Заснована 17 серпня 1990 р.

Свій до свого – в цьому сила наша і нашої держави

Зареєстрована 21 листопада 1991 р. Петром та Олександром Бобиками, Василем Іванишиним

 

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру суб’єкта видавничої справи ДК № 1695 від 18.02.2004 р.

 

Головна

Історія

Наші книги

Новинки

Магазин

Прайс-лист

Читальня

Пишіть нам

 

Видавнича фірма «Відродження» презентує книгу:

 

Михайло Рудницький

 

Вiд Мирного до Хвильового

Мiж iдeєю i формою

Що таке «Молода Муза»?

 

 

ISBN 9789665382010

ISBN 978-966-538-223-2 (серія)

 

Рік видання: 2009. Формат: 60х84 1/16. Обсяг: 502 с., з іл.

Папір офсетн. (Amber, 70 г/м кв.). Обклад.: м'яка (картон Galerie Vision з тисненням, 235 г/м кв., плівка глянц). Шитво, біндер.

Ціна видавнича120,00 грн.*

 

Відповідальний редактор і упорядник Олег БАГАН

 

Літературне редагування, переклади Ярослав РАДЕВИЧ-ВИННИЦЬКИЙ

 

Серія: Cogito: навчальна класика

 

 

Постать Михайла Рудницького є знаковою для української культури XX ст., передусім для літературної критики. Великий талант обсерватора, тонкого аналітика поєднався у нього з колосальною ерудицією, жвавістю творчої натури.

До збірника ввійшли дві найкращі теоретичні праці автора – «Від Мирного до Хвильового» (1936) і «Між ідеєю і формою» (1932) та стаття «Що таке «Молода Муза»?» (1937). Сумарно ці студії дають широке трактування питань естетики художньої літератури, поетики тексту, проблем творчости та особливостей українського літературного модернізму. Невимушена легкість стилю, вміння побачити в дрібному глобальне, інтелектуальна вигостреність письма, дотепність, европейський культурний світогляд – усе це забезпечує доробкові М. Рудницького непроминальну актуальність і потужну збуджувальну енергетику естетичної думки, робить його студії класикою теорії літератури в українській науці.

Видання рекомендується студентам-філологам, викладачам та вчителям української літератури, літературознавцям і критикам, культурологам і філософам-естетикам, загалом широкому колу шанувальників і дослідників української культури.

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

ЗМІСТ

 

 

                                                   

                                                    Олег Баган. Корифей ліберальної літературної критики....................................................       3

 

Від Мирного до Хвильового

 

                                                   

                                                    Загловок книжки................................................................................................................    28

                                                    Мета й метода...................................................................................................................    30

                                                    Наш ХІХ-ий вік....................................................................................................................    54

                                                    Напрямки та напрямні........................................................................................................     87

                                                    Панас Мирний....................................................................................................................   112

                                                    Михайло Старицький..........................................................................................................   122

                                                    Карпенко-Карий.................................................................................................................   129

                                                    Іван Франко........................................................................................................................   136

                                                    Агатангел Кримський.........................................................................................................   148

                                                    Володимир Самійленко.....................................................................................................   153

                                                    Леся Українка.....................................................................................................................   158

                                                    Михайло Коцюбинський.....................................................................................................   166

                                                    Осип Маковей....................................................................................................................   174

                                                    Ольга Кобилянська............................................................................................................   180

                                                    Василь Стефаник...............................................................................................................   186

                                                    Лесь Мартович..................................................................................................................   194

                                                    Марко Черемшина.............................................................................................................   199

                                                    Микола Вороний................................................................................................................   204

                                                    Богдан Лепкий...................................................................................................................   210

                                                    Михайло Яцків...................................................................................................................   215

                                                    Петро Карманський............................................................................................................   220

                                                    Сергій Єфремов.................................................................................................................   226

                                                    Володимир Винниченко.....................................................................................................   232

                                                    Олександр Олесь..............................................................................................................   240

                                                    Грицько Чупринка..............................................................................................................   247

                                                    Микола Філянський............................................................................................................   252

                                                    Степан Васильченко..........................................................................................................   257

                                                    Спиридон Черкасенко........................................................................................................   262

                                                    Микола Хвильовий.............................................................................................................   267

                                                    Нова доба – нова література.............................................................................................   272

                                                    Примітки............................................................................................................................   296

                                                    Життєписи і твори..............................................................................................................   303

                                                    Бібліографія......................................................................................................................   319

 

                                              

;

 

Між ідеєю і формою

 

                                                    Наш рівень дискусії............................................................................................................ 337

                                                    Вплив суспільних ідей........................................................................................................ 347

                                                    Різні духові потреби.......................................................................................................... 356

                                                    Клопоти з ідеалами............................................................................................................ 365

                                                    Наші літературні взаємини................................................................................................. 381

                                                    Між наукою й індивідуальністю.......................................................................................... 389

                                                    Теорія Тена........................................................................................................................ 402

                                                    Маркс і література.............................................................................................................   406

                                                    Праґматичний критерій....................................................................................................... 410

                                                    Берґсонівська інтуїція........................................................................................................ 414

                                                    Ідея «праці» Бжозовського................................................................................................ 418

                                                    Між словом і ділом............................................................................................................ 422

                                                    Естетика Кроче.................................................................................................................. 430

                                                    Між ідеєю і формою.......................................................................................................... 436

                                                    Ідея.................................................................................................................................... 436

                                                    Форма................................................................................................................................ 438

                                                    Взаємини і сполуки............................................................................................................ 440

                                                    Критерій............................................................................................................................. 442

                                                    Невпинний процес.............................................................................................................. 444

                                                    Недоскази.......................................................................................................................... 447

                                                    Кіно – нове мистецтво........................................................................................................ 450

                                                    Примхи поезії..................................................................................................................... 455

                                                    Геній і талант..................................................................................................................... 465

                                                    Стружки............................................................................................................................. 470

                                                    Примітки............................................................................................................................ 474

 

                                              

 

 

КОРИФЕЙ ЛІБЕРАЛЬНОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ КРИТИКИ

 

 

Михайла Рудницького (1889–1975) за всіма ознаками його натури й творчого таланту можна вважати за особливого, найдостеменнішого виразника галицького духу, власне його глибинних основ і ментальних особливостей: людина з відчуттям перехрестя культур, відкрита до світу, водночас прив’язана до своїх коренів, з міцною свідомістю свого русько-єврейського походження, людина раціональна, критична, жвава й дотепна, сповнена чарівливої легкости буття, підкреслено вишуканої стилістики манер, які народжуються в краях, поставлених на культурній межі якоїсь цивілізації. Критик від Бога, аналітик від народження, він з’явився в українській культурі з поривом справжнього Мефістофеля (оцінка І. Франка) як дух відвічного неспокою, сумніву, демонічного пориву до незнаного.

Епоха Модернізму в українській культурі (1890–1940-і рр.), яка ще чекає свого цілісного осмислення і пізнання, формувалася дещо химерно, фрагментарно і специфічно у порівнянні з типологічно подібними явищами в інших національних культурах. Велетенський за европейськими мірками народ з тоненькою плівкою обережної і делікатної інтелігенції, зім’ятий силою двох імперій, повільно входив у нову епоху, переважно не зауважуючи її багатющих ідей і мистецьких візерунків, уперто напружуючись у зусиллі національно вижити, зберегтися перед могутніми витками асиміляторства індустріяльної цивілізації. Українська ж інтелігенція дещо заздрісно поглядала на культурно-національні здобутки своїх західних сусідів, народів Середньої Европи, і мріяла малими кроками, розумними діями привести й свою культуру до того рівня повноти й багатогранности, які бадьорили її погляди ось тут поряд, за Бугом і Карпатами. Західна буржуазна Европа, сита і прагматична, вдоволена своєю цивілізаційною вищістю перед світом, блискуче освічена, переповнена багатствами своїх мистецтв і літератур, знуджено поглядала у безвість і вихлюпувала із себе ту легку розчарованість у житті і прогресі, у матеріяльному щасті й всесильних теоріях, яку щойно пережила. Проміння свободи, за яке ще сто років тому пристрасні люди Західної Европи умирали і билися з фанатизмом, почало тьмяніти для них, а самі пани світу почали шукати істин буття в далеких екзотичних країнах та їхніх культурах, які вони ще цілком недавно так відверто зневажали, підкоряли і руйнували. У переддень ХХ ст. европейський континент у парадоксальний спосіб вступив у фазу великого розходження культурних і суспільних устремлінь. Коли в соціяльних товщах европейців, з одного, західноевропейського, боку, визрівали великі класові контрасти, палкі устремління ствердити громадянську гідність і права, а з іншого, східноевропейського, боку, підіймалася велика хвиля національно-визвольних і націоналістичних рухів бездержавних народів, то в середовищах мистецьких еліт формувалися настрої безтурботної гри й естетства, замикання від проблем життя і пошуку експериментальних насолод.

