Заснована 17 серпня 1990 р.

Свій до свого – в цьому сила наша і нашої держави

Зареєстрована 21 листопада 1991 р. Петром та Олександром Бобиками, Василем Іванишиним

 

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру суб’єкта видавничої справи ДК № 1695 від 18.02.2004 р.

 

Головна

Історія

Наші книги

Новинки

Магазин

Прайс-лист

Читальня

Пишіть нам

 

Видавнича фірма «Відродження» презентує книгу:

 

Улас Самчук

 

Кулак. Месники. Вiднайдений рай

 

 

Роман, оповідання, новели

 

 

ISBN 978-966-538-212-6 (серія)

ISBN 9789665382133

 

Рік видання: 2009. Формат: 60х84 1/16. Обсяг: 488 с., з іл.

Папір офсетн. (Amber, 70 г/м кв.). Обклад.: м'яка (картон Galerie Vision з тисненням, 235 г/м кв., плівка глянц). Біндер.

Ціна видавнича78,00 грн.*

 

Відповідальний редактор і упорядник

Олег Баган

 

Літературні редактори

Ольга Грица, Орест Пілько

 

 

Серiя «Вiсникiвська бiблiотека»

 

 

 

До книги вибраних творів визначного українського прозаїка Уласа Самчука ввійшли: соціяльно-психологічний роман „Кулак“ (1937), цикл героїко-реалістичних оповідань „Месники“ (1932), збірка модерністських новел „Віднайдений рай“ (1936), – які досі не перевидавалися в Україні. Кожне з них висвітлює маловідомі грані творчої палітри У. Самчука – автора інтелектуально-волюнтаристського дискурсу, майстра ускладненої форми малої прози. Пропонована книжка заповнює істотну лакуну в творчости письменника, який потужно вплинув на українську літературу і культурну свідомість міжвоєнної доби.

Цим виданням ВФ „Відродження“ розпочинає книжкову серію „Вісниківська бібліотека“, в якій планується випускати твори авторів, що були більшою чи меншою мірою пов'язані із журналом „Літературно-науковий вісник“ (від 1933 р. – „Вісник“), який виходив за редакцією Дмитра Донцова у міжвоєнний період. Вісниківство свого часу стало цілісним явищем у світоглядному й естетичному планах, визначально вплинуло на формування ідейної і моральної парадигми українського націоналізму XX ст., тому його традиція потребує широкого і всебічного висвітлення та неупередженого тлумачення.

Видання адресоване широкому колу читачів, шанувальникам та дослідникам українського красного письменства.

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

ЗМІСТ

 

 

                                                    Олег Баган. Вісниківство як ідея........................................................................................       3

                                                    Ірина Руснак. Живий дух Уласа Самчука............................................................................       9

 

                                              

КУЛАК

                                              

                                                    Переднє слово..................................................................................................................       4

 

Частина 1

                                                    На кордоні.........................................................................................................................     30

                                                    За ґратами.........................................................................................................................     44

                                                    Йорданов...........................................................................................................................     55

                                                    Шабелян............................................................................................................................     69

                                                    Китай.................................................................................................................................     90

                                                    Келія № 12.........................................................................................................................   106

                                                    Павловський......................................................................................................................   135

                                                    На волі...............................................................................................................................   147

 

Частина 2

                                                    Місто і Марія......................................................................................................................   160

                                                    Ліс.....................................................................................................................................   205

                                                    Европа...............................................................................................................................   211

                                                    Світогляд Праці і Ризика....................................................................................................   231

                                                    Боротьба ідей....................................................................................................................   289

 

 

МЕСНИКИ

 

                                                    У „Татарській ямі“...............................................................................................................   320

                                                    Омелько оповідає..............................................................................................................   323

                                                    Жовті кожухи.....................................................................................................................   328

                                                    Лист...................................................................................................................................   332

                                                    Сон мого батька................................................................................................................   337

                                                    Одна легенда.....................................................................................................................   341

                                                    Що говорив той дядько?....................................................................................................   346

                                                    Присяга..............................................................................................................................   351

                                                    Ще один день.....................................................................................................................   356

                                                    Буревій..............................................................................................................................   362

                                              

 

ВІДНАЙДЕНИЙ РАЙ

 

                                                    Моя осінь...........................................................................................................................   370

                                                    На двірці............................................................................................................................   380

                                                    Образа...............................................................................................................................   387

                                                    Собака у вікні.....................................................................................................................   398

                                                    Сильвестр..........................................................................................................................   406

                                                    По-справедливому.............................................................................................................   418

                                                    Останній Могикан...............................................................................................................   429

                                                    Віднайдений рай................................................................................................................   438

                                                    Розбита богиня..................................................................................................................   443

                                                    Авс-фін..............................................................................................................................   453

 

 

                                                    Словник.............................................................................................................................   463

                                                    Коментарі..........................................................................................................................   466

                                                    Вибрана бібліографія творів У. Самчука міжвоєнної доби.................................................   479

 

 

ЖИВИЙ ДУХ УЛАСА САМЧУКА

 

 

Ми вернемося в свою велику, вимучену, вистраждану землю предків. Не сьогодні, так завтра, не в цьому, так в іншому поколінні; вернемось не тільки, як жива матерія, а і як живий дух, вернемось, і то передовсім в продовженні, як творчість.

Улас Самчук

 

Улас Самчук (1905–1987) – один із найвизначніших письменників ХХ століття, який залишив українцям багату літературну спадщину: добротну бібліотечку блискучих романів, оповідань, новел, мемуарів, більше сотні не менш талановитих публіцистичних і літературно-критичних праць. Шістдесят років зі своїх вісімдесяти двох відірваний від рідної України миcтець звікував у чужині. На щастя, доля закинула його не в безмежні простори Ost-у, а на західноевропейські та заокеанські терени.

1980 року редакція російського журналу „Современник“ (Торонто) висунула кандидатуру У. Самчука на здобуття Нобелівської премії. Його ім’я літературні критики ставили в один ряд із класиками світової літератури – О. де Бальзаком, Л. Толстим, К. Гамсуном, Дж. Голсворсі, М. Домбровською, Ф. Жаммом, Ф. Моріяком, Б. Пастернаком, В. Реймонтом, Е. М. Ремарком, Г. Сєнкевичем, Дж. Стейнбеком та іншими. Це був справді „Богом обдарований письменник“ (О. Мох). Для української культури Улас Самчук цінний передовсім як проникливий мисленник із універсальним світоглядом, майстер епічних полотен, якому вдалося на філософському та історіософському рівнях узагальнити долю України в часі та просторі, створити цілісну концепцію формування українця нового типу, „конкістадора рідної землі“, здатного відродити національну духовність і здобути незалежну українську державу.

У творчому житті Уласа Самчука можна виділити кілька періодів, зокрема европейський (1927–1938), період воєнної й повоєнної доби (1939– 1948) і заокеанський (1949–1987). Пропоноване видання презентує друковані ще за життя письменника ранні твори, що належать до першого з названих етапів його творчої біографії.

Европейський період життя У. Самчука бере початок у серпні 1927 року, коли він, піхотинець 16-го полку польської армії, що базувався в місті Тарнові, неподалік Кракова, дезертирував до Німеччини. Відбувши тритижневе ув’язнення, вчорашній вояк залишився в місті Бойтен (тепер це м. Битом у Польщі), де працював візником, викладав російську мову, а після переїзду до Бреслау (теперішній Вроцлав), студіював літературу в місцевому університеті. Німецькі друзі, зокрема родини Г. Блюме й П. Кроненберґа[1], літературознавчі лекції професора Кюнемана, дискусії про літературу, живопис, філософію, відвідини оперного театру, картинної галереї, численних виставок – усе це склало ґрунт майбутньої літературної праці. Під впливом творів Дж. Голсворсі, Т. Манна, Р. Роллана, К. Гамсуна в юнака виникла ідея написати родинну хроніку. У реалізації творчих задумів допомагала Германіна фон Лінґельсгайм, мати Германа Блюме, яка всіляко підтримувала здібного юнака. Із нею У. Самчук обговорював тему, типаж, філософію майбутньої трилогії. Пані Германіна була прихильницею експресіоністично-романтичної школи в літературі, тоді як майбутній письменник віддавав перевагу реалізмові. За приклад йому слугували популярні на той час у Німеччині твори Е.-М. Ремарка, Б. Келлермана, С. Цвайґа, Г. Ґрімма. У реалізмі У. Самчук вбачав „основну потенцію творчої наснаги, де вимагалось не лишень „натхнення“, а також гострого бачення контурів“, тоді як експресіонізм називав „туманом, який ретушує дійсність і зводить її до марення“.

