став лише тривалим процесом порушення рівноваги геополітичних сил у Середньо-Східній Европі і закономірно привів до розгрому такого деформаційного утворення, як Річ Посполита.

Розвиваючи цю геополітичну тезу, Д. Донцов розуміє, що «Ключі до опанування слов’янства (а через нього й Европи) може дістати лише той, хто володіє Укрїною». Тобто він розкриває таємницю геополітичних і цивілізаційних планів імперської Росії: Москва так послідовно, уперто, жорстоко і всебічно руйнувала, перетравлювала, обкрадала культурно Україну, бо завжди розуміла її геостратегічне значення для розвитку власної експансії. Тому «українське питання» для неї завжди буде найважливішим і наймістичнішим, бо саме результати його розв’язання будуть мати най­більше значення при вирішенні долі Росії як цивілізації та імперії: чи зможе вона переможно рухатися на захід, чи відіграватиме надважливу роль у Евразії, чи ні?

Отже, українцям ХХ ст. потрібно усвідомити стратегічні завдання для розвитку своєї нації і країни – апелював Д. Донцов і наголошував: «Уміти вгадати, віднайти і здійснити свій ідеал – є категоричним імперативом для нації, що хоче мати будуччину і бажає стати самостійним міжнародним чинником». При цьому він звертався саме до емотивних, містичних, вольових поривів нації, вважаючи, що «нація, що віднайшла свій ідеал і перейнялася ним, творить собі свою легенду і живе нею. Як Франція – «ідеями 1789-го», як Англія, що дала великій частині Африки і Азії друге видання pax Romana, як Австрія, доки жила ідеями боротьби з Туреччиною. Ці легенди, цей ідеал надають народові певну означену фізіономію, з ним числяться як з політичним чинником у міжнароднім життю. Всередині творить цей ідеал духовий центр... гуртову енергію нації».

Очевидно, що ці тези давали підстави моделювати українську геополітичну страте­гію як понтійську, тобто зорієнтовану на якнайширше опанування простору Чорного моря (еллінська назва – Понт Евксинський) з тим, аби здобути географічні, кому­нікативні, торгівельні просторові переваги, потрібні для створення осьової держави Середньо-Східної Европи. Тільки при цій умові – союзницька співдія з Туреччиною, геополітичні впливи на потенційно незалежні держави Закавказзя, активне союзни­цтво на Балканах – Україна могла стати вирішальним гравцем у всьому просторі, мо­гла розпочати рівноправну гру з рештою стратегічно важливими країнами Середньої Европи (Польща, Угорщина, Румунія, країни Балтії і Фінляндія), аби разом творити спільний геополітичний мур проти імперіялізму Росії. У такий спосіб її національ­ний ідеал означав би зміцнення Середньо-Східної Европи перед загрозами Евразії, Україна включалася б у глобальну систему всієї Европи і світу зі створення збалансо­ваних, гармонійних і перспективних стосунків міжнародного порядку.

При цьому Д. Донцов цілком тверезо дивився на реальні можливості української нації, розумів, що для того, аби боротися за геополітичні і цивілізаційні впливи, українцям насамперед треба виробити собі яскраву й наступальну ідеологію, загартувати характер, навчитися перемагати в історії. Так він вивів, спираючись на націософські ідеї Й. Г Фіхте («Промови до німецької нації»), три вічні принципи надійного націобудування: 1) примат політичної програми в нації над будь-яким партикуляриз­мом (ідеологічним, класовим, культурницьким, регіональним, космополітичним); 2) примат програми зовнішньої політики над внутрішньою; 3) плекання усіх видів традиціоналізму у нації. Тут український ідеолог виходив із такого положення: «З того ж принципу (чіткої ідеї політичної незалежности. – О. Б.) випливає конечність обстоювання права нації не проти того чи іншого режиму, лише проти агресивних замірів інших націй, бо не соціяльна боротьба є домінантним чинником в міжнароднім життю, а боротьба расова, боротьба народів з народами. Хто цього не розуміє, яким би патріотизмом не прикривався, – бореться за ідеали суспільної верстви, провінції або племени, але не за політичні ідеали нації». Для пояснення цієї тези він наводив приклад голандців і баварців: перші, мовно й етнічно менше відрізнялися від решти німців, але змогли стати окремою нацією, бо завжди мали перед собою ідеал держав­ної самостійносте і боролися за неї; другі, хоча й більше відрізнялися від загально-німецької маси, особливо за менталітетом, культурними традиціями, проте не змогли перетворитися в окрему націю, бо не мали такого чіткого ідеалу.