Український літературний критик і письменник Михайло Рудницький являв собою найяскравіший тип того східноевропейця, який забажав якнайповніше вдихнути свіжого повітря високої західної культури, забажав перенести світ вишуканої, легкограйливої думки і естетства сюди, в одну з найсхідніших твердинь Оксиденту, в його рідне й улюблене місто Львів. Він був, очевидно, чи не найвиразнішим представником нової генерації в західноукраїнській інтелігенції, яка гостро відчула надмірну загерметизованість української культури, її провінційну спрямованість, просвітянську утилітарну вузькість. Тому це покоління, яке можна означити іменами Василя Щурата, Марка Черемшини, Василя Пачовського, Петра Карманського, Богдана Лепкого, Михайла Яцкова, Антона Крушельницького, Остапа Луцького, Микола Євшана, Володимира Бірчака, Миколи Голубця, Степана Чарнецького, Івана Труша, Станіслава Людкевича та ін., спробувало прорвати коло відсталости, овіяти мистецьку й інтелектуальну атмосферу українського Львова новими художніми устремліннями, ідеалами, стильовими формами в дусі західного модернізму. Цей «пробний лет» (Б. Рубчак) українського модернізму в галицькій відміні не в усьому був успішний, довершений, але був цікавий, опромінений творчим оптимізмом і по-своєму націобудівний. Витворювалася певна парадигма естетичних засад в українській культурі, яка відкривала нові простори літературних тем, філософських уявлень, журнально-критичних концепцій, богемних настроїв, урбаністичних візій. Велика селянська нація потрохи прощалася з материковими опорами своєї традиційної цивілізації і залучалася до процесів лібералізації.

М. Рудницький походив із славного роду Рудницьких, визначний предок-засновник якого о. Лев Рудницький був Луцьким єпископом у ХVIІ ст. По-батьківській лінії майже всі предки були священиками, лише сам батько, Іван Рудницький, порушив цю традицію і, здобувши правничу освіту, служив нотаріюсом у різних містечках Галичини. Була це самобутня, сильна особистість, людина, сповнена амбіції і патріотичної енергії. Мабуть, саме йому ми можемо завдячувати надзвичайну громадянську й творчу активність усіх його дітей: Володимира (1890–1970), теж правника і громадського діяча, Івана (1896–1994), відомого під псевдонімом «Кедрин», визначного журналіста і політика, Антона (1902–1975), музиканта і музикознавця і, може, найвизначнішої у сім’ї Мілени Рудницької (1892–1976) – політичної діячки, публіцистки, організаторки жіночого руху. Творчий ген роду передався і наступному поколінню: син Мілени, Іван Лисяк-Рудницький (1919–1984), став одним з найвідоміших і найвпливовіших українських істориків та політологів післявоєнного періоду.

Мати усіх цих славних Рудницьких, єврейка Іда Шпіґель, походила із заможної львівської родини. Лише з поєднання могутніх родових галузок, спадкоємної української духовної інтелігенції і традиційного галицького єврейства, могла зродитися така навдивовижу сильна творча енергетика, різноспрямована і справді окрилена понаднаціональним летом. Мати власне була вихрещеною, римо-католичкою, зростала у польській культурі, що й відбилося на її дітях: світ польської культури і ментальности був для них завжди цікавим і приманливим.

Народився Михайло в Підгайцях, невеличкому галицькому містечку (сучасна Тернопільщина), де тоді проживала сім’я. Спочатку вчився у знаменитій львівській Академічній гімназії, давній українській твердині у польському Львові. Але закінчив гімназію у Бережанах, які ще з кінця ХІХ ст. виділялися інтенсивністю національно-просвітньої праці, були «одним з найбільш поступових огнищ виховання в Галичині»[1]. Від 1908 р. студіював у Львівському університеті на філософському факультеті (який насправді об’єднував філологічні та історичні дисципліни). Протягом 1910–1911 рр. за спеціяльною програмою навчався у паризькій Сорбонні, вивчаючи французьку мову, літературу і філософію. Там він слухав лекції Анрі Берґсона, тоді найвідомішого европейського філософа.

Цікавий спогад про паризький період свого життя, коли М. Рудницький брав участь у діяльності «Французько-слов’янського товариства» та «Української громади в Парижі», він залишив у новелі «Самовар»: «Ходив я у Паризький університет, де був єдиним українцем, виписаним в рубриці «національність» на великій дошці «Франко-слов’янського товариства», існуючого при Сорбонні. Ніякий мурин, якого колір і запах шкіри ввійшов у моду модерних парижанок, не звертав тоді такої уваги на свою особу, як я, на сходинах прихильників таємної слов’янської душі. «Українець» існував тоді для французів, спеціялістів від слов’янознавства, ще в енциклопедії, у малоросійських піснях, в мужицькій опанчі, але не як студент університету, ще й з австрійським пашпортом. Мене оглядали, показували, допитували, а навіть запрохали кілька разів до польських аристократичних домів, щоби мене переконати, що моя національність є непорозумінням, бо ось кілька присутніх тут поважних осіб почуває себе теж українцями, знає українську мову, а, проте, є польської національности»[2].

 У 1913 р., повернувшись, М. Рудницький закінчив Львівський університет, а вже 1914 р. отримав ступінь доктора філософії на підставі наукової праці «Іван Франко як письменник і критик».

Від дитинства головною розмовною мовою М. Рудницького була польська. Загалом польську культуру він, очевидно, вважав рідною, з нею були пов’язані насамперед його сформований світогляд, естетичні й літературні смаки, довгі роки творчої співпраці з польськими часописами і видавництвами. Саме у польському культурному середовищі з’явилися дві ґрунтовні книжки, підготовлені М. Рудницьким як перекладачем і редактором: у видавництві «Симпосіон» вийшла збірка творів Ж. Сореля з його передмовою «Про конкретність думки Жоржа Сореля» і «Щоденники» Станіслава Бжозовського, який на роки залишиться вчителем українського критика.

У цей час М. Рудницький підготував книгу «Між ідеєю і формою», в якій, по-перше, прагнув дати аналіз західних естетичних теорій (І. Тена, А. Берґсона, Б. Кроче), а по-друге, розвинути ідеї формалістської критики. Однак через початок Першої світової війни книжка не вийшла і побачила світ лише у 1932 р., що, безумовно, суттєво загальмувало розвиток теоретичної думки в Галичині.

Уже в 1915 р., після окупації Львова російськими військами, М. Рудницького адміністративним чином переселяють до Києва. Перебування в епіцентрі українства, в середовищі нового культурно-національного піднесення по-своєму позитивно вплинуло на молодого гадицького критика. Особливо знайомство із Миколою Зеровим, з яким у них зав’язалася дружба. Було щось споріднене у цих двох натур: закоханість у слово, культ знань і широта культурологічного погляду, велика пристрасть до філологічного аналізу. Потім між ними тривало листування (досі мало досліджене і неопубліковане). Про М. Зерова М. Рудницький написав – уже у радянський час і тому надто стриманий – цікавий спогад-мініятюру «Класичний урок», який увійшов до книжки «Непередбачені зустрічі (Львів: «Каменяр», 1969).

У київський період була написана мінізбірка поезій М. Рудницького «Кілька віршів», що залишилася в рукописі і вперше опублікована тільки 1993 р. дослідником його творчости Сергієм Квітом («Сучасність», 1993. – № 4). Це поезія в символістсько-неокласичному стилі, почуттєва і настроєва. Його статті тоді з’являлися у київських часописах «Книгар», «Музагет», у львівських «Шляхах».