У цей період починається творча співпраця У. Самчука з різними часописами („Сурма“ (Берлін, Каунас), „Український націоналіст“ (за кордоном, б. м.), „Розбудова нації“ (Берлін)“, Дзвони“ (Львів), „Самостійна думка“ (Чернівці), „Дажбог“ (Львів), „Назустріч“ (Львів), „Обрії“ (Львів),). Однак особливу роль у творчій долі письменника відіграв „Літературно-науковий вісник“ (ЛНВ), який виходив у Львові від 1922 р. за редакцією Дмитра Донцова, видання, що мало колосальний вплив на всю міжвоєнну добу. Тут 1929 року в перекладі У. Самчука з’явилося оповідання „Залізнична катастрофа“ Т. Манна. Першим опублікованим у ЛНВ твором молодого письменника була новела „Образа“ (1929)[2]. Співробітництво з часописом продовжувалося й після переїзду до Праги у 1929 році. На сторінках видання з’явилося 14 творів письменника різних жанрів: новели, оповідання, нариси, уривки з романів тощо.

У Празі остаточно сформувалася ідейно-політична позиція У. Самчука, який став активним учасником націоналістичного підпілля, провідним публіцистом Української військової організації (УВО), що боролася проти польського режиму та його колонізаційної політики на західноукраїнських землях. Пізніше У. Самчук очолив секцію мистців, журналістів і письменників Культурної референтури Проводу українських націоналістів (КР ПУН). Найповніше участь письменника в націоналістичному підпіллі розглянув у своїй монографії А. Жив’юк, якому належить пальма першости у дослідженні громадсько-політичної діяльности мистця [3].

Протягом 1931–1932 рр. У. Самчук опублікував у нелегальному часописі „Сурма“ цикл із 10 оповідань під загальною назвою „Месники“, окреме видання якого з’явилося 1932 року під псевдонімом Ольга Волинянка.

Співпраця з нелегальним друкованим органом УВО продовжувалася й далі. Письменник протягом 1932–1933 рр. надрукував на його сторінках ще 10 оповідань, які за своєю патріотичною, героїчною тематикою й політичною спрямованістю були близькі до попередніх. Серед архівних матеріялів, що зберігаються у Відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України, є рукопис роману „Саботаж УВО“, 546 (!) сторінок якого написані за якісь чотири місяці (від листопада 1930 р. до березня 1931 р.). Усі ці маловідомі факти засвідчують, що літературна праця У. Самчука празького періоду була не тільки плідною. На сторожі рідного народу він поставив Слово, втілюючи у мистецьку форму ідеї українського націоналізму й активно впливаючи на формування національної свідомости українців. Власне, вже тоді письменник сприймав ідейність літератури як першорядну художню цінність.

Прага залишила неповторний слід у долі мистця. У книжці спогадів „На білому коні“ письменник із особливим почуттям поваги відгукнувся про феномен міста, де йому довелося прожити кілька років і навчатися на факультеті філології в Українському вільному університеті під керівництвом професора Степана Смаль-Стоцького. „У житті кожної людини є час і місце, що творять вісь її буття, – занотував він. – У моєму житті таким місцем була Прага і час, у ній прожитий. Не можу сказати, що це був мій щасливий час. Найгірше, що це був час моєї молодости, якої я фактично не помітив. Жив, здавалося, у порожньому глухому просторі, у глибокій тузі за страченою батьківщиною і в перманентній боротьбі з матеріяльною нуждою. Але все-таки я визрів як письменник, тут появилися основні мої писання, тут формувалися мої ілюзії, мої фата-морґани, мої суперечності“[4]. Щойно наведена картина містить низку космічних (час, простір, причина) і соціяльних (свобода, несвобода, право, індивід, соціюм) категорій, які допомагають проникнути в культурологічну та психологічну атмосферу Праги часів Томаша Масарика.

Сприйняття часу в У. Самчука амбівалентне, оскільки, з одного боку, це був аж ніяк не щасливий період його життя, що зумовлювалося обтяжливою розлукою з Вітчизною й нужденним матеріяльним існуванням на чужині; з іншого боку – це молодість, найкраща пора, коли відбулося його становлення як письменника, коли народилися та викристалізувалися основні проблеми його художньої прози, коли з’явилися друком перші твори. Неоднозначність проступає й у сприйнятті простору, в якому довелося перебувати, пропускаючи враження крізь зболену в глибокій тузі за Батьківщиною душу. У. Самчук називав Прагу „порожнім, глухим“, а з висоти повоєнної доби – „застиглим, давноминулим, паноптикальним простором“. Саме цей остаточно сформований у свідомості мистця образ дає можливість зрозуміти столицю Чехословаччини як особливе, виняткове явище міжвоєнної доби.

Тогочасна Европа в політичному плані являла собою тріюмф тоталітарних ідеологій, у моральному – вступила в затяжну духовну кризу, спричинену інтенсивною розбудовою наскрізь матеріялістичної, раціоналістичної цивілізації. Чехословаччина становила щасливий виїмок серед европейських країн. Її політичний уклад визначався статусом республіки, тут діяв справді демократичний парламент. „Це був єдиний того роду філософський епізод держави на европейському півострові поверсальського часу, нагадуючи злегка кантонську Швейцарію з її Альпами, дійними коровами, сиром та добрими годинниками; хіба ще деякі ситі і добрі шматки Скандинавії, – патетично резюмував У. Самчук. – Демократія як гасло, як щит, як теорія і як доктрина була у конституціях сливе всіх повоєнних країн, але мало кому вдалося ті букви і ті фрази безболісно втілювати в дійсність“[5].

Сучасний літературознавець Григорій Клочек якось зауважив, що треба хоч подумки подякувати чеському й словацькому народам та їх тогочасному президентові за акцію якоїсь неймовірної шляхетности, маючи на увазі все, що було зроблено його урядом для українських емігрантів[6]. Зазначимо, що У. Самчук випередив нас, висловивши подяку в мемуарах, де назвав Т. Масарика за його наполегливе й послідовне гасло „правда звітєжі“ (чес. – правда переможе) „філософським епіком“. „Платон на троні президента“ надавав республіканській ідилії загальної спрямованости та характерної особливости. Тут переважали стиль, культура, настрій і моральний стрижень, що дісталися у спадщину ще від часів Австро-Угорщини „з її добрими, міцно-міщанськими і твердо-селянськими чеснотами, де ще мали вартість гроші, майно, добра їжа, добра поведінка“[7].

Ідилію гармонійного життя й торжество традиційних европейських чеснот органічно доповнювала атмосфера „ще старої, ще передвоєнної, пророчо-апостольської України, – України віруючих та ісповідуючих, України передвоєнного, лірично-літературного Києва і такого ж Львова... Тут ще відчувалося безпосереднє дихання шевченківської ери в її драгоманівській інтерпретації, зо всіма її добродушно-народницькими аксесуарами й інтенціями. України, якої ще не торкнулося гаряче полум’я звироднілих почувань і пристрастей наступаючого покоління занепадаючої Европи“[8]. Так загально характеризував У. Самчук українську еміграцію в Празі. В умовах присуду на ув’язнення чужим простором зростало відчуття відчужености, інакшости на ментальному рівні. Брак ініціятиви, нехіть до надійного облаштування свого життя у вигнанні, бідна фантазія, тобто вся ота відвічна інтровертність не тільки виглядала контрастом до позитивних рис чехів і словаків, а й свідчила про живучість рустикальної української натури. Це все умовності, які „не давали змоги виявити себе позитивно і довести собі і світові свою апокаліптичну трагіку і свою безмежну правду“. Умовності, що визначали амбівалентність становища українських емігрантів: „І хоча були переможені – не були переможені, і, бувши вигнані – далі перебували у своєму раю... І хоча ненавиділи – були носіями любови“[9]. Здатність до адаптації в новому середовищі виявилася обмеженою. І хоч умови життя в Празі цілком задовольняли У. Самчука, він зізнавався, що, коли б трапилася нагода, проміняв би філософію Т. Масарика на будь-яку українську волюнтаристську теорію.