З     теорією культурно-етнографічного розуміння нації Д. Донцов боровся багато років, ще від часів перед Світовою війною. Власне це, українське самозамикання в рамках просвітянщини, культурницького автономізму, відмова від революційно-політичних форм боротьби, які проповідували наївні пізні народники типу Сергія Єфремова чи забаламучені доктринами соціялізму й лібералізму «поступовці» типу Михайла Грушевського, спричинило його вступ в лави Української соціял-демократичної партії, яка мала революційну тактику, мислила передусім категоріями політичними. Тоді Д. Донцов нео­дноразово в статтях на сторінках соціял-демократичних газет «Праця» і «Наш голос» (Львів) нищівно критикував вузько культурницьку програму більшости українського політикуму, загалом громадянсько активних верств. Тобто простежується якраз послідовна і логічна лінія його світоглядного розвитку і політичних пріоритетів, а не навпаки, як це висновують упереджені дослідники історії українського націоналізму.

Другий екзистенційний принцип національного життя Д. Донцов пояснював так: «Всі напрямки та цілі політики внутрішньої мусять оцінюватися за тим, чи вони сприяють устоятися нації в тій війні всіх проти всіх, яка панує в міжнароднім життю, чи ні? Внутрішні реформи, урядження, принципи, що захитують незалежністю назовні, муситься відкинути. І навпаки, ідеї та принципи, якими б вони кепськими не видавалися засліпленим доктринерам або фанатикам всяких «ізмів», треба з залізною енергією проводити в життя всередині держави, коли сього вимагає інстинкт самоохорони нації, коли через них вона потрапить встояти на ногах, як незалежний гуртовий організм». Тут він наводив приклад з Німеччиною: розташована в самому центрі Европи, без природних кордонів (моря, гори), маючи постійні претензії з боку сусідів, вона, щоб утримати самостійність, мусила постійно вести внутрішню мілітаристську політику, аби бути сильною. Тобто будь-яке військове послаблення Німеччини неодмінно повело б до дестабілізації на її кордонах. І цьому принципові мало бути підпорядковане все, як за О. фон Бісмарка, коли вона упевнено порядкувала в Европі.

І третій принцип національного зміцнення – традиціоналізм. Д. Донцов формулює його так: «Щоб нація могла утриматися назовні, мусять бути міцними її урядження та ідеї, які віками довели свою пристосованість до народної психіки, досвідом довели, що потрафлять бути міцним цементом суспільносте... Нарід, історичним завданням і ціллю якого було не дозволити московським впливам вийти поза свої етнографічні границі, мусить плекати в своїй внутрішній політиці ідеї, на яких нація в своїй бороть­бі       зросла і зміцніла: ідеї окцидентальної культури... Бо тільки так довго ми могли опиратися московським впливам, як довго непорушно стояли, засвоєні нашим народом, традиції нашої західної культури. Це вона вложила в нас індивідуалістичну психіку, її активність, які, діючи як в одиницях, так і в групах, дозволили ставити чоло московським впливам. Литовський статут, магдебурзьке право, незалежна від світської влади Церква, церковні братства, козацькі товариства (ідея «лицарства», що лежала в їх основі, також чисто европейська, чужа Москві), становий конституціоналізм, зре­штою, приватна власність – все се були урядження не на московськім принципі приказу, а на европейській засаді – самоуправи».