З початком Національної Революції М. Рудницький протягом 1917–1918 рр. працював секретарем у Народному українському університеті. У 1919 р. виїхав за кордон, працював секретарем дипломатичної місії УНР в Парижі до 1922 р. Про цей період його життя відомо мало. Знаємо лише, що він якийсь час прожив у Лондоні, де студіював англійську філологію. Повторні відвідини Европи ще більше зміцнили М. Рудницького як переконаного оксиденталіста в українській культурі, яким він залишився до кінця життя. Нагадаємо, він знав 15 европейських мов[3], виділявся особливою ерудованістю, уважністю до всіх літературних европейських тенденцій, культурних явищ та нюансів. У Парижі М. Рудницький знайомиться із відомим філологом-славістом Андре Мазоном і письменником Андре Моруа, у Лондоні – з Гербертом Велсом та Сомерсетом Моемом. Усі ці зустрічі стануть матеріялом для його художніх сильветок, написаних переважно вже у радянські часи (три книги збірки «Письменники зблизька» 1958–1964 рр. і книжка «Непередбачені зустрічі»). Відразу по приїзді до Львова галицький публіцист і критик надрукує свої враження у газеті «Громадський вісник» під назвою «Листи з Лондона», які у 1929 р. будуть перевидані у книжці «Місто контрастів». Ця книжка – один із шедеврів української урбаністичної есеїстики: «Гострота особистих вражень про місто, психологію лондонців, традиції поєднані тут з ґрунтовним ознайомленням з архітектурою, парками, музеями, пресою, жіночими модами і навіть англійською кухнею, яка не припала авторові до вподоби»[4].

У календарі «Червоної Калини» на 1939 р. М. Рудницький вмістив свій спогад про перебування у французькій столиці «Париж 1919», в якому дав проникливу характеристику подій мирової конференції, прорахунків й упущень тодішньої української дипломатії. Ця публікація є важливим матеріялом для розуміння складної ситуації утвердження української незалежности і причин втрати її.

Тож коли у 1923 р. М. Рудницького запросили літературним оглядачем до щоденної львівської газети «Діло», це означало не тільки вдалий вибір редакції, а й істотно вплинуло на зростання культурно-інтелектуального рівня пересічного галицького читача: до головного галицького часопису прийшов витончений стиліст, рафінований культурний інтелектуал і досвідчений публіцист.

Повернувшись до Львова, він працював викладачем Українського таємного університету. Однак саме в «Ділі» М. Рудницький найповніше проявив себе як творча особистість, як естетик, блискучий журналіст. Це була масова високопрофесійна українська газета з майже всеевропейською кореспондентською мережею. Часопис приділяв велику увагу культурним і літературним темам, плекаючи давню европейську традицію широких літературних оглядів, шпальтових літературних портретів, рецензій і відгуків на книжкові новинки. І тут талант М. Рудницького був незамінним. Окрім того, він часто виступав з політичними замітками, культурологічними роздумами, суспільно-проблемними статтями. Львівський історик української преси Юрій Шаповал зауважує: «Естетична думка зусиллями М. Рудницького виводиться на сторінках «Діла» на рівень поважних наукових досліджень, що комплексно охоплювали розгляд літературних течій, методів, особливостей творчости й критичних оглядів її, критеріїв та оцінок головних її вартощів – осягнення правди й краси. Уперше за всі роки виходу часопису опублікована серйозна серія його статей, що аналізувала шляхи розвитку української літератури в контексті европейського і світового творчих процесів»[5].

Як натура надзвичайного творчого темпераменту, Михайло Рудницький не заспокоювався, навіть маючи до розпорядження сторінки щоденної газети. У 1925 р. він разом з однодумцями засновує ліберальний журнал з широкою тематикою і проблематикою «Світ» (редактор – І. Квасниця). Це був часопис нового стилю, жвавий, з охопленням модерних світових літературно-естетичних віянь. Львівська дослідниця Мар’яна Комариця так пише про ідейний зміст цього видання: «Журнал «Світ» задумувався як видання, призначене для широкого кола читачів, що «крім зразкових уривків українського красного письменства, головно новішої літератури, як також перекладаної літератури, старатися буде бодай в обмеженому виді уйняти сучасне життя на всіх його ділянках… Приступні статті й новини на природничі теми, з поля техніки й винаходів, будуть теж узгляднені». Зміст журналу цілком відповідав задекларованій назві: від обкладинки із зображенням глобуса, якісними фотопортретами до тематичного, жанрового й географічного розмаїття ілюстрованих матеріялів. Чільне місце посідали художні твори, статті про літературу, мистецтво, театр, зокрема літературознавчі дослідження про українських та зарубіжних письменників. У численних есе пера М. Рудницького – міркування про універсальні проблеми культури, потреби наукової оцінки літературної спадщини Т. Шевченка та І. Франка на противагу тенденціям до їх монументалізації»[6].

Журнал «Світ» (виходив до 1929 р.), без сумніву, став етапним українським виданням у сенсі пожвавлення стилістики вітчизняної журналістики, долання нею застарілих народницько-провінційних трафаретів, наповнення її інтелектуальністю і фактографічно-інтерпретаційним динамізмом. Очевидно, роль у цьому М. Рудницького була визначальною. Саме від «Світу» розпочинається, на нашу думку, формування нової ліберально-модерністської течії в західноукраїнській літературі, інтелектуальним лідером якої він був.

Оригінальним аспектом творчости М. Рудницького стала його співпраця із львівським журналом сатири і гумору «Зиз», який виходив протягом 1924–1933 рр. Тут він підписувався псевдонімом «Орест Ордан» або «Ор-Ор», виступаючи із фейлетонами, сатиричними віршами, гостро критичними статтями.

У 1920-ті рр. М. Рудницький здобуває славу неперевершеного знавця західних літератур. Він не тільки подавав цікаві інтерпретації творчости визначних письменників, а й перекладав із Ш. Бодлера, П. Мериме, О. Бальзака, В. Гюґо, Е. По, Ґ. Честертона, С. Моема та ін. 1929 р. побачила світ збірка його власних новел «Нагоди й пригоди», 1932 р. – збірка інтимних поезій у прозі «Очі й уста». У цих творах надто відчувається професіоналізм автора у сенсі його літературознавчо-раціоналістичної налаштованости, і тому художня основа їх віддає деякою штучністю й умовністю стилю. Проте як інтелектуально-естетичні явища часу ці збірки зберігають свою культурну вартість і нині.

Хоча протягом цілого життя Михайло Рудницький наголошував на цілковитій безідейності, аполітичності як своєї творчости, так і теоретичної засади для інших як настанови, однак насправді він займав чітку позицію ліберального критика. Постійно відстоював абсолютну свободу мистця, грайливу легковажність мистецтва як принцип, превалювання формально-стильових засобів у творчості над духовно-проблемними. У цьому була своя велика тенденційність ліберального літературознавства і критики, які зумисне створювали в культурі атмосферу загальної безтурботности, такого собі тотального релятивізму, коли людям накидається свідомість і відчуття відсутности будь-яких високих і вічних ідеалів, принципів, національних і релігійних вартощів. Власне лібералізм як філософія завжди зацікавлений і передбачає витворення наступальної ідеології охлосу, юрби, яка щораз більше впливає й затоплює елітарні верстви кожного суспільства. Епоха мас закономірно стимулює омасовлення й мистецтва, цей процес ми спостерігаєм від кінця ХІХ ст., а його апогеєм є культура й естетика сучасного постмодернізму, де вже немає відмінности між високим і низьким. Але найголовніша прикмета лібералізму – розбудження широкого егоцентризму, і саме цю засаду найпослідовніше і найповніше утверджував у нас у міжвоєнну добу критик М. Рудницький.

Проблему незалежности художника М. Рудницький осмислював так: «Усяка творчість родиться як вияв свободи. Література й мистецтво завдячують своїм могутнім впливом саме цьому вільнолюбному подихові, що йде від творів і творців. Письменники й критики, одержимі одною ідеєю, яку хотіли б якнайбільше поширити між якнайбільшу кількість людей, тратять у своїх творах найцінніший елемент творчого впливу – духове зусилля, щоб дійти до якоїсь ідеї. Те, що вони мають уже готове – світогляд і його доцільність – не має сили розбуджувати духового ферменту ні в них, ні в інших» («Між ідеєю і формою»). Цю красиву фразу можна сприймати і як каламбур: бо ж чому міцний світогляд мав би бути причиною нищення «духового зусилля»? З погляду здорового глузду і життєвого досвіду, скоріше навпаки: саме добре сформований і принциповий світогляд, як, наприклад, у людини щиро віруючої, завжди сприяє підживленню духовних зусиль.