Письменники завжди були людьми великої почуттєвости, тому, незважаючи на інтровертизм у празькому побуті, потребували тісних контактів, що й розгерметизовували давучу замкненість у собі. У. Самчук у подробицях описав „свою Прагу“, з якою ходилося, їздилося, спалося, дискутувалося, вірилося. У стислих, але досить влучних характеристиках, які отримали друзі письменника на сторінках його мемуарів, вловлюються непідробні щирість, приязнь і тепло, які автор відчував до людей, із котрими доля судила перебувати на стопі емігранта. У Самчуковій уяві продовжували жити „ліричний, мімозний“ О. Олесь, „нейтральний статик“ С. Черкасенко, „екзальтований півчернець, півдемон“ О. Стефанович, „серафимічна дівчина“ О. Лятуринська, „симбіозно-апостольська постать“ О. Ольжича, „справжній козак-невмирака, вічний Мамай“ – М. Чирський, „вічний Марко Проклятий“ – М. Мухин, „полтавський Мефістофель“ – М. Бутович, „невтомний золотоуст і учитель минулого“ – Д. Дорошенко, „вічний мрійник у постаті дипломата і державного мужа“ – М. Галаган і багато інших. Академії, імпрези, з’їзди, сходини, засідання з нагоди і без нагод, лекції, виклади, промови, дискусії заряджали потужною енергією, засвідчували інтенсивність та розмаїття українського культурного життя Праги 20-30-х років.

Празький період творчости У. Самчука подарував українській літературі блискучі романи „Волинь“ (1932–1937), „Гори говорять!“ (1934), „Марія“ (1934), „Кулак“ (1937), а також збірки оповідань „Месники“ (1932) і „Віднайдений рай“ (1936), які принесли письменнику визнання, популярність і славу.

 

 

* * *

 

Улас Самчук належить до найбільш резонансних із погляду літературознавчої рецепції письменників ХХ століття. Суперечки про стиль, манеру письма, жанрову специфіку його творів стають дедалі гострішими. Сприйняття творчости мистця в українському літературознавстві відбувалося в межах полярних поглядів: із одного боку, це емоційна хвиля захоплень, пов’язана з осмисленням штучно вилученого за совєтських часів пласту культури (М. Гон, М. Жулинський, Ю. Мариненко, С. Пінчук), яка з часом перейшла в дещо стримане, можна сказати, суто наукове вивчення творчости мистця; з іншого – сміливе й провокативне наполягання окремих дослідників на небезпечній близькости індивідуального стилю У. Самчука до соцреалістичних принципів конструювання ідеологічно „заданої дійсности“, безапеляційні висновки про малозначущу вартість художніх здобутків письменника та про те, що ідейність, у тому числі й ідейність нетоталітарного ґатунку, не належить до художніх цінностей (Г. Штонь, В. Кизилова).

Поштовхом до подібних тверджень стала монографія Соломії Павличко „Дискурс модернізму в українській літературі“ (1997), яка, досліджуючи модернізм у контексті Мистецького Українського Руху (1945–1949 рр.), відзначила, що ідея великої літератури У. Самчука – це рецидив народницького пафосу, сам письменник за своїми естетичними поглядами – традиціоналіст і людина попереднього (тобто ХІХ) століття[10]. Висновок дослідниці був досить категоричним: експеримент, пошуки нової мови мистецтва, нові його спроби наблизитися до життя, відчуття кризи гуманістичних істин, які переживала европейська артистична спільнота від П. Пікассо до Т. С. Еліота, обминули У. Самчука цілком.

Довіряючи авторитетові визнаного в Україні та за її межами літературознавця й віддаючи перевагу формальній стороні мистецтва, інтерпретатори творчости У. Самчука почали досліджувати авторську розповідну манеру, жанроформувальні наслідки оповідного канону, епічні стильові домінанти тощо. В одому з досліджень[11] про пошуки „великої літератури“ еміграційними письменниками з’явилося досить несподіване твердження про У. Самчука як про модерного мистця-ескапіста (Н. Колошук). Ескапіст – людина, для якої мрія становить значну частину життя і виявляється в моделюванні іншої, значно яскравішої реальности, що доповнює повсякденне життя. Однак немає підстав стверджувати, що письменник – фантазер, який тікав від об’єктивної дійсности, вдаючись до творчого ескапізму, не бачив сучасности, не відчував читача модерної доби, не усвідомлював нагальних вимог свого часу. У. Самчук є ескапістом тільки в тому значенні, що розумів недосконалу реальність і намагався вплинути на неї, наповнивши новим сенсом; змушував читача мислити й активно шукати виходу з життєвого лабіринту; ошляхетнював людину, звеличуючи в ній людяність, ініціятивність, індивідуалізм.

Поступово фахове осмислення художнього почерку У. Самчука переросло, з одного боку, у висловлювання сумнівів щодо цінности його прозового доробку, а з іншого – у несміливі спроби реабілітувати його в очах сучасного реципієнта. На досить активну тенденцію переміщення типового прозаїка-реаліста в бік модернізму гостро відреагувала Марія Моклиця у статті „Метод і жанр роману У. Самчука „Волинь“[12]. дослідниця підкреслила, що реалізм У. Самчука став ніби перешкодою, яку треба усунути, аби надати йому статусу першорядного мистця світового рівня. Літературознавець спростовує намагання Раїси Мовчан довести, що творчість письменника перебуває на перетині традиції та модернізму, й наводить низку аргументів, які доводять непереконливість „викрутасів наукового осмислення“. Однак варто наголосити, що дослідження „Проза Уласа Самчука на перетині національної традиції та модернізму“ Р. Мовчан містить плідні спостереження про розмиття стилевих контурів прози мистця, а уважне студіювання творів письменника дає можливість висловити кілька зауваг щодо особливостей його індивідуального стилю, які засвідчують оновлення реалістичних традицій у його художній прозі й дають підстави говорити про модернізований реалізм У. Самчука.

Уже першими своїми творами мистець заявив себе як реаліст, естетичний консерватизм якого був своєрідною духовно-естетичною реакцією на хворобливі, епатажні авангардистські явища доби, пов’язані з ігноруванням філософського підґрунтя мистецтва й орієнтацією на тотальну деструкцію. Письменник передусім був творцем потужного наративу про національне життя. Найвагомішим естетичним об’єктом для нього завжди був український світ: Історія, Нація, Держава, Культура, Людина. Однак і тут він відрізнявся від попередників: свої епічні полотна У. Самчук переніс з етнографічно- й соціяльно-побутового плану в площину „соборно-національної та універсально-етичної проблематики“[13]. Йому вдалося позбутися афективного ліризму й органічно поєднати епічну статику з динамізмом форми, традиційну українську тематику – з інтелектуалізмом і філософським заглибленням у суть осмислюваних проблем. Добираючи відповідні власному наставленню деталі чи ситуації, мистець створив такі художні картини, де прочитується проблема історія як укоріненість, де через архетипи відбувається органічне заглиблення в історичний досвід народу.

Епічна проза засвідчила модифікацію усталених архетипів образного мислення У. Самчука, які набували поліваріантного смислового навантаження. Так, архетип Хутора, наявний уже в „Волині“, ґрунтовно розбудовується пізніше в „Ості“, що дозволило автору створити новий семантичний ряд: Хутір – Людина – Родина – Народ – Нація – Україна. Трилогія засвідчила прагнення письменника зберегти живу душу української людини, відчистити її від спотворюючих ідеологічних напластувань, повернути їй віру в сенс відвічних духовних сутностей.