Як бачимо, культурний окциденталізм Д. Донцова був дещо іншого походження, ніж ми це розуміємо в сьогоденні – як звичайне наслідування певної европейської моди. Цей окциденталізм означав щось органічно засвоєне, таке, що увійшло в ментальність нації, що перевірене випробуваннями історії. Лише епізодично він заглиблювався в теоретичний аналіз специфіки цього окциденталізму в Україні, який би вартувало назвати, власне, середньоєвропейськими культурно-інстиіуцюналістськими традиціями, бо ж щось подібне є і в інших народів Середньої Европи, і саме воно творить кардинальну відмінність цього простору від решти Европи, як Західної, так і Східної. Трагедією України було те, що вона засвоїла ці традиції ніби наполовину, історично постійно втягуючись (через половців, монголів, москалів) у евразійсько-східноевропейський простір, в якому не було ні твердих принципів законности, ні місь­кої культури, ні незалежної Церкви, ані форм культурно-освітньої самоорганізації, ні шляхетської свідомости, ані унормованої на праві державности, а була лише деспотія. Ця розірваність України, незавершеність її цивілізаційних основ (тут можна згадати провіденційно-драматичний образ у Т. Шевченка: «козак безверхий» – українська людина і українська культурно-національна будова не отримали в історії конструктивної повноти) зумовили постійні поразки перед наступами сусідів, бо ж не було твердого опертя в політичних традиціях, не було й цільности в душі кожної окремої української людини.

Серцевиною теоретизувань Д. Донцова протягом усієї книги є думка, запозичена із флософії Фридриха Ніцше про життєвий порив, про Wille zur Macht (волю до влади), яку він, корегуючи, подає як волю до нації. Тобто усе в історії кожної етнічної суспільносте залежить від того, наскільки вона здатна загорітися пристрастю до певного національного ідеалу, наскільки може виявити дисципліни характеру в організації своїх дій і зусиль, наскільки вона здібна продемонструвати динаміку боротьби, опору і невгаваючого наступу при досягненні своїх цілей. Тому цілком логічним є називати український націоналістичний рух міжвоєнної доби, перший і найважливіший ідео­логічний камінь під який був покладений книжкою «Підстави нашої політики», саме вольовим націоналізмом. Д. Донцов навіть не використовує у цій праці жодного разу слова «інтегральний» на означення своєї теорії націоналізму, хоча пізніше йому чомусь приписали і продовжують приписувати[2] творення доктрини інтегрального націоналізму в Україні в сенсі її авторитарности. Тут, у книзі «Підстави нашої політики», зовсім нема посилань на теоретиків французького інтегрального націоналізму – на твори Ш. Пеґі, М. Баре і Ш. Мора, хоча, як показує аналіз його світоглядних зацікавлень, він їх, очевидно, знав. Концепція націоналізму Д. Донцова виростала із класичних, початку ХІХ ст., політичних теорій, висловлених Й. Г Фіхте, Ґ. Геґелем, Т. Карлайлем чи пізнішого Ф. Ніцше. Скільки романтичного, піднесеного й аристократичного є в його ключовій тезі: «людині, яка хоче зробити щось велике, треба головно любити свою ідею».

Пізніші критикани Д. Донцова і їхні теперішні епігони багато чого закидали йому за книжку «Підстави нашої політики»: і зрадницьке полонофільство та працю на польські спецслужби (це, виходить, польські спецслужби завербували його ще до постання поль­ської держави, бо основні ідеї книги сформульовані ним у статтях ще з періоду 1914–1918 рр.!), і зраду галицьких інтересів через обґрунтовування важливості пакту Петлюри-Пілсудського для спільної боротьби із большевизмом, і надмірне захоплення історичною місією українського селянства при одночасному паплюженні його за «елітаризм». Ось зразок цього «полонофільства» з книги: «Польща? маємо з нею багато неполагоджених рахунків і тут, і там. Але се все конфлікти локального значення, які, незважаючи на свою важність, ніколи не зможуть наповнити собою поняття колективного ідеалу, не лише частини, а цілої нації... Російський імперіялізм для свого успіху конче потребує знищити Київ і Варшаву як незалежні політичні центри. Не допустити до цього можна лише тоді, коли опертися на ті европейські держави, які в даний момент виступають проти росій­ського імперіалізму, коли опертися на Европу взагалі». Далі він наводив історіософське спостереження А. Ґерцена про те, що Росія інерційно стремить захопити Европу аж до Атлантики, і буде перемагати доти, доки Европа буде порізненою.