Таких інтелектуальних каламбурів, парадоксальних тверджень, взаємозаперечних тез у М. Рудницького багато. Однак сила цього критика не в надійних переконаннях, не в глибоких естетичних концепціях, а в умінні зацікавлювати літературою, відкривати її несподівані й маловідомі грані, демонструвати майстерність фахового аналізу художнього твору і постаті мистця, навіть за одночасного хитрого затемнювання невигідних для себе (критика) аспектів цієї творчости і постаті.

У галицькому літературному процесі М. Рудницький також позиціонувався як послідовний ліберал, прихильник літератури й мистецтва експериментального плану, навіть з лівим ухилом. Нагадаємо, що вже на початку 1920-х рр. сформувалися чотири головні галицькі літературні табори, які поступово вплинули на формування відповідних тенденцій у решті західноукраїнських земель – на Буковині, Закарпатті і Волині. Це були письменники релігійного спрямування, т.зв. «католики», а власне греко-католицькі культурники (О. Мох, С. Семчук, Г. Костельник, В. Лімниченко (Мельник), Наталена Королева), які cпочатку гуртувалися навколо часопису «Поступ» (1920-ті рр.), потім – навколо «Дзвонів» (1930-ті рр.); тут працювали такі потужні критики, як той же Г. Костельник, П.-М. Ісаїв, М. Гнатишак, Т. Коструба, К. Чехович, Г. Лужницький, В. Залозецький. Вони відстоювали літературу високоідейну, естетично зорієнтовану на психологічний реалізм, моралізаторську.

Другий табір – це письменники-націоналісти, вісниківці, які сформувалися передусім під впливом літературної критики й есеїстики наддніпрянця Дмитра Донцова (1883–1973), який у 1922–1939 рр. редагував авторитетний журнал «Літературно-науковий вісник» (від 1933 р. журнал називався «Вісник» – звідси й назва літературної течії). Тут домінували письменники-емігранти, які проживали переважно в Чехословаччині і Польщі: Є. Маланюк, Л. Мосендз, Ю. Липа, О. Стефанович, О. Ольжич, О. Лятуринська, О. Теліга, У. Самчук, галичани О. Бабій, Б. Кравців; виділялися як критики Є.-Ю. Пеленський, М. Мухин (Читач), О. Грицай, Л. Луців (Л. Граничка), М. Островерха, Р. Єндик, яких підсилювала ще й вельми експресивна есеїстика Є. Маланюка і Ю. Липи (збірка «Бій за українську літературу», 1935 р.). У рамках вісниківської неоромантичної і волюнтаристсько-ірраціоналістичної естетики розвивалися такі літературні журнали, як «Дажбог», «Обрії», «Напередодні» (Львів), «Студентський вісник», «Пробоєм» (Прага), «Самостійна думка» (Чернівці) та ін.

Третій табір – це письменники комуністичного спрямування (часто колишні москвофіли), які мали своїми трибунами журнали «Вікна» і «Нові шляхи», виступали за матеріялістичну, класову, соціяльну літературу, поступово впадаючи в звичайне агітаторство. Це В. Бобинський (колишній прекрасний символіст), С. Тудор, Я. Кондра, О. Гаврилюк, М. Ірчан, Антін та Іван Крушельницькі, Я. Галан та ін.

І власне ліберальницьке письменницьке середовище, до якого належав М. Рудницький і початки якого можна визначити періодом заснування львівського журналу «Світ» (середина 1920-х рр.). Саме Михайло Рудницький створив ту культурну настроєвість, парадигму художніх пріоритетів і вартощів, систему теоретичних інтенцій у літературній критиці, які розвинулися у літературу формально-стильового пошуку, інтелектуальної парадоксальности, нестримного новаторства, зорієнтованости на світові естетичні обрії. В ключі цієї поетики працювали ще раніше Михайло Яцків й Артим Хомик, а тепер увійшли в літературний процес Анатоль і Ярослав Курдидики, Василь Хмелюк, Святослав Гординський, Роман Завадович, Богдан-Ігор Антонич, Іван Керницький, Ярослав Дригинич, Ірина Вільде, Марія Струтинська, Богдан Нижанківський, Василь Ткачук, Іван Чернява, Юрій Косач.

Найповніше ідейно-естетичне вираження ліберально-модерністська література отримала у середині 1930-х, коли успішно розвивався двотижневик «Назустріч», що виходив протягом 1934–1938-х рр. Його головним співробітником і членом редколегії був М. Рудницький за активної участи В. Сімовича й С. Гординського. Це видання стало віхою в історії української журналістики та літературної критики – за форматом, концепцією, широтою порушених проблем. У жанрово-стильовому плані це було вельми яскраве і цікаве видання, своєрідне продовження часопису «Світ», тобто передусім відкрите до західної культури, жваве, зорієнтоване на модерністсько-експериментальні художні смаки. Тут друкувалися авторитетні вчені і критики В. Дорошенко, Я. Гординський, І. Борщак, М. Возняк, В. Левинський, П. Зайцев, О. Кульчицький і когорта молодих ліберальних письменників – Б.-І. Антонич, Ю. Косач, І. Керницький, В. Софронів-Левицький, Ірина Вільде та ін. Часопис став вдалою естетичною альтернативою до літературних націоналістичних і католицьких видань, бадьоро включився у літературні полеміки, помітно підняв рівень критико-теоретичного мислення в культурі Галичини.

Тоді ж ліберальні письменники організували групу «Дванадцятка», де лідером був А. Курдидик. Проте якраз показна безідейність завадила, на нашу думку, цій формації якось істотно вплинути на літературне життя і думання. Адже міжвоєнна доба в Україні, як і в цілій Европі, характеризувалася великими пристрастями, могутніми суспільними тенденціями, новою жагою принципів і дій, тому письменники безтурботного типу, чисті естети могли лише через великий талант знайти собі надійну дорогу до читачів. А великий талант був не в усіх…

Попри певну розпорошеність, етичну та ідейну невиразність ліберальної літератури, самого Михайла Рудницького як критика можна сміливо зачислити до трійки найвпливовіших інтелектуалів в культурі міжвоєнної Галичини поряд із Дмитром Донцовим і Гавриїлом Костельником. Він активно працював як член літературного журі в Товаристві письменників і журналістів ім. І. Франка (ТОПІЖ), систематично «бомбардував» своїх противників зі шпальт щоденної газети «Діло», впливав на позицію Асоціації незалежних українських мистців (АНУМ), зокрема друкуючись у її органі «Мистецтво» (1932–1935). Це видання мало до певної міри авангардистсько-ліве спрямування, в чому ми бачимо теж заслугу М. Рудницького. Окрім того, він був регулярним автором популярної польськомовної газети «Chwila», де часто виступав із статтями на українську тематику. На жаль, не в кожному творчому епізоді в цьому виданні М. Рудницький був на висоті, часто вдаючись до перекручень фактів, полемізуючи зі своїми ідейними противниками, а то й просто звинувачував «кого треба» в «антисемітизмі», «фашизмі», не маючи реальних підстав для таких висновків. Це говорить про надмірну амбіційність і моральну безпринциповість у характері критика, який не гребував прийомами політичного доносу.

Прикладом такого неуспіху у міжтаборовій боротьбі можна вважати й участь М. Рудницького у варшавському журналі «Ми», який виходив у 1933–1939 рр. за редакцією Андрія Крижанівського та Івана Дубицького. Було дивно, що критик, який позиціонував себе як «естет-ліберал» раптом пристав до середовища нібито націоналістичного, принаймні такого, що працює «суто за програмою молодого націоналізму».[7] Рудницький навіть написав редакційну статтю для першого числа журналу, з чого випливає, що він був залучений до самого проєкту видання. А «проєкт» той був сумнівного походження: невдовзі з’ясувалося, що журнал «Ми» фінансувався совєтськими спецслужбами, а А. Крижанівський – завербований агент СССР, метою ж цього журналу було внести розгардіяш і взаємоворожнечу в націоналістичному середовищі Західної України й еміграції, розкласти його, позірно демонструючи «ще більший націоналізм». Цим і пояснюються регулярні та дуже агресивні напади «Ми» на «Вісник» і Д. Донцова, тобто на найважливіший ідейно-інтелектуальний нерв українського націоналізму.