Декларативно У. Самчук не сприймав модернізм, про що свідчать його інтерв’ю 1935 року літературно-мистецькому двотижневику „Назустріч“ (Львів). Про це йдеться й у літературно-критичних працях повоєнної доби, однак духотворча, філософська основа модернізму була цінною для письменника. Динамічні процеси модернізації художнього світу мистця відбувалися на філософсько-етичному, фабульно-сюжетному, наративно-стильовому й характерологічно-персонажному рівнях. Так, новелістичні, авантюрні, ідеологічні елементи якісно змінили структуру роману „Кулак“. Давньоукраїнська традиція хроніки і житія сприяли віднаходженню оптимальної форми роману „Марія“, а нові прийоми конструювання внутрішнього життя людини – створенню складного психологічного образу головної героїні. Імпресіоністичні тенденції розширили оповідні можливості в романах „Гори говорять!“, „Юність Василя Шеремети“ (1947–1948), де психологічний аналіз чергується із розповіддю про події причинно-наслідкового характеру, що визначає полівалентність нарації у названих творах.

Елементи екзистенціяльного способу філософування наявні у наративі роману „На твердій землі“ (1966), герої якого розмірковують про смертність індивідуальної свідомости й безсмертя свідомости цілісности; про існування трансцендентного простору та потойбічне призначення людини; про невизначеність і незбагненність буття; про залежність учинків людини від зневіри, песимізму, відчаю; про шляхи досягнення рівноваги між Правдою та Кривдою, Добром і Злом тощо. Традиційна проза У. Самчука виявила дивовижну здатність до збагачення, що простежується передовсім у її нових інтонаціях. І в оповіданнях, і в романах наратив став більш особистісним, навіть ліричним. Тонкий ліризм допоміг художникові звільнитися від описового побутовізму, твори підсилювалися філософським звучанням, набирали психологічної тональности.

Намагаючись подолати головні ознаки провінційности українського мистецтва, У. Самчук активно опрацьовував основний жанр „великої літератури“ – роман. У статті „До проблеми нашої прози“ він писав: „Роман мусить бути роман... З темою, сюжетом, ідеєю, проблемою, дієвими особами. І чим він буде більше реалістичний за стилем, тим він буде сильнішим мистецько і переконливішим нараційно. Так само, як і в архітектурі, його весь модернізм може заключатися лишень у зовнішніх деталях і деяких відмінах відчування образу та життьового клімату“[14]. Це був один із рецептів входження української літератури в европейський культурний простір на правах рівноправної з іншими літературами. Проблема „свого“ й „чужого“ розв’язувалася шляхом ведення активного діялогу з „чужим“.

Роман як містка в художньому відношенні жанрова форма максимально міг вбирати в себе драматичний досвід епохи. На противагу авангардистам, які проголосили творчу свободу від соціяльної дійсности, письменник обороняв право епічного твору бути ангажованим. У цьому вбачав його життєву спромогу та національну вартість. На практиці У. Самчук не відходив від декларованих ідей. Його занурена в дійсність проза ввібрала в себе й кризи історії, й власне події, й ті вічні питання, що породжувалися колізіями кожної нової епохи. У своїх романах автор долав локальну проблематику, характерну для реалістичної прози попереднього періоду, й підносився до охоплення загального сенсу буття, до проблем, які були актуальними не тільки для українського соціюму. Орієнтація на „історію“ та „всю дійсність“ була альтернативною відповіддю на дискусії серед західних інтелектуалів щодо „смерти роману“, а за внутрішньою суттю – суперечкою міметичної творчости з неміметичною.

За У. Самчуком, предметом першочергової уваги романіста загалом виступало все сучасне, плинне, мінливе, яке підлягало негайному авторському осмисленню та негайній фіксації. Роман був оптимальною формою для реалізації прагнень мистця вирвати шматок сучасности гарячим, бо, щоб „сказати все“, щоб повно ословити „свою правду“ про епоху та створити „свою Біблію“, „Книгу ісходу“, треба „хапати руками гаряче залізо“. Це була ідея інтегрального роману, який відтворив би всю дійсність до найменших подробиць, усю цілісність буття. Тут проступає прагнення протистояти авангардистському розумінню тотального тексту з його безладною, автоматичною фіксацією дійсности, натуралістичними подробицями, відірваністю від соціяльно-історичного контексту, ізоляцією людини від історії та руху в часі. Водночас вловлюється інтенція компенсувати недостатню естетичну освоєність грандіозних подій XX століття українською літературою, намір протиставити „свій“ образ спотвореному епічному образові, продукованому совєтською літературою. Для реалізації поставленої мети У. Самчук обирав і найбільш відповідний її масштабності жанр – роман-трилогію, що мав слугувати правдивим документом доби. Свої функції письменника він ототожнював із обов’язками літописця, що теж значною мірою потверджувало прихильність до традиціоналістської естетики. Тож формулу „Гомер XX століття“ варто сприймати не як намагання С. Пінчука дорівняти У. Самчука у „величі“ до давньогрецького співця, а як оформлений перифразом натяк на умовну схожість стилів двох мистців, способів їхнього світобачення та наявність у них мистецької здатности, суто психофізіологічної спромоги втілити задум у великому епічному творі.

„Ост“ (1948–1982) теж можна вважати новаторським твором, який засвідчив вплив філософії екзистенціялізму на письменника. У річищі поетики екзистенціялізму автор моделює відчуження сучасної людини в неспокійному світі, що сприймається як блукання безконечним лабіринтом.

Мотив лабіринту, який з’являється в різних варіяціях (темний підвал у „Морозовому хуторі“, в’язниця, камера тортур, сибірські концтабори у „Темноті“), перетворюється на домінантну метафору твору. Місцем дії є замкнутий простір совєтської держави, комуністичного раю, який у трилогії має обриси божевільні з замкнутим обрієм і ґратами на вікнах. Українській людині досить складно було вирватися з тенет штучної ідеологічної системи, а коли окрема особистість робила спробу вирватися з лабіринту, вона одразу опинялася в іншому.

Людина, якій не вдається „знайти себе“, стає бездомною, безпритульною, відчуженою. Такий стан за своєю суттю є негативно-деструктивним для особистости, оскільки брутально руйнує сутнісні, онтологічні, морально-психологічні й екзистенційні засади людського буття. Внаслідок цього відбувається руйнація самої людини, її тожсамости й цілісности. В українському словесному мистецтві ХХ століття ця проблема дістала назву безґрунтянства („Без ґрунту“ – однойменні твори В. Домонтовича й Г. Епіка), а безпосередньо у творчості У. Самчука її окреслено як втечу від себе.

Відтак, із одного боку, лабіринт у прозі У. Самчука – це вузьке втілення архетипу через феномен спрофанованого совєтськими реаліями життєвого простору. Із іншого – це універсальна екзистенційна проблема загублености, безґрунтянства, у якій оприсутнена метафізична константа. Потужний архетипний код лабіринтної ситуації, яку проживають герої „Осту“, повсякчас демонструє риси двовимірности. Обидва аспекти перетинаються, взаємодіють, доповнюють один одного, постаючи як викликана незручністю та несталістю існування в совєтській імперії ситуація лабіринтної загублености. Однак формам глобального відчуження, тотального безґрунтянства письменник протиставив глибинне, приховане тяжіння української людини до етичних засад цілісности. Будучи відчуженою передовсім етнонаціонально, вона все-таки віднаходила парадоксальні коди внутрішньої схоронности та шляхом долучення до духовних первнів реконструювала свою цілісність.

У трилогії „Ост“ розгортається драма ідей і персонажі відтворюють в особах думки автора, висвітлюючи тим самим різні аспекти його художньої концепції. Письменник намагається розв’язати актуальні проблеми української людини, дати художній аналіз стану світу, в якому вона живе. Усе це засвідчує наявність потужного філософського, концептуального елемента образного мислення У. Самчука. Відтак „Ост“ – твір-концепція, який варто віднести до інтелектуального реалізму, який, на думку російського теоретика літератури Юрія Борєва, утверджує концепцію: той, хто творить Добро, щасливий, хоч стан світу не сприяє щастю; водночас він запитує: чи існують шляхи олюднення і гуманізації світу? Якщо проза У. Самчука в цьому плані не зовсім однозначна, то тільки тому, що інтелектуальний реалізм як художній напрям оформився лишень у другій половині ХХ століття. Однак філософічність творів українського письменника, його схильність до раціонального аналізу проблем очевидні.