Логіка мислення Д. Донцова була наступною. Після поділів та ліквідації польської держави наприкінці ХУІІІ ст. польська нація остаточно втратила вітально-експансив­ну енергію. Вона перестала бути супернацією, яка кілька віків перед тим змагалася за домінування в Середньо-Східній Европі. Натомість протягом ХІХ ст. модерний український націоналістичний рух був настільки ефективним, що зумів мобілізува­ти десятки мільйонів українців, розселених від Карпат до Кубані і цим створити у просторі Середньо-Східної Европи нову інерцію геостратегічної енергії, яка в своїх масштабах цілковито переважила, переламала будь-які можливі геополітичні плани поляків опанувати простір «від моря до моря» (від Балтики до Чорномор’я). Відте­пер, від початку ХХ ст., ця ідеологічна імперська ідеологема поляків стала тільки міфологемою, яка могла надихати, але не могла бути реалістичним планом розвитку польської держави. Це з одного боку. З іншого боку, поляки в період з кінця ХVІІІ-го до початку ХХ-го століть внаслідок героїчних масових повстань проти російського імперіялізму, шляхом витворення у своєму соціюмі емотивних опірних імпульсів про­ти російської експансії й асиміляторства, у формі блискучих візіонерських художніх творів від Міцкевича і Словацького до Виспянського і Реймонта, які надихали польську людину на містичне протистояння Евразії, створили таку потужну ідеологію та систему ментально-політичних принципів критики й несприйняття всього російсько-імперського, що це й до сьогодні цементує Середню Европу в її оборонности проти Евразії. Не випадково польський національно-визвольний рух кінця ХХ ст. у вигляді «Солідарности» під керівництвом Леха Валенси завдав головного й остаточного удару по російсько-комуністичній системі міжнародного гегемонізму. З цим не можна було не рахуватися. Це й передбачував Д. Донцов у своїх провіденційних геостратегічних накресленнях 1921-го року.

Саме він у книзі «Підстави нашої політики», щойно після кривавого і жорстоко­го польсько-українського конфлікту, почав з передбачливою мудрістю шукати шляхів до польсько-українського геополітичного порозуміння. Це оцінила група польських інтелектуалів, які у 1930-і роки запрошували Д. Донцова з лекціями до Варшави, зо­крема редакція часопису «Bunt mlodych», до якої входив майбутній знаменитий ре­дактор паризької «Культури» Єжи Ґедройц, який після 1945 року доклав багато зусиль для переміни польської «східної» ідеології у напрямку пошуку шляхів порозуміння з литвинами, білорусами й українцями.

Галицьким провінціялам, які у фанатичній засліпленій ненависти до поляків дорікали Д. Донцову за відстоювання позиції С. Петлюри з його планом відвоювати спільно з поляками у большевиків частину Наддніпрянської України і погодитися на окупацію Галичини Польщею, можна відповісти такими його словами: «...лише коли хоч в невеликій частині народу жевріє ідея незалежности, коли хоч частина народу має змогу виявляти волю нації, то це ліпше, ніж коли нидіє мозок нації в рабстві, атрофуючи в цілій нації волю до самостійного життя». У 1920 р., після остаточних поразок Української Галицької Армії й окупації Західної України Польщею, вже не було на­дій якось відвоювати цю частину України, до того ж Польщу відкрито підтримувала об’єднана в Антанті майже вся Европа. Натомість надії на відвоювання хоч би частини Наддніпрянщини в большевицької Росії, яка офіційно була посварена з усіма, ще були. На це й вирішили спертися організатори польсько-українського походу на Київ. І Київ був узятий. Те, що не вистачило сили, аби його втримати, – цілком інша проблема.

Важливо те, що і Д. Донцов, і С. Петлюра діяли за логікою й законами виживання націй. Вони рятували те, що ще можна було врятувати й перетворити на плацдарм для відновлення й визволення всієї України.