Нині, хоч як це прикро, в українській науці тривають спроби показати полеміку між «Вісником» і «Ми» як «надзвичайно цікаву ідейно-естетичну дискусію», як «чергову спробу молодого покоління талантів вирватися з-під тоталітарного ідейного гніту Д. Донцова» etc. Подібне трактування історико-літературних фактів не тільки привчає сучасника до фальсифікації, а й формує певну «програму» цинізму в оцінюванні минулого. Думаємо, з такою «науковою» практикою треба покінчити як з фактором розкладу самих моральних основ науки.

Правда, вартує відзначити, що «операція» зі створення «альтернативного часопису» (щодо донцовського «Вісника») була проведена майстерно: журнал «Ми» вирізнявся добрим добором автури (Ю. Липа, Н. Лівицька-Холодна, Ю. Косач, Б.-І. Антонич, С. Гординський, П. Зайцев, Р. Завадович та ін.), широкою проблематикою, якісною критикою (М. Рудницький, І. Дубицький, Б. Ольхівський, Я. Гординський, М. Куницький, С. Доленга), різноманітним представленням европейських авторів. У концепції журналу багатьох приваблювала головна теза, сформульована й часто повторювана М. Рудницьким: досить національної агітації, треба орієнтуватися на високоестетичну европейську літературу. Додамо, що саме на цю формулу, як на приманку-гачок, пізніше попадалося багато письменників і читачів, втрачаючи відчуття національної сили й органічности в культурі і мистецтві. Та, здається, попадаються ще й сьогодні…

Початок 1930-х років вивів Львів на рівень інтелектуальної та літературної столиці України[8]. Нагадаємо, що на цей час вже занепали під ударами большевицького терору Харків і Київ, натомість місто над Полтвою щораз більше сповнювалося новими ідейно-художніми тенденціями, цікавими культурними середовищами, виданнями, часописами, активно відкривалося до світу й водночас творчо пірнало до глибин національного духу. Тож не випадково, що саме на 1930-і припадає період надзвичайного піднесення теоретичної думки серед галицьких авторів, учасників галицького літературного процесу з еміграції. І чи не лідером у цьому був Михайло Рудницький, принаймні, його можна вважати головним збудником теоретичних полемік у періодиці. Тоді з цілими серіями статей, рецензій, брошур виступили такі блискучі літературні критики й концептуалісти, як Г. Костельник, П.-М. Ісаїв, М. Гнатишак, Т. Коструба, К. Чехович, В. Залозецький, Д. Донцов, Є.-Ю. Пеленський, Б.-І. Антонич, Ю. Липа, О. Грицай. Книжки М. Рудницького «Між ідеєю і формою» (1932) та «Від Мирного до Хвильового» (1936) стали віховими поряд із книгами «Олександр Потебня: Український мислитель-лінгвіст» (1931) К. Чеховича, «Бій за українську літературу» (1935) Ю. Липи і «Наша доба і література» (1938) Д. Донцова.

Прагнучи вирізнитися, якось заперечити позиції католиків і націоналістів, з ідейно-естетичними доктринами яких М. Рудницький послідовно воював, він постійно доводив тезу про непотрібність світогляду для письменника.[9] У середині 1930-х на цю тему розгорілася ціла дискусія. Між М. Рудницьким і М. Гнатишаком відбувся навіть публічний диспут щодо цієї проблеми, в якому переміг останній. Зрозуміло, що М. Рудницький продовжував свою пропаганду «безсвітоглядности», яку Д. Донцов ще називав «наплювізмом», і далі, після того, як його аргументи були розбиті кількома критиками у пресі, і то досить переконливо[10]. У цьому якраз виявилася наскрізь ідеологічна, «партійницька» позиція М. Рудницького, який полюбляв висміювати будь-яку ідеологічність і партійність у літературі і літературній критиці: він послідовно відстоював принципи лібералізму в культурі, який власне ґрунтується на принципі вдаваного безідеологізму[11].

М. Рудницький міг водночас суперечити сам собі. Наприклад, у передмові до книги «Від Мирного до Хвильового» зустрічаємо таке несподіване твердження: «Твір може нас захопити тим глибше, що більше має ідей, твір живе тим довше, що глибше пов’язаний з ідеями своєї доби, хоч би ці ідеї застаріли вже за найближчого покоління». Або ось думка із праці «Між ідеєю і формою»: «Література – поле боротьби різних течій і кораблів; роль критика – розпізнати не тільки напрям вітру і відрізнити броненосці від човнів, але й відкрити нові береги, до яких вони пливуть, несвідомі своєї мети». Тобто насправді він усвідомлював, попри всі свої декларації потрібности для літератури насамперед естетства, образно-стильової грайливости, що сутність літератури і письменника – в ідеях, а визначає її все-таки змагання естетичних концепцій і духових сил авторів.

М. Рудницький стояв на твердій засаді, що «пропаганда починається в письменника там, де кінчається його уява». Саме тому він так наполегливо критикував позиції двох, на його думку, найбільш заідеологізованих течій у західноукраїнській літературі – вісниківців і католиків, часто переходячи межу, за якою починалося звичайне упереджене критиканство. Це ставалося тоді, коли М. Рудницький, наприклад, знецінював творчість О. Ольжича чи Наталени Королевої, Є. Маланюка чи Катрі Гриневичевої. Відмова від проблемно-ідейної основи літератури, яка нібито заважає письменникові реалізувати свій художньо-творчий потенціял, надто однозначно кидала його в теоретичну крайність: постійно вимагати від літератури і літераторів позбутися світоглядних засад та інтенцій, не розпрацьовувати моральних та духовних тем, не підносити національних завдань та національних емоцій. Так формувався твердий космополітизм М. Рудницького, який виходив із його ліберальних переконань, що ми спостерігаємо упродовж усієї книжки «Від Мирного до Хвильового». «Критична доба кожної літератури, – писав він, – починається з моменту, коли вона пробує прикладати до рідних творів міру позанаціональну, міжнародну». Ця теза була для українського критика водночас і концептуальним імпульсом для пояснення потреби прориватися в широкі простори світових естетичних шукань, і маніпулятивним засобом, коли він штучно, невмотивовано порівнював національних письменників із світовими і доводив, що їхня «відсталість» зумовлена їхнім «націоналізмом». Це ж ліберальницьке доктринерство вело М. Рудницького іноді до цілком невмотивованих, неправдивих тез, як от наступна думка: «Письменник може завдяки силі свого генія перетворити в собі попередні елементи народної літератури з такою свободою, що основні риси його творчости не матимуть майже нічого народного, ні національного. Данте, Сервантес, Шекспір, Расин, Ґете, Ібсен є так мало народні та національні, що для їх зрозуміння не треба знати психології, історії ні словесности їхнього народу». Критик забуває пояснити, чому названі письменники стали надпотужними виразниками кожен свого національного духу, а їхні твори є справжніми енциклопедіями у пізнанні відповідних національних культур.

У цій ідейно-естетичній антиномії між національним та інтернаціональним (космополітичним) відбулася відома логічна суперечність, як лежить в основі людської творчости й рецептивної здатности. Кожен творець, щоб бути почутим і зрозумілим підносить універсальні (понадчасові і понаднаціональні) філософські й художні питання. Водночас, щоб бути по-мистецьки оригінальним, він зростає з глибин національного духу, зі специфіки національної стилістики творчости і національного Слова. Так народжується неповторність світової літературної мозаїки. Залежно ж від світоглядних переконань, критики і читачі цінують у кожному письменникові більше або абстрактно-універсалістські естетичні концепти, або поетику локально-етнічної неповторности, специфіку образотворення, закорінені в національній традиції. У цьому й виявляється вічне розходження між традиціоналістами (органістами) і лібералами (авангардистами) в літературі. Бо ті ж Данте, Сервантес, Шекспір, Расин, Ґете та Ібсен внесли у світовий художній дискурс стільки національних емоцій, стільки ментальних особливостей своїх народів, стільки своїх глибинних етнічних художніх архетипів, що назвати їх «безнаціональними космополітами», за М. Рудницьким, просто не випадає. Цей приклад ще раз лише потверджує істину, що в кожному людському судженні є своє «попереднє судження» (засновок), з якого й виходить як з вирішальної основи для оцінки кожен поціновувач мистецтва і немистецтва.