Роман „Морозів хутір“ (1948) сам письменник назвав „уявним світом“, чим ствердив, що мистець бачить навколишню дійсність крізь призму власних ідей, темперамент, а значить тлумачить її по-своєму. Але це не звільняло його від обов’язку „бути правдивим“, про що було заявлено у передньому слові до роману „Юність Василя Шеремети“ (1947–1948). Мистецька правда трактувалася прозаїком як відповідність між репрезентованим предметом і дійсністю, як успішно втілені у Слові думки, ідеї художника.

Дотримуючись ідеї органічного взаємозв’язку мистецтва й дійсності, У. Самчук був переконаний, що від повноти відчування буття, вкладеного в зміст, залежатиме етичний потенціял роману. Віра в особливу місію мистецтва стала категоричною формою незгоди з ідеями антигуманізму та тотальної невіри в людину. Зміщення центру уваги з проблеми взаємодії людини та світу на проблему „творення“ особистости, усвідомлення нею власної суті приводить до цілком новаторського осмислення феномену людини, а разом із тим – новаторського підходу до специфіки роману як жанру.

Тільки на перший погляд може видатися, що у своїх епічних творах У. Самчук віддає перевагу багатоманіттю конкретної історичної епохи, яскравій повноті життя. Всередині цієї повноти він прагнув відчути нерозривний зв’язок явищ і подій, у центрі яких завжди перебувала українська людина. У. Самчук утверджував у своїй творчості думку, що шлях до національного відродження лежить через відновлення в кожному українцеві психологічних і духовних сил. Національне прагнення виростає з глибокого усвідомлення своєї національної окремішности й пов’язаної з цим потужної віри у власну повноцінність. Зусилля окремих одиниць спричиняються до консолідації внутрішніх сил нації, пробуджують волю, скеровують дію. Проблему подолання дезінтеграції української душі прозаїк розв’язував шляхом позитивного характеротворення. Він не полишив актуальної для української літератури теми села, однак уже в перших романах вийшов за рамки традиційного її осмислення. Село прозаїк сприймав не тільки як об’єкт зовнішнього зображення, але також як об’єкт певної символічної приречености, що визначала неминучість появи нової української духовности з новим історичним завданням. Українське село, особливо хутір, на його думку, таїли в собі чимало аристократичних складників, які плекали активного, творчого індивіда. Аристократизм у розумінні мистця був вродженою, а не набутою рисою характеру. Це передовсім внутрішня вишуканість, витонченість, благородство, гордовитість, шляхетність натури. Серед персонажів його творів можна зустріти справжніх „аристократів духу“. Наприклад, автор зазначав, що світогляд Матвія Довбенка („Волинь“) наскрізь аристократичний, Сопрон Мороз („Морозів хутір“) – „аристократ у ролі машиніста“, а Павло Цокан („Гори говорять!“) – „аристократ від природи“. Це був найбільш динамічний представник української нації, спроможний до руху, дії, здобування. Він міг відстояти свою гідність, знайти вихід з будь-якої життєвої ситуації, він міг протистояти Злу.

Виразником віталістичної концепції письменника виступає діяльна людина, яка відмовляється від фантастичних проєктів і революційного шляху перебудови власного життя. Вона відвойовує в історії свободу вибору, дії, а відтак – можливість впливати на хід самої історії. Психологічний портрет такої европеїзованої, ідеальної особистости акумульовано в образах селянина („Волинь“, „Марія“, „Дермань“ (1944, незакінчений роман), „Морозів хутір“), господарника і підприємця („Кулак“, „Темнота“ (1957), „На твердій землі“), інтелектуала („Юність Василя Шеремети“, „Втеча від себе“), повстанця (збірка „Месники“), воїна („Гори говорять!“, „Чого не гоїть огонь“ (1959)), емансипованої жінки („На твердій землі“).

Кілька слів варто сказати про цикл оповідань „Месники“, який до цього часу залишається білою плямою в творчій біографії У. Самчука. Сам письменник визначив жанр творів, що ввійшли до „Месників“, як фейлетон[15] Справді, маємо кілька важливих ознак, що наближають їх до цього жанру. По-перше, твори задумувалися як бесіда авторитетного дописувача з читачем; по-друге, вони розміщувалися, як і годиться для фейлетонів, у „підвалі-рубриці“ газетної сторінки з визначеним місцем на газетній шпальті – унизу сторінки („підвал“ відділявся від основного змісту лінією відриву, що мало б слугувати, при потребі, легкому відділенню цієї частини від усієї газети). По-третє, композиція творів із циклу „Месники“ підпорядкована законам чіткого вираження патріотичної теми, пов’язаної з боротьбою проти окупаційної польської влади. Основою окремих творів є аналіз життєвого матеріялу, його широке асоціювання, що надає їм інтелектуальної сили, велике значення тут відіграє думка, піднята над фактом. Центр ваги зміщується з опису події на її коментування, осмислення й аналіз. Для автора важливо було створити яскравий образ, який діє і на емоції, і на розум читача, примушує його обирати активну громадянську позицію. Слушною видається думка А. Жив’юка про те, що цикл „Месники“ мав зіграти роль своєрідного пропагандистського каталізатора для нового сплеску масових антипольських виступів[16]. На це вказує і той факт, що в живий організм художнього твору (мова йде про оповідання „Буревій“) письменник не побоявся включити дві політичні відозви, які містили прямий заклик до збройного повстання й мали відіграти роль агітки. Очевидно, нелегальна „Сурма“ намагалася уникнути звинувачень у підбурюванні місцевого населення до непокори й антидержавних виступів.

Як відомо, фейлетон будується за трьома основними принципами: від факту – до проблеми; від проблеми – до факту; від проблеми – до типізації. У циклі „Месники“ наявні всі три принципи, однак третій, який найбільше наближений до художньої літератури, превалює. Відтак, коли вважати твори циклу фейлетонами, можна твердити, що переважає белетризований фейлетон, який тяжіє до художнього узагальнення. Однак серед дослідників жанру усталилася думка про те, що поза межами газети чи журналу фейлетон існувати не може. У книжковому форматі він втрачає свої жанроутворювальні установки. Той факт, що „Месники“ з’явилися окремим виданням, дає підстави говорити, що фейлетонна стилістика (особливо публіцистичність) стала одним із засобів творення високохудожніх зразків малої прози, наразі – оповідань.

У тому, що перед нами саме оповідання, переконує ряд жанрових ознак. Для творів У. Самчука характерні малий обсяг, зображення однієї чи кількох подій, чіткий конфлікт, виділення героя з середовища невеликої кількості персонажів, розкриття однієї домінуючої риси характеру, повнота й закінченість оповіді, наявність компетентного оповідача з народу тощо. Домінування розповіді від імені „я“ конкретизовано постаттю месників Омелька, Грицька („Омелько оповідає…“, „У татарській ямі“, „Жовті кожухи“) чи сільського дядька („Що говорив той дядько?“), і причина прямого називання оповідача зрозуміла. Частково тут проявила себе українська оповідна традиція, що усталилася ще в ХІХ ст., частково – це потреба автора використовувати психологічний аналіз і самоаналіз, його відмова від зовні відстороненого, стримано об’єктивованого оповідного тону. У. Самчук талановито поєднує пряму авторську оповідь („Буревій“, „Жовті кожухи“) зі стилізацією усної побутової розповіді та стилізацією напівлітературної побутової оповіді у вигляді сну („Сон мого батька“), листа (однойменне оповідання) чи легенди („Одна легенда“).

Матеріалом для перипетій в оповіданнях письменника є вчинки та дії персонажів; тут спостерігається превалювання епічного начала над ліричним, елементи композиції майже завжди розташовані в причинно-логічній послідовності, дія завжди має логічне завершення. Власне цим аналізовані твори відрізняються від новел, хоча також тяжіють до лаконізму, який досягається шляхом підбору окремих виразних деталей.

Усі оповідання з циклу „Месники“ є самостійними творами, що, поєднуючись, формують своєрідний метатвір, який треба читати цілісно. Тільки при такій рецепції виникає найсильніше враження від прочитаного.