Книга «Підстави нашої політики» була стратегічно важливою ще й в тому плані, що розпочала собою формування правдивого правого, консервативного і націоналістичного руху в Україні і його ідеології. Це був яскравий маніфест з критикою прогресизму як форми мислення, критикою головних концептів соціялізму, анархізму, світоглядного матеріялізму і космополітизму, раціоналізму та ліберальницького релятивізму. Д. Донцов рішуче повернув українську національну ідеологію до героїчних заповітів предків, до форм релігійного мислення, світоглядного ідеалізму та ірраціоналізму. Він узагальнював: «Те явище, яке ми тепер називаємо большевизмом, прийшло до нас в малярській штуці футуризму, в літературі Барбюса і Ромен Ролана, в політичній акції Айзнера і Лєніна, з тривогою передчуване ще Спенсером, Гюґо і Бодлером. Знаменує воно револьту тої бакунінської «простонародної наволочі», того власне «торжествуючо­го хама», який захоче одної днини перевернути догори ногами світ «во ім’я равенства, завісті і піщєварєнія» (Достоєвський). Представлений інтелігентським шумовинням, людьми з кримінальними провинами проти «буржуазного ладу», як Собельсон-Радек, соціялістичними волоцюгами («інтернаціоналістами»), як Рапопорт, та парою істерич­них жінок, як Клара Цеткін і Балабанова, цей нігілізм загрожує поглинути також і нас. Герольдами його на Україні є Росія та її агенти».

Відповідно, у Д. Донцова з’являються цілком інакші критерії й постулати мислен­ня щодо історичного процесу, зокрема в аспекті релігійности і Церкви. Він писав: «... можна різно відноситися до релігії та Церкви, можна уважати їх «вигадкою попів», хоч засади, положені в основу її ідеологічної та ритуальної будови (культ Мадонни, Трійці, інтелектуальний первень у творенні і розвитку світу), мають своє коріння вже в душі людини, що жила тисячі й тисячі років перед нашою ерою. Можна уважати соціяльну ролю Церкви за шкідливу (як це роблять прихильники другої, без порівняння більш нетерпимої церкви, – соціялістичної), або знов, разом з Геґелем, бачити у ній ту, часом невблаганну і сувору, але велику машину, що віками систематичної праці, головно в часи т. зв. «темного» Середньовіччя, викресала й сформувала душу чоловіка, роблячи зі звіра людину. Можна мати щодо сього всілякі, менше або більше узасаднені, погляди, але ні один нормально думаючий дослідник не посміє ігнорувати чи додатньої, чи від’ємної, але величезної ролі, яку відіграла і досі відіграє не тільки в релігійнім, але і в цілім культурнім життю установа, що перетривала, сама остаючись незмінною, і поганський Рим, і мандрівку народів, і варварство, і феодалізм, і монархію, і революцію, і стоїть досі, не згинаючись перед новою хвилею охлократії, що суне зі Сходу».

У такий спосіб Д. Донцов спрямував щойно формований націоналістичний рух в одне річище змагань за національне визволення разом із Церквою. Це стратегічне со­юзництво триватиме в Західній Україні до 1946 р., до моменту насильницької ліквіда­ції окупаційною совєтською владою УГКЦ.

Наступний важливий аспект книжки – це осмислення складних процесів Національної Революції 1917–1920 рр. з виявленням головних проблем і причин української політичної слабкости в ній. Цей розділ написаний дуже ясно, переконливо і дотепно, і тому не потребує розлогих тлумачень. Тут ми лише зауважимо, що критика ідеології українського соціялізму, дана Д. Донцовим у ньому, є однією з найкращих теоретич­них студій у плані зіставлення двох основних типів політичного мислення в історії: лівого і правого. Саме за логікою цього розділу кожна мудра людина й дотепер може собі сформувати глибокі і ясні праві світоглядні принципи. Зрозуміти, що світом правлять не матеріяльні процеси, а духовно-емоційні імпульси народів, не раціональні плани (які можуть відігравати лише підрядну роль), а сила волі і характеру, не трудові маси, а особистості із героїчними і шляхетними світовідчуттями.