Власне цей космополітизм Михайла Рудницького став платформою для ідейної боротьби, теоретичним протиставленням до ідеологій двох традиціоналістських літературних течій – вісниківців і католиків. Він усіляко висміював їхні позиції, глумився з «патріотичного бляшаного патосу» перших і «святенницької цнотливости» других, постійно доводячи, що їхні теоретичні настанови щодо літератури є лише «тягарем», «кайданами» для неї, постійно пророкував «повний занепад» і «банкрутство» цих середовищ, чого, як відомо, не сталося і статися не могло.

Як уже зазначалося, ліберальні ідейні та естетичні вартощі тієї доби найповніше були реалізовані в «Назустрічі». Часопис орієнтував літературну молодь на формалістські пошуки, закликав до розважальности в мистецтві, до збагачення української літератури новими настроями, темами, жанрово-стильовими прийомами. Найважливішим своїм завданням він бачив подолання народницько-етнографічних стереотипів в українській літературі, загальної провінційности в культурі, усілякого примітивізму і графоманства. Не дивно, що невдовзі цей двотижневик став однією з найавторитетніших трибун, де обговорювалися питання розвитку національної літератури, проблеми й перипетії літературних конкурсів, премій, дискусій. Заслуга М. Рудницького в цьому була неабиякою. Саме він своїм талантом жвавого спостерігача літературного процесу, полеміста, культурного концептуаліста, тонкого естета надавав двотижневику особливого шарму мистецької богемности, вишуканости і стильової повноти.

Одним із успіхів «Назустрічі» й особисто М. Рудницького, для прикладу, можна вважати присудження 1935–го року премії ТОПІЖ Ірині Вільде за збірку новел «Химерне серце» і повість «Метелики на шпильках». Ця авторка здобула перевагу в членів журі, в якому домінував М. Рудницький, перед Наталеною Королевою, авторкою глибоких історичних новел і повістей. На знак протесту відомий критик М. Гнатишак покинув журі, вважаючи рішення його тенденційним, нефаховим. Ця подія є знаковою: у середині 1930-х рр. в Галичині ліберально-модерністська течія набувала сили й впливовости в культурі, її лінія скеровувала літературу до грайливого естетизму.

Квінтесенцією творчости М. Рудницького цього періоду стала книжка есеїстики «Від Мирного до Хвильового», якою автор якраз прагнув довести «вичерпаність» української ідейної літератури, її новітню спрямованість до формально-стильової ускладнености, урбанізму, інтелігентности. Однак впадає в око, наскільки критик однобічно характеризує провідні постаті української літератури межі ХІХ–ХХ ст., наскільки знецінювальними є його висновки про них (майже нікого він не вважає справжнім майстром пера і реалізатором ідейних програм, і це попри те, що саме в цей період українська культура й інтелігенція переступили вирішальний поріг у напрямку формування модерної національної свідомости). Деякі оцінки М. Рудницького є просто смішними й відверто неправдивими. Наприклад, він уперто наголошує, що Леся Українка – передусім великий лірик, одночасно зневажливо оцінюючи її драматургічний доробок. (Це робилося «на зло» Д. Донцову, який ще у 1922 році в знаменитій студії «Поетка українського Рисорджимента» підніс Лесю Українку саме як авторку глибоких, художньо довершених драматичних поем). Нині, думаємо, не треба нікому доводити, яку естетичну силу й вагу для національної культури мають Лесині драматичні твори. Так само безглуздою (знову «на зло» Д. Донцову сказаною) виглядає його теза, що Леся Українка «не вольова». В есе про Осипа Маковея М. Рудницький доводить, що цей письменник у підсумку нічого не досягнув у своїй націотворчій справі, хоч нам відома думка бездоганного й об’єктивного М. Зерова про особливе значення творчости О. Маковея у плані інтелектуалізації української літератури. Загалом майже кожна оцінка провідних українських письменників у М. Рудницького позначена певною дозою зверхности, перебільшеної скептичности і неаргументованости.

Тож можна висловити лише жаль з приводу того, що М. Рудницький, будучи за потенціялом великим критиком, великим теоретиком літератури, значною мірою розміняв свій талант на доктринерсько-групові змагання (хоч постійно сам же їх і всміював!), на упереджено-позерські суперечки, коли він вдавався до відвертих перекручень чи затемнювань фактів, до поверхових суджень, до надуманих естетичних «рецептів», як «лікувати» літературу. За великим рахунком, він не дав своєї цілісної естетичної концепції, дещо розсіявшись у критичних фрагментах. Ефектна фраза, парадоксальне судження, витончений афоризм стали головною зброєю М. Рудницького, а не глибока концептуалістика, зіперта на філософські основи (хоч би скільки він для ефектности цитував світових філософів). І в цьому сенсі М. Рудницький істотно поступається чільним галицьким літературним концептуалістам доби: Д. Донцову, Ю. Липі, Є. Маланюкові, Г. Костельникові, М. Гнатишакові, К. Чеховичу. Однак він назавжди залишиться в історії нашої культури як неперевершено меткий, навдивовижу ерудований, проникливий літературний критик, можливо, другий після І. Франка за масою проінтерпретованого матеріялу, за творчим темпераментом і вправністю критичного пера.

Окремої високої оцінки заслуговує жвавий інтелектуалізм М. Рудницького, його особливе вміння насолоджуватися літературою і давати це відчуття іншим, його безмежна здатність створювати інтригу і в естетичному аналізі літератури. Водночас цей аналіз здійснюється ним у параметрах відчуття цілісного розвитку національної культури. М. Рудницький як стиліст, майстер афоризму і витонченофахової оцінки створив цілу епоху в розвитку української літературно-критичної думки. Лише після його надзвичайно плідної і всебічної праці, всепроникливої аналітики українська критика набула культурної зрілости, фактологічної повноти, стильової гнучкости і вправности.

У його афористичних судженнях відлунює повчальна мудрість: «Ніхто так часто не сумнівався, як філософи, що охоплювали якнайширші овиди явищ, – ніхто не видає таких рішучих суджень, як неуки». Іноді випливає тонка іронія, злютована з точністю художнього чуття: «Хто перед Коцюбинським відчував у нашій культурі потребу надавати реченням ритм, знаходити в ньому переливи гармонії, передавати ним нюанси думки? Мирний надто легко приймає готову мелодійність історичних дум, Франко не має ніколи часу перечитати написаної сторінки вголос». А може пробитися й повний сарказм: «Не один дуже талановитий поет як приватна людина нагадував більше карикатуру, ніж живу людину. Ніхто з нас не ставить собі питання про духове життя акробата, хоч може захоплюватися його мистецтвом» (Це була відповідь тим, хто полюбляв бабратися в особистому житті письменників і витягати звідти «вбивчо» неприємні «висновки»).

А ще М. Рудницький кохався у грі слів, у чому досяг неабиякої майстерности: «Популярність родиться з переплутування банальности та оригінальности, так само, як банальний твір родиться з переплутування потреби стати творцем з бажанням стати популярним». Або: «Мартович належав до письменників, які завжди, коли писали, мали щось сказати, та не завсіди, коли мали щось сказати, хотіли це написати». Водночас міг бути й дуже чітким і різким у висновках: «Кількість літературної продукції залежить від сприятливих політичних та економічних умов краю; два-три могутні таланти можуть зродитися та розвинутися навіть серед мурів в’язниці».

Кожен філолог-початківець чи критик зможе навчитися у М. Рудницького майстерности літературознавчого аналізу, уміння логічно «розкладати» літературний твір і літературний процес, узагальнювати й робити культурологічні та естетичні висновки. Тому, перевидаючи його дві книги, сподіваємося, що вони послужать корисним навчальним матеріялом для молодої генерації українських дослідників.