Чітка серійність, циклічність – цілком характерне явище для української прози першої половини ХХ століття (проза І. Дніпровського, Ю. Яновського, зрештою й У. Самчука). Однак у цій циклічності немає звичного для европейської традиції, що бере початок в італійському Відродженні, обрамлення. Цілісність досягається іншими засобами. По-перше, цикл має заголовок, який apriori має підвищене смислове навантаження. Назва виконує дві основні функції – рекламну (програмує читацькі сподівання; заголовок виступає мікроманіфестом усього циклу, який повинен явити реципієнту лаконічні розповіді про месників) та тематичну (визначає основну тему, яка поєднує оповідання в єдине ціле). По-друге, цикл має текстову завершеність, яка вже не може бути змінена. Конкретне втілення концептуальної єдности досягається тут на кількох рівнях. Це передовсім композиційна стрункість, досконала архітектоніка, подібні сюжетні схеми, постійно повторювані засоби моделювання характерів. Важливим композиційно-стильовим прийомом, який пронизує структуру всього циклу, є мотив „дороги“.

По-третє, цикл позначений єдністю хронотопа – західноукраїнські землі часів польської окупації, „пацифікація“ населення Східної Галичини, каральні експедиції польських військових загонів проти українського села, саботажні акції волиняків, намагання націоналістичних організацій підняти загальне антипольське повстання. За рахунок окремих деталей і появи інших точок зору хронотоп циклу розширюється: з’являється образ повсталої Франції часів Жанни д’Арк, України козацької доби, Російської імперії часів Першої світової війни, більшовицької Росії тощо.

По-четверте, концептуальній єдності оповідань сприяє своєрідна поетика, пов’язана з пластикою фольклорної фрески, відточеністю деталі, стильовою єдністю максимально стриманої оповіді про патріотизм селян-волиняків.

По-п’яте, всі оповідання об’єднані спільними персонажами (це сім месників – Ольга Волинянка, Грицько, Омелько, Карпо, Панас, Демид і кубанський сотник). Борці проти політики польських окупантів несуть у селянське середовище психологію, відмінну від патріархальної й пов’язану з поривом до свободи, непримиренною боротьбою, здатністю до самопожертви в ім’я визволення з-під ненависного гніту. Провідна думка циклу – чинити спротив чужинецькій владі доступними для українських селян методами. Тональність творів позначена силою характерів месників, любов’ю до рідного краю, жертовним ставленням до свого обов’язку, небоязню смерті, нехтуванням особистим благополуччям. Письменник оцінював долю месників оптимістично. На його думку, це – цвіт української нації, який своїм безстрашним поривом до свободи повинен відіграти важливу роль у формуванні національної свідомості широких селянських мас. Особистий приклад героїзму, який явили Самчукові месники, пробуджував у простих людей дивовижну силу духу й мужність.

Мала проза У. Самчука початку 30-х років на художньому рівні формулювала завдання, які свого часу перед західноукраїнським населенням поставив провід ОУН, а саме – організувати масовий спротив польському осадництву[17], яке стало найбільш дійовим інструментом польської загарбницької політики на теренах Західної України.

Письменник усвідомлював вплив своїх творів на становлення і розвиток української національної свідомості. В автобіографії, написаній у Празі 1933 року, він зауважив: „Головними своїми речами вважаю роман „Кулак“ (не додрукований в „ЛНВ“), „Волинь“, що вийде окремою книгою після закінчення друку в „Дзвонах“, і „Гори говорять!“ – роман, який має видати „Червона Калина“. Впадає у вічі той факт, що письменник на перше місце у ще зовсім короткому списку поставив роман „Кулак“. Отже, він сам визначив його важливість серед творів, які з’явилися на той час. Можливо, неувага до роману з боку рецензентів-сучасників (тільки одна рецензія) і кардинально протилежна ситуація з трилогією „Волинь“ визначили подальше його сприйняття.

Як відомо, назва твору відкриває текст і тим самим стає відправною точкою його розгортання, відтак вона виконує роль анотації, оскільки повідомляє, про що піде мова у тексті. Вона може програмувати читача на певне прочитання твору, може розшифровуватися тільки після знайомства з ним. Назва роману „Кулак“ провокує певний ракурс бачення художнього твору й сприймається як промовистий словесний символ, за яким приховується трагічний зміст колективізації в Україні початку 30-х років і ліквідації куркуля (рос. кулака) як ворожого класу. Навіть у наш час, коли роман залишається справжньою terra incognita, в електронних інформаційних джерелах можна відшукати твердження про те, що У. Самчук написав свого часу „політично загострений роман „Кулак“, в якому показав абсурдність насильницької колективізації“. Безперечно, політична загостреність твору відчутна в епізодах осмислення поразки українців у визвольних змаганнях, розвінчання совєтофільських настроїв, поширених серед західноукраїнської молоді в 20-30-х роках, а також у потужному антисовєтському пафосі. Однак панівне уявлення про кулака як заможного експлуататора й ворога совєтської влади приводить до руйнування читацького „горизонту очікування“. У. Самчук вкладав у поняття „кулак“ зовсім інший, власний смисл, чим потверджував принципову позицію щодо культу бідности, проголошуваного большевиками. Не випадково совєтська критика називала його „співцем куркульства“ (Ю. Мельничук). Рушієм поступу людства письменник вважав шляхетну особистість, яка має сумління, відчуває потребу в чесній праці, особисту відповідальність за своє буття. Шляхетність – це синонім напруженого життя, яке постійно прагне перевершити себе, поривається до намічених обов’язків і вимог. Шляхетна людина – духовно багата, а тому ніколи не опуститься до матеріяльного зубожіння. У совєтській державі, де бідність було проголошено найбільшою чеснотою, а основним принципом щасливого життя – рівний розподіл, колективістська свідомість не дозволяла особистости виділитися з-поміж загалу. Будь-яке інше право, крім рівности в бідности, засуджувалося як привілей. Ось чому Самчуків „Кулак“ являє собою славень натхненній праці, життєвій активности европейського ґатунку, матеріяльним і духовним цінностям, які однаково вартісні для мистця; кулак для нього – це господарник, грюндер у кращому розумінні цього слова, інтелектуал, конкістадор і будівник власного життя. Такими виступають промисловець Лев Бойчук, який наполегливою працею у швидкому часі розбудував власний тартак (лісопильню), художник Юрій Павловський, картини якого отримали престижні мистецькі нагороди в Парижі, німкеня Гільде Людевік, яка втілила письменницький ідеал красивої сучасної ділової жінки. Історія взаємин головного героя Лева Бойчука з Марією вводить у роман тему кохання, шлюбу й людського щастя. У. Самчук повертався до узвичаєних для українців норм і моделей поведінки, за якими людина ХХ століття вчилася б мистецтву кохати й мистецтву бути щасливою.

Як бачимо, письменник не оминув проблем нової індустріяльної епохи, яка диктувала українцям інші правила життя. Автор „Кулака“ наголошував на значенні культурного наснаження у кристалізації національного характеру, підкреслював вагомість впливу культури на визрівання політичної свідомості нації. Не випадково Юрій Павловський – модерний художник, людина творчої професії, а Лев Бойчук – нестримний у своїх поривах до поступу підприємець нової доби. Новий стиль життя, творчий злет, практичне застосування інтелектуального й духовного потенціялу людини могли реалізуватися тільки в місті. Тому вже в ранній прозі У. Самчук звертається до теми міста та його ролі в житті національного організму.