У цьому контексті аналізу української недавньої поразки Д. Донцов бере до уваги чи не головну проблему українського суспільного буття, яка зберігає свою актуальність і до сьогодні: проблему існування в українському етнічному просторі потужного і широкого сегменту внутрішнього «Ольстера» («Ульстера» як він висловлювався). Тобто сегменту різнонаціональних переселенців, які на російській етнічній основі, з російською імперсько-шовіністичною ідеологією створили в Україні суспільну систему постійної антиукраїнської дії, систему бойкоту всього українського, тиску на все українське, знецінення всього українського. Ці «ольстерці», ставши фактично панівною верствою в Україні ще за Речі Посполитої, успішно мімікрували в російську систему державного управління і зуміли заполонити собою і задомінувати у більшості українських міст, зуміли заповнити собою всі вищі, управлінські щаблі українського суспільства, згодом цілком успішно трансформувавшись із російських імперських чиновників та частково чорносотенців у соціалістичних демагогів, пролетарських вождів і большевицьких карателів. Цей «Ольстер» і сьогодні залишається для України головною проблемою як гігантська маса громадянського нігілізму, паразитарности, яничарства і підступної антиукраїнської дії. Це він постійно формує різні політичні проросійські проєкти в країні, сіє цинізм і зневіру

І остання велика ідеологічна теза Д. Донцова напередодні нової доби національ­ного опору і боротьби: створити покоління «месників дужих». Цю націософську тезу він запозичив у своєї улюбленої авторки – Лесі Українки. Це вона на питання «Що дасть нам силу?» – відповідала: така віра, як у Тирци («На руїнах»), така пристрасть, як у Меріям («Одержима») і такий характер, як у Касандри («Касандра»). Це вона у «Трьох хвилинах» заповідала горіти, щоб вічно запалювати інших, карати, щоб боро­нити святе і рідне, зоріти в величність, щоб не занидіти у дрібному. Це вона задиха­лася у приземленому, холуйському, літеплому світі своїх земляків і марила біблійними героями і почуттями, античними образами та середньовічною шляхетністю.

Д. Донцов так малював картину народження нового покоління, яке зродилося з виру Революції, переживши і величні хвилини воскресіння героїчної традиції нації, і ганьбу фатальних та жорстоких поразок: «В диму пожарів, в морі крови, в нелюдськім напру­женні нервів і думки, коли за один місяць переживається досвід десятків літ, постає і формується українська нація. Носіями сього процесу виступлять не люди зі «спокійними чолами, не захмареними соромом», з «серцями, порослими мохом», яких без ваги карта­ла поетка українського Рисорджименто! Тими носіями будуть оспівувані нею «месники дужі», месники... за поневіряну націю». Візія ідеолога точно вловлювала новий ритм іс­торії, нову настроєвість часу, який мав незабаром створити політичний рух цілком нової, відмінної якости, якого ще ніколи не було в Україні. Настрій цей визначався як вольовий націоналізм, а його ритміка означала зародження формації, яка вирізнялася особливою жертовністю, принциповістю, героїчністю і дисципліною дій, – ОУН.

Д. Донцов не тільки давав першопоштовх такому рухові, він кидав усе, що мав, на жертовник історії, щоб зробити той рух ідейно чистим, як промені громовиці, завзятим, як хвилі Дніпра у час бурі, міцним, як Карпатські гори. Тому у своїй діяльності і творчості упродовж 1920-х років, коли націоналістичний рух розростався і набирав сили, він демонстрував подиву гідну працездатність, надзвичайну широту і наступальність ідей та стратегічних накреслень, послідовну критику ворожих і компромісних, опортуністичних політичних таборів, аби «розчистити» шлях для правдивого націоналізму замість традиційної української тупцювальної тактики патентованих патріотів-профанаторів. Публіцистика Д. Донцова цього періоду (в найкращих своїх зразках подана у цьому томі та у 3-му томі нашого видання) провела чітку межу між політичною філософією безкомпромісної боротьби й усіма видами українського лоялізму, який через специфіку української ментальности часто любив перетворюватися у звичайне пораженство. Він створив ідейно-моральний простір для підпільного, нелегального опору польській та іншим окупаціям України, в якому задіяли відразу кілька, переважно молодіжних, націоналістичних середовищ і відтак в західноукраїнському суспільстві почала наростати і ширитися атмосфера революційности. Основний свій удар Д. Донцов спрямував проти ідеології соціялізму в усіх її варіянтах як плебейсько­го, вузькодогматичного і деструктивного способу мислення у політиці, який приніс стільки шкоди українській справі ще від ери М. Драгоманова (2-а половина ХІХ ст.). Він викрив і дискредитував усі форми модерного совєтофільства, яке поширювалося в Галичині і на еміграції (позиція М. Грушевського, президента ЗУНР Є. Петрушевича та ін.) і цим великою мірою врятував молоде покоління від дезорієнтації. Він взявся осмислювати тенденції до тоталітаризму, які чітко намітилися в СРСР від 1920 р., і цим започаткував могутній антикомунізм в суспільно-політичному і культурному житті Галичини міжвоєнної доби, настільки сильний, що й до сьогодні, після усіх трагіч­них трансформацій галицького соціюму у ХХ ст., комуністично-соціялістичні ідеали в його шкалі вартощів займають мінімальні 1–2%.