Будучи завзятим прихильником рішучої модернізації української літератури, подолання нею патріярхально-етнографічних традицій, М. Рудницький все ж залишався критиком з високим художнім смаком par exelence. Він точно відчував ту межу, де мистецьке експериментування переходило в позерство, а літературна позиція – у дріб’язкове самовираження егоцентричної особи. Відтак мав певне застереження до авангардистських тенденцій в Европі й особливо до пародіювань їх в Україні: «Футуризм, дадаїзм і конструктивізм ближчі до первісних форм народної поезії, ніж зразки, створені класиками, романтиками, парнасцями та символістами. Від перемоги «білого вірша» (верлібру) починається у нас панування всіх тих «ліценцій», що дають нагоду віршоробам зрівнятися з поетами, коли в поезії не обов’язують бодай три старі принципи – ритм, рима і сенс, вірші неосвіченого сільського парубка важко відрізнити від кав’ярняного конструктивіста» («Між ідеєю і формою»). На прикладі лірики Г. Чупринки М. Рудницький, дещо перебільшено щодо недооцінювання цього поета, доводив: «На ньому повторилось не вперше загальновідоме явище, що легкість віршування стає для деякого типу талантів драбиною швидкої слави і найближчої дороги на горище. Ще кілька щаблів вище, і маємо – дах клуні, себто футуризм. Тоді поет зрікається претензії думати над тим, що відчуває і що хоче сказати, нехтує порядком слів і їх взаєминами, а хоче конче сидіти на даху та кричати, щоб усі могли його чути» («Від Мирного до Хвильового»).

Маючи ліберальну засаду міщансько-благодушної, надуманої космополітичної насторожености проти національного зміцнення культури, проти наповнення її героїчними, наступальними, ідейно-духовними обертонами, М. Рудницький безнастанно прагнув довести, що майже кожний український письменник не зміг реалізувати себе саме через служіння національній ідеї. Тому в оцінках провідних постатей вітчизняної літератури до обурливости відчутне його намагання применшити, поіронізувати, викривити художній здобуток і значення того чи того письменника. І навпаки, часто він штучно, зі стратегічною метою, яка полягає у переорієнтуванні літератури з позицій високого ідеалізму на рівні легкої розважальности й побутовізму, «розкручував» роль і вагу певних письменників, насправді далеких від літературної величі, про яку говорив критик. Так було з Іриною Вільде, коли талановита белетристка, авторка без особливих, великих ідей підносилася М. Рудницьким ледь не до рівня епохальної постаті в українській літературі, і все це робилося з однією метою: протиставити національно-проблемній літературі літературу легку, переважно побутово-особистісного змісту, забавну стилем і настроями.

Отже, міжвоєнна доба минула для М. Рудницького як період навдивовижу активної творчости, реалізації цікавих журналістських проєктів, як час його потужних і різноспрямованих інтелектуально-мистецьких впливів. Він був у групі тих культурних діячів, завдяки кому галицька інтелігенція навчилася систематично читати европейські часописи й регулярно цікавитися світовою літературою, пізнала особливості тонкого художнього смаку і вагу інтеркультурного діялогу. Можна сказати, що як завзятий оксиденталіст М. Рудницький досягнув заповітного успіху й результату. За темпоритмом культурного розвитку Галичина швидко наближалася до середньоевропейського рівня. Змагання різних ідейно-культурних таборів, атмосфера вільної конкуренції лише робили інтенсивнішим цей процес. Тож початок Другої світової війни і прихід совєтської тоталітарної системи на галицькі землі стали колосальним ударом і тягарем для краю.

Запровадження совєтських суспільно-політичних норм, ліквідація усіх форм незалежної громадянської і культурної діяльности, офіційний «пролетарський інтернаціоналізм» як замаскована ідеологія російського імперіялізму, всепроникнення тупої і фальшивої совєтської пропаганди – усе це сприймалося в Галичині як злі гротески буремної епохи. Сотні тисяч людей були ув’язнені або вислані в Сибір, десятки тисяч емігрували на Захід. Край наче зупинився, застиг в шоці від першої зустрічі з брутальною несвободою «Країни Рад». Ще недавно галичани лише читали в газетах про брехливість большевицької пропаганди, тотальний контроль за суспільством з боку комуністичної партії і її каральних органів, про масовий терор проти української інтелігенції і жахи розкуркулювання та Голодомору. Тепер ця похмура гігантська держава-імперія з обіцянкою «земного раю» на устах і з чекістською вбивчою жорстокістю на ділі увірвалася в галицький світ.

І тут сталося щось незрозуміле й несподіване: М. Рудницький, маючи змогу виїхати за кордон, врятуватися від совєтської влади, як це зробила його дружина, його брати і сестра, залишився у Львові. Належав до кола тих галицьких культурників, передусім членів КПЗУ, які легко й відкрито пішли на співпрацю з комуністичним режимом. Можливо, є якась загадка в тому, що й у 1915 р., під час російської окупації Галичини, М. Рудницький невідомим чином опинився у Києві і мав якісь зв’язки з російською владою, тепер він знову виявив дивну лояльність до Москви. Ця таємниця його біографії ще потребує дослідження. А в 1939 р. М. Рудницького приймають до совєтської Спілки письменників України, він стає професором Львівського університету, в якому на різних посадах пропрацював до кінця життя. Ще в 1937 р. він був обраний професором Львівського університету, але тоді польська влада заблокувала його викладацьку роботу.

Співпраця з совєтською владою не могла принести чогось доброго, якогось творчого натхнення чесному науковцеві, критикові чи письменникові, які бачилися тільки «гвинтиками» в гігантській імперській пропагандистській системі. Упродовж майже цілого наступного життя М. Рудницький зазнавав принижень, моральних цькувань від совєтської влади, цензурних обмежень і хитро-підступних використовувань його імени. Уже в 1940 р. він отримав першого «ідеологічного» удару від режиму. Ось як це описує Микола Ільницький із посиланням на спогад Остапа Тарнавського: «Надзвичайною була подія, коли приймали у члени Спілки Михайла Рудницького… Рудницького не могли не знати: це була загальновідома літературна особистість, з думкою якої рахувалися і приятелі, яких у нього було не надто багато, і вороги, що він їх мав і направо, і наліво. Це була багатолюдна імпреза, хоч відбувалась не у викладовій залі, а у просторому кабінеті секретаря Львівського оргкомітету письменників Ярослава Цурковського… Цурковський горів ненавистю до Михайла Рудницького за якусь рецензію, чи більше – за брак рецензій на його вірші. Тож і вибрав нагоду прийому Рудницького в Спілку, щоб на ньому помститись… Цурковський висунув різні закиди проти Михайла Рудницького, мовляв, він не гідний бути членом Спілки пролетарських письменників… Та долю Рудницького вирішив сам Олександр Корнійчук. Він встав, витягнув з кишені якусь маленьку книжечку у формі брошури, що, як виявилось, була збіркою віршів Цурковського (Цурковський Ярослав – поет-авангардист. – О. Б.) – прочитав уголос один з віршів із цієї книжки з наголосом на такі рядки: «Україна понад усе», а тоді пояснив, що це йому дуже нагадує відомі гасла «Deutschland ьber alles» («Німеччина понад усе»). Розправившись так зручно з головним опонентом, Корнійчук звернувся до Михайла Рудницького, який весь час цієї розмови то блід, то червонів, то синів і хвилювався, й могутнім голосом заявив: «Ми знаємо вас, Михайле Івановичу, і ми вас до Спілки приймаємо, але радянська влада вашої книжки «Від Мирного до Хвильового» ніколи вам не забуде».[12]

Справді, попри всі жести і кроки вірнопідданости, українського критика «совєти» ніколи не вважали своїм. За весь післявоєнний совєтський період М. Рудницький не раз підписував якісь заяви, статті, книжки, в яких декларувалася ненависть до «українського буржуазного націоналізму», йому дозволяли активно друкуватися (діяла якась загадкова «індульгенція» від верхів), але й постійно пригадували минулі «гріхи», багатозначно натякали про «підмочені» епізоди біографії. Зрозуміло, що все це не могло не відбитися на морально-психологічному стані критика. Відтоді для М. Рудницького стає нормою вдавати, ховатися зі справжніми думками, писати неправду, орієнтуватися за визначеними ідеологічними трафаретами.

За час німецької окупації Галичини М. Рудницький як напівєврей часто переховувався на селі, не брав активної участи в літературному житті Львова. Співпрацював тільки з Львівським оперним театром, для якого переклав трагедію В. Шекспіра «Гамлет», комедію К. Ґольдоні «Хитра вдовичка» і «Ревізора» М. Гоголя.