Для української прози 20-30-х років характерною була опозиція „місто – село“. В У. Самчука названа антитеза розгорталася за традиційною схемою. Природа, земля, дім-фортеця, родина, традиції – все це визначало священний порядок, який вимагав від селянина найсуворішого служіння. Антитезою до сакрального порядку було сповнене зла людське суспільство, що формувалося у місті. Село в прозі У. Самчука співвідноситься з образом Світу, тоді як місто – з образом Антисвіту, тобто простору найповнішої неузгодженості, несумісності суб’єктів і їхніх якостей. В уяві селянина місто постає то як хтонічна істота, то як „невелике муравлище“ („Морозів хутір“), „пекло“, „прірва“, „кубло павука“, „гноїще“, припнуте до обрію п’ятьма шляхами („Кулак“). У міфологічному світосприйманні українця число „п’ять“ позбавлене сакральности. Горизонтальна модель Всесвіту чотиричленна, тому число „п’ять“ ніби розгерметизовує світ міста, робить його ворожим і чужим для вихідця із села. Це моделюється в письменника вже творчими підходами зображення міста і села. Сільські образи постають перед читачем у конкретних витончених деталях. Їхня різьбленість, скульптурність в окремих випадках набирає ознак монументальности, підноситься до рівня узагальнень і символів. Образи міста позбавлені яскравости та привабливости сільських замальовок. Їхня блідість і пласкість часто компенсується етнографічною точністю. Письменник детально описує ігри молоді, скрупульозно подає назви пісень, які вона співає, наводить розлогі каталоги лектури гімназистів („Юність Василя Шеремети“) чи докладно описує простір тюремних камер, шинку, житлових приміщень („Кулак“).

Однак місто чуже українцям не за своєю природою, а швидше своїм універсальним, уніфікованим, штучним ландшафтом. Інакшість міста, його незвичність, дивовижність, екзотичність, химерність письменник передав в образі чудесного поліпа, витягнутого з дна великого моря („Кулак“). Щоправда, тут У. Самчук не був оригінальним, він радше продовжив художній досвід своїх попередників і сучасників (наприклад, у І. Нечуя-Левицького міські тіні, „мов чорні гадини, помаленьку рачкували вгору, мов чорні раки клешнями“, у В.Підмогильного Київ „широко лежить, як величезний краб“). Місто було ворожим українській людині також і своїм інонаціональним елементом. Історично так склалося, що воно „повне не своїх, повне чужацького говору“ („Кулак“), а тому не було осередком розвитку української національної культури. Навпаки, відігравало значення оплоту русифікації („Ост“), полонізації („Волинь“), мадяризації („Гори говорять!“). Місто насторожувало нівелюванням національної моралі, мови, побуту. Однак Зло, за У. Самчуком, було втілене не в місті загалом як антиномії села, а в конкретній людині, котра жила в місті і принагідно експлуатувала селян: „Двадцять п’ять тисяч чорних п’явок на сто тисяч тих, що землю потом зливають, вичавлюють з неї добра – хліб, до хліба, золото“[18]. Театри, фільми, прогулянки творили атмосферу безжурної легкости, якою було оповито життя городян.

Вихідці з села почувалися незатишно в атмосфері байдужости, де окремий індивід губився у натовпі. Однак місто повсякчас тягнуло їх можливостями здобути освіту і вийти в люди, наявністю умов для самоствердження. У. Самчук був переконаний в особливій місії сільської молоді, котра активно вливалася в середовище українських міст, перетворюючись на свідому державотворчу інтелігенцію. Головні герої роману „Кулак“ потвердили це своїми життєвими перемогами. Вони презентували типи нових героїв нової доби, позбавлених рабських комплексів, маленькости, бідности, неспроможности й постійно зорієнтованих на активне наставлення до світу, енергійне здобування і творчу працю. Кожен із них наділений потужною силою духу, пристрасним характером, прагненням залишатися собою у межових ситуаціях доби. Ідеал мужньої, діяльної, ініціятивної людини повинен був формувати якісно нову українську духовність, концепція якої в У. Самчука опиралася на національні імперативи, християнські ідеали і високе мистецтво.

Ведучи мову про модернізований реалізм У. Самчука, не можна оминути його малої прози. Занурення в інтимні переживання й потяги особистості, неоромантичні, імпресіоністичні, експресіоністичні, натуралістичні стильові шукання автора стали ознакою модерности збірки „Віднайдений рай“ (1936), що було зауважено критикою ще наприкінці 30-х років.

Перша рецензія на збірку, що з’явилася у львівських „Дзвонах“ (1936), була досить критичною й водночас полемічною. Критик, ім’я якого заховано під криптонімом „м. г.“, дорікав авторові за стиль, спрощені сюжети, мовні огріхи, надмірну еротичність і „сальоновість“. Ці докори засвідчили, що в уяві галицького реципієнта усталилися два стереотипи щодо У. Самчука: з одного боку, його сприймали тільки як письменника-епіка, з іншого – ідентифікували як „сина чорнозему“, який не мав виходити за рамки селянської тематики. „Віднайдений рай“ не виправдав „горизонту очікування“ дописувача, чим наразив себе на гостру критику. Однак збірка, що об’єднала ранню малу прозу мистця, хоч і зберігала характерний для нього національний пафос, усе ж ламала трафаретні уявлення про Самчука-епіка й виказувала в ньому сучасного прозаїка, твори якого різнилися від добротної реалістичної прози традиційного зразка.

Назва книжки є поширеною міфологемою, символічне значення якої розшифрувати нескладно. Міфологема „віднайдений рай“ перебрала на себе функції автобіографічного й соціо-психологічного кодів, характерних для всієї творчости письменника, та являла при цьому окремо взятий випадок опозиції „вітчизна – чужина“. Її поява зумовлювалася життєвою долею самого мистця, якому судилося замолоду залишити Україну і по короткому побаченню з нею в роки Другої світової війни назавжди емігрувати спочатку до Европи, а згодом – за океан.

Вітчизна належала до духовних вимірів, чужоземщина – до важкої, пройнятої великою напругою дійсности. Почуттєвий малюнок явища оформився під впливом „містичної причетности“ (К.Ґ. Юнґ) до рідного ґрунту, болісної туги за втраченою материзною. Коріння гнітючої ностальгії – у відірваності від рідної землі, у вимушеній „втечі від себе“, у загубленості серед чужинців, у щемких спогадах про родину, у прикрих реаліях чужини. У процесі структурування названої опозиції спостерігається неоднозначне усвідомлення письменником чужини. Це пов’язано з відсутністю, не-існуванням на батьківщині і з приявністю на чужині політично, духовно й економічно комфортних умов, потрібних людині для життя. Відтак чужина змушувала замислюватися, чим для людини є вітчизна, вона загострювала національну пам’ять і відчуття національної причетности, спонукала осмислювати свою власну сутність. „Чуже“ ставало інструментом пізнання „свого“.

„Віднайдений рай“ існує у збірці на кількох рівнях, передовсім на експліцитному: урбаністичні пейзажі з виразними ознаками европейського простору (собор святого Віта, готель „Амбасадор“ у Празі), специфічна лексика на кшталт „панни-бубікопф“, нечисленні німецькомовні фрази, екзотичні жіночі імена (Амвона, Даду), зрештою, характерні топоси, що засвідчують тяглість европейської культури (наприклад, згадка міфу про викрадення Европи чи давньої християнської назви Нового року в німецькомовних країнах – Сильвестр, імена всесвітньовідомих шахістів чи зірок західноевропейського кінематографа) тощо. Словосполучення „віднайдений рай“ замінило в свідомості емігранта, який є головним героєм усіх оповідань і новел, поняття „Европа“ й означало передовсім духовну атмосферу того іншого світу, куди було закинуто українську людину й де головними атрибутами були свобода, безпека, гідність.

„Втрачений рай“ оприсутнений у текстах збірки на імпліцитному, тобто прихованому, нерозгорнутому рівні, який потребує домислення (наприклад, в оповіданні „Моя осінь“ це образ „синього птаха з відбитим крилом“, в „Обрбзі“ – образ рожі як „райського куща“, у „Розбитій богині“ – спогад про „країну вкрадену…, зґвалтовану і оплюгавлену“); найчастіше ж він оприявлений на виразно маркованому рівні, де посутніми розпізнавчими знаками є географічні назви: Дніпро, Кримські гори („Моя осінь“), Україна („Образа“, „Сильвестр“), Волинь („Собака у вікні“), Одеса, Кривий Ріг („Сильвестр“). І в одному, і в іншому випадках маємо справу з ідіолектним кодом, за допомогою якого письменник доніс до читача свій задум і за допомогою якого відбувається розуміння художньої інформації реципієнтом.