Цікаво, що свою книгу «Підстави нашої політики» Д. Донцов закінчує цілком несподіваною тезою про політичну націю як заповіт для українства. На цьому важливо наголосити сьогодні, коли український націоналізм, його ідеологія з усіх боків очорнюються як нібито «расистські», «фашистські», «ксенофобські» за своєю суттю. Проти­ставляючись ідеологіям застарілого народництва з його автономізмом і культурницьким етнографізмом, соціялізму з його «інтересами пролетаріяту» і класовою свідомістю, монархізму з його ілюзіями про відродження української шляхти (В. Липинський) та фікціями східнослов’янських союзів, він писав: «Цей рух [націоналізм] дозволить нам також відновити перервану нитку нашої традиції, яка не є традицією кирило-методіївців, Драгоманова та інтернаціонально-москвофільського соціялізму, не традицією часів упадку нації, тільки традицією того часу, коли розгонова енергія народу досягла свого вершка – традицією лучности з активними силами Заходу, традицією 1709 року, підхопленою в наші часи тими, хто зі зброєю в руці хотів її здійснити. Традицією не племени (етнізм. – О. Б.), не провінції (малоросійський автономіям. – О. Б.), не суспільної верстви (монархізм. – О. Б.), не класи (соціалізм. – О. Б.), не політичного підсусідка (весь табір роялістів. – О. Б.), що концедує свої права первородства за сочевицю чужій державній ідеї, але традицією політичної нації, якою мусимо стати, коли не хочемо наново пірнути в історичну Лету». Тут у понятті «політична нація» акцент поставле­но на державництві як визначальному імперативі при формуванні новітньої страте­гії українства. З цим імперативом націоналістам судилося створити найгероїчніший і найбойовитіший етап української історії.

 

[1] Донцов Д. Рік 1918, Київ. – Торонто: Видавництво «Гомін України», 1954. – С. 118.

[2] Зайцев О. Український інтегральний націоналізм (1920–1930-ті роки): Нариси інтелектуальної історії. – К.: Критика, 2013. – 488 с.

 

 

Олег БАГАН

керівник Науково-ідеологічного центру ім. Дмитра Донцова

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Доставка «Укрпоштою» (посилкою) чи іншим Перевізником після отримання нами грошового переказу
через "Приват-24", на картку з картки через платіжний термінал, через касу в "Приватбанку"
на картковий рахунок 5168 7427 0281 3324 від фізичної особи іншій фізичній особі (Бабику Ігорю Мар’
яновичу)
як поповнення рахунку.

У всіх випадках  при бажанні замовити ту чи іншу книгу попередньо просимо зв’язатися з нами
електронною поштою ( 
e-mail >>>  ) або телефонами: 032-240-59-39; 093-655-71-45 для розрахунку вартості Вашого замовлення (вартість книг + вартість доставки).

 

Після проведення оплати, просимо Вас скинути «скан» перерахування на e-mail або надати інфу (місце та суму перерахування)
телефоном про факт відправлення Вами коштів.

  * Ціна вказана без урахування вартості доставки книги до адресата.

 

 

Наверх

 

Назад до розділу «Новинки»

 

© Видавнича фірма «Відродження», 2015 р.                                                                          Всі права застережені                                                                           © І. Бабик, 2015 р.