У післявоєнний період Рудницький, як згадувалося, зазнавав від комуністичної влади різноманітних прикрощів, особливо у час до середини 1950-х. Його творчий доробок, хоч і об’ємний – кілька книжок і сотні статей, зі зрозумілих причин утратив дух інтелектуального горіння, набув поверховости і деякої штучности. М. Рудницький не міг вписатися у «прокрустове ложе» совєтської ідеологічної і псевдоестетичної літературно-критичної доктрини, тому завжди залишався формальним ізгоєм: провідні тогочасні літературознавці боялися посилатися на його праці. Він виділявся в українській совєтській культурі як такий собі «раритет» з цілком чужої, ворожої їй епохи.

Підсумовуючи думки про творчість Михайла Рудницького, зазначимо наступне. Як типовий критик модерністської доби, інтелектуал ліберальницького спрямування, він виконав в українській культурі функцію раціоналістичного переосмислювача її основ. Звідси – його настійлива тенденція до «демонументалізації» українських класиків (щось подібне, як львівський польський критик і письменник Т. Бой-Желенський займався «відбронзовуванням» польських класиків). Часто у цій боротьбі з вітряками М. Рудницький вдавався до перебільшень, перекручень фактів, до геть тенденційних оцінок, фантазувань. Тому, читаючи його праці, треба мати це на увазі. Стратегічно він виконував ту деструктивну роботу, яку виконував кожен ліберальний науковець чи філософ у кожній іншій країні, оскільки засвоєння і поширення принципів лібералізму є неможливим без попереднього руйнування в суспільстві основ традиціоналістського, релігійного, національно-органічного мислення й світовідчуття. Ліберальна ідеологія передбачає ліквідацію Авторитету в культурі, загальну хаотизацію вартощів, впровадження масового релятивізму. Відтак у цій справі дуже ефективними стають прийоми і засоби іронії, гри парадоксів, антидуховного цинізму, постійного хіхікання щодо всього високого і героїчного. Наполеглива боротьба М. Рудницького з ідейністю в літературі і за безсвітоглядність письменника – це якраз центральний удар по силі й витривалості національної культури. Прикметно, що ліберали (принаймні, головні, інтелектуально потужні) розуміють свою руйнівну роль щодо нації, але виконують її з тим холодним практицизмом, який розлитий в усій ліберальницькій свідомості і модерністській стилістиці творчости. І до цього треба ставитися з аналогічним прагматизмом: розрізняти в їхньому доробку плідне, творче і штучне, деструктивне.

М. Рудницького можна вважати духовним батьком та ідейним наставником таких провідних українських інтелектуалів 2-ї половини ХХ ст., як Ю. Шерех-Шевельов, І. Костецький, Б. Рубчак, Б. Бойчук, Г. Грабович, М. Рябчук, Соломія Павличко. Навіть у манері культурологічних узагальнень, у формі назв статей, у схильності до стильових алітерацій відчувається вплив на творчість цих авторів літературної «школи» М. Рудницького.

Очевидно, через неприємну ситуацію з М. Рудницьким у совєтський період сучасні дослідники зрідка звертаються до його постаті. Окрім названих студій С. Квіта (це була його кандидатська дисертація) та М. Ільницького, нам важко згадати якусь серйозну наукову працю, присвячену великому критикові. Львів’янин Іван Банах, уродженець Підгайців, видав збірочку матеріялів (Львів: Тріада плюс, 2007), до якої ввійшли дві новели М. Рудницького «Ворог целібату» і «Самовар», а також інтерв’ю з львівськими науковцями Іваном Денисюком, Ларисою Крушельницькою та Миколою Ільницьким, які осмислюють добу М. Рудницького і його постать. Однак це видання має радше не ідейну, а географічну мотивацію: видавець у такий спосіб вшановує всіх відомих уродженців Підгайців. Ще в збірнику «Розсипані перли: Поети «Молодої Музи» (К., 1989; упорядник М. Ільницький) була перевидана добірка віршів М. Рудницького. В ж. «Слова і час» побачила світ стаття «Богдан Лепкий» (1992. – № 11), а у виданні «Форум» – стаття «Европа і ми» (1996. – № 1) і праця «Між ідеєю і формою» (1996. – № 1 і 2); його «Спогади з-над Золотої Липи» з’явилися у краєзнавчому збірнику «Берег моєї любові» (Бережани, 1995).

До 120-річчя від народження критика у Львівському національному університеті імені Івана Франка 11 лютого 2009 року провели урочисту академію, в якій взяли участь знані львівські науковці, які знали, вчилися у М. Рудницького, – Іван Денисюк, Микола Ільницький, Тарас Салига, Роксолана Зорівчак, Марія Гарбузюк, дружина вченого Людмила Володимирівна. На академії була презентована видання В. Шекспіра «Гамлет» у перекладі М. Рудницького, відбулося цікаве обговорення його спадщини, феномену багатогранности таланту.

Тож завдання зібрати і перевидати величезну спадщину М. Рудницького, особливо його літературно-критичні статті 1920–1930-х рр., залишається актуальним. Сподіваємося, наше видання послужить добрим зачином для цього.

 

Олег БАГАН,

керівник Науково-ідеологічного центру

ім. Дмитра Донцова

1          Рудницький М. Бережанські товариші // Діло. – 1937. – Ч. 104.

2          Рудницький М. Ворог целібату. Самовар. – Львів: Тріада плюс, 2007. – С. 66.

3          Квіт С. Естетична доктрина Михайла Рудницького // Визвольний шлях. – 2000. – Ч. 2. – С. 51. Тут дослідник посилається на свідчення самого М. Рудницького у листі до Василя Півторадні від 19 січня 1974 року.

4          Ільницький М. Михайло Рудницький здалеку // Дзвін. – 1997. – № 4. – C. 120.

5          Шаповал Ю. «Діло» (1880–1939): Поступ української суспільної думки. – Львів, 1999. – С. 291.

6          Комариця М. Українська «католицька критика»: феномен 20–30-х рр. ХХ ст. – Львів, 2007. – С. 28–29. Внутрішня цитата взята авторкою із публікації: «Від редакції» // Світ. – 1925. – Ч. 1. – С. 2.

7          Ми: Літературний чвертьрічний журнал // Періодика Західної України 20–30-х рр. ХХ ст.: Матеріяли до бібліографії / За ред. М. Романюка. – Львів, 1998. – Т. 1. – С. 145.

8          Див. кн.: Ільницький М. Драма без катарсису. Сторінки літературного життя Львова першої половини ХХ століття. – Львів: Місіонер, 1999; Андрусів С. Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років ХХ ст. – Тернопіль: Джура, 2000; Мафтин Н. Західноукраїнська та еміграційна проза 20–30-х років ХХ ст.: парадигма реконкісти. – Івано-Франківськ, 2008.

9          Комариця М. Українська «католицька критика»: феномен 20–30-х років ХХ ст. – С. 74.

10        Там само. – С. 71–84.

11        Енциклопедія політичної думки / За ред. Д. Міллера, Дж. Коулмен, В. Конноллі, А. Раяна. – К.: Дух і літера, 2000. – С. 203–207.

12        Ільницький М. Михайло Рудницький здалеку. – С. 120.

 

 

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

  * Ціна вказана без урахування вартості доставки книги до адресата.

 

Доставка «Укрпоштою» (посилкою) чи іншим Перевізником після отримання нами грошового переказу
через "Приват-24", на картку з картки через платіжний термінал, через касу в "Приватбанку"
на картковий рахунок 5168 7456 0563 6858 від фізичної особи іншій фізичній особі (Бабику Ігорю Мар’
яновичу)
як поповнення рахунку.

У всіх випадках  при бажанні замовити ту чи іншу книгу попередньо просимо зв’язатися з нами
електронною поштою (  e-mail >>>  ) або телефонами: 032-240-59-39; 093-655-71-45 для розрахунку вартості Вашого замовлення (вартість книг + вартість доставки).

 

Після проведення оплати, просимо Вас скинути «скан» перерахування на e-mail або надати інфу (місце та суму перерахування)
телефоном про факт відправлення Вами коштів

 

 

Назад до розділу «Новинки»

 

© Видавнича фірма «Відродження», 2015 р.                                                      Всі права застережені                                                                          © І. Бабик, 2015 р.