Основним об’єктом, яким цікавився автор, було переживання емігранта, спричинене розлукою з батьківщиною. Воно живить художні конфлікти творів, визначає їхню настроєву композицію й своєрідний внутрішній сюжет. Повноту складного комплексу внутрішнього життя героїв У. Самчукові допомагають відтворити чуттєві враження, переживання від піднесення до найбільшого напруження та спаду, через що новели й оповідання набувають виразного імпресіоністичного, експресіоністичного, а подекуди – натуралістичного забарвлення. Звідси – особливості побудови творів, де не зажди можна відшукати захоплюючі сюжети, ситуації чи інтриги, про які писав критик, натомість спостерігаємо орієнтацію автора на емоційну, психологізовану художню структуру, в якій яскраві подробиці, пейзаж, інтер’єр підпорядковувалися передаванню настрою персонажів.

Увага до внутрішнього світу людини розширила тематичне коло малої прози У. Самчука, де найбільш відчутними є екзистенційні проблеми. Особливості екзистенційного світу емігрантів зумовлені їхніми стосунками з „чужим“ суспільством. Незважаючи на сприятливі реалії для життя (можливість працювати, здобувати освіту), герої оповідань відчувають екзистенційну самотність і покинутість, спустошеність і розгубленість, що скрашувалося живим тільки в пам’яті, спогадах, візіях чи снах українським культурним космосом. І тоді реальне благополуччя навколишнього світу не сприймалося адекватно, видавалося показним, нарочито штучним, будь-що ставало подразником, відповіддю на який могла бути різна реакція: відчуття суму за втраченим коханням, усвідомлення своєї полишености на чужині („Моя осінь“), ненависть до большевицького режиму („Образа“), туга за вітчизною, забраною в полон („Сильвестр“), примітивізація життя, зведення його до рівня обмеженого існування („Останній могікан“, „Авс-Фін“), самотність у гаморі чужого міста й безглузда смерть („На двірці“). Примарність, несправжність, бутафорність „віднайденого раю“ стають основним мотивом однойменного оповідання. В окремих новелах проблема загублености, відчужености конкретної людини набуває філософського звучання (людина й „чужий“ світ, людина й вічність, буття й небуття) або історіософського забарвлення (вплив української ментальности та драматичних історичних подій ХХ століття на долю нації).

Отже, можемо зробити кілька висновків. По-перше, У. Самчук є творцем потужного наративу про національне життя, де проблеми національної свідомости та національної самобутности займають особливе місце. І цей ідеологічний момент треба визнавати як серйозний позитив його прози. У середині ХХ століття українці залишалися бездержавною нацією, це щораз більше змушувало письменника вдивлятися в єдину реальність, залишену їм ходом історії, – рідний ґрунт, дім, свою ідентичність. Основним, незмінним акцентом і надалі була доля української людини у сучасному світі.

По-друге, основа реалістичного типу творчости У. Самчука залишалася стійкою, тісно пов’язаною з европейською класичною спадщиною, що було відповіддю на руйнівні авангардистські експерименти у мистецтві. Однак письменник зазнав також впливу інших, нереалістичних ідейно-художніх уявлень і концепцій, що сприяло виникненню стильової дифузії та якісно іншого наративу. Особливо помітним був вплив модернізму, що виявлявся в інтелектуалізації прози мистця, в емоційній тональності, ідейно-образній структурі романів, новел, оповідань, трактуванні проблеми долі та призначення людини в сучасному світі. У зв’язку з цим варто говорити про модернізований реалізм письменника.

Й останнє. Занижена оцінка творчости У. Самчука, примітивне оголошення його народником іде не від творчої манери мистця, а від позиції окремих літературознавців, які, за словами самого ж письменника, до глибинного розуміння його прози „ще не виросли просто індивідуально“, а відтак традиційно бояться провінціялізму й бачать його в усьому, що не відповідає усталеним европейським канонам. Відмовившись від упереджених і значною мірою хибних інтерпретацій, ми зможемо на якісно іншому рівні аналізувати ключові структури, підтексти, образи, філософські й моральні ідеї прозового доробку Уласа Самчука. Тільки за такої умови зможемо збагнути його як цілісне художнє явище в українській літературі ХХ століття. Улас Самчук повертається в Україну своїми творами як жива матерія і передовсім – як живий дух.

 

 

1 „Незабутньому проф., д-р. П. Кроненберґові“ У. Самчук присвятив новелу „Скарби“, надруковану в ЛНВ (1931. – Кн. 1. – С. 2–8).

2 Новела вийшла з посвятою „Найкращому другу – Германові Блюме“.

3 Жив’юк А. Між Сциллою політики і Харибдою творчості: громадсько-політичний портрет Уласа Самчука: Монографія. – Рівне: „Ліста-М“, 2004. – С. 15–48.

4 Самчук У. На білому коні: Спогади. – Львів: Літопис Червоної Калини, 1999. – С. 12–13.

5 Самчук У. На білому коні. – С. 13.

6 Клочек Г. Князь духа і мислі // Кур’єр Кривбасу. – 1997. – № 75–76. – С. 74.

7 Самчук У. На білому коні. – С. 12.

8 Там же.

9  Там же. – С. 11.

10 Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі: Монографія. – К.: Либідь, 1997. – С. 247.

11 Колошук Н. У. Самчук та І. Багряний у пошуках „великої літератури“ (на матеріалі мемуаристики, епістолярії та критики) // Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. – Серія „Філологія“. – Вмп. 48. – № 742. – Харків, 2006. – С. 97–109.

12 Моклиця М. Метод і жанр роману У. Самчука „Волинь“ // Улас Самчук: художнє осмислення української долі в ХХ столітті. Збірник наукових праць за матеріалами Всеукраїнської наукової конференції 11–13 травня 2005 р. (Рівне–Дермань–Тилявка–Кременець). – Рівне: Волинські обереги, 2005. – С. 145–157.

13 Державин В. Три роки літературного життя на еміграції // Українське Слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст.: У 4-х т. – Т. 3. – К., 1994. – С. 580.

14 Самчук У. До проблеми нашої прози // ВРФТ ІЛ. – Ф. 195. – Од. зб. 77. – Арк. 51.

15 Самчук У. Дещо про себе // ВРФТ ІЛ. – Ф. 195. – Од. зб. 70. – Арк. 4.

16 Жив’юк А. Між Сциллою політики і Харибдою творчості: громадсько-політичний портрет Уласа Самчука. – С. 28.

17 Осадництво – польські закони про військове осадництво від 17 грудня 1920 р., 14 березня 1932 р. та закон про аграрну реформу від 28 грудня 1925 р. передбачали вилучення великої частки земельних ресурсів на користь польських зайд-осадників, чим завдавали великої шкоди економічним інтересам українського селянства. Польських військових осаджували, наділяли землею для того, щоб насильно впроваджувати „польськість“ серед українського етнічного масиву.

18 Самчук У. Кулак: Роман у 2-х ч. – Чернівці: Бібліотека „Самостійної думки“, 1937. – С. 130.

 

Ірина РУСНАК

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Доставка «Укрпоштою» (посилкою) чи іншим Перевізником після отримання нами грошового переказу
через "Приват-24", на картку з картки через платіжний термінал, через касу в "Приватбанку"
на картковий рахунок 5168 7427 0281 3324 від фізичної особи іншій фізичній особі (Бабику Ігорю Мар’
яновичу)
як поповнення рахунку.

У всіх випадках  при бажанні замовити ту чи іншу книгу попередньо просимо зв’язатися з нами
електронною поштою (  e-mail >>>  ) або телефонами: 032-240-59-39; 093-655-71-45 для розрахунку вартості Вашого замовлення (вартість книг + вартість доставки).

 

Після проведення оплати, просимо Вас скинути «скан» перерахування на e-mail або надати інфу (місце та суму перерахування)
телефоном про факт відправлення Вами коштів.

 

 

  * Ціна вказана без урахування вартості доставки книги до адресата.

 

 

Наверх

 

Назад до розділу «Новинки»

 

© Видавнича фірма «Відродження», 2015 р.                                                                           Всі права застережені                                                                            © І. Бабик, 2015 р.