Заснована 17 серпня 1990 р. |
Свій до свого – в цьому сила наша і нашої
держави |
||||||
|
|||||||
Зареєстрована 21 листопада 1991 р. Петром та Олександром
Бобиками, Василем Іванишиним Свідоцтво
про внесення до Державного реєстру суб’єкта видавничої справи ДК № 1695 від 18.02.2004
р. |
|||||||
Видавнича фірма «Відродження» презентує
книгу: НАЦІОНАЛЬНІ
ЛІДЕРИ ЕВРОПИ Ідеологічні
портрети —–––– |
|||||||
|
|||||||
ISBN 978-966-538-212-6 ( Серія
«Вісниківська бібліотека») ISBN 9789665382027 Рік видання: 2011.
Формат: 60х84 1/16. Обсяг: 704 с., з іл. Папір офсетний «
Amber Graphic» (70 г/м. кв.). Обклад. тверда. Корінець круглий. Ціна
видавнича – 180,00
грн.* Відповідальний
редактор і упорядник Олег
Баган Літературний
редактор Ярослав
Радевич-Винницький Журнали «Літературно-науковий
вісник» і «Вісник», які виходили у Львові за ред. Д. Донцова у 1922–1932 і
1933–1939 рр., стали вагомим явищем в утвердженні правих, націоналістичних,
ідей в Україні. Від 1934 р. як додаток до «Вісника» Д. Донцов видавав серію
ідейних брошур під назвою «Книгозбірня «Вістника», у 1936 р. серія отримала
підназву «Квартальник «Вістника». Тематично книжки поділялися на історичні
портрети визначних політичних діячів і на суто ідеологічні студії, присвячені
ширшим проблемам («Таємниця організації», «Патріотизм», «Дурман соціялізму»
Д. Донцова та ін.). Сумарно вони формували важливі світоглядні принципи
правої (націоналістичної і традиціоналістської) політичної філософії: культ
героїки, ідеалізм, національну солідарність, елітаризм, волюнтаризм,
християнський консерватизм тощо. До збірника ввійшли головні
брошури вісниківської серії біографічного змісту, доповнені класичним
трактатом Нікколо Мак’явеллі «Володар» і студією видатного французького
етнопсихолога Ґюстава Ле Бона «Завдання проводу», які увиразнюють
історіософію націоналізму. Публікація цих матеріялів як документів часу
дозволить об’єктивніше глянути на суспільно-політичну проблематику та ідейні
тенденції міжвоєнної доби. Видання рекомендується
політологам, історикам, соціологам, широкому колу дослідників історії
української політичної думки . -------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------- |
|||||||
ЗМІСТ Д.
Варнак. Даніел О'Коннел Передмова 5 I. Прилучення Ірландії до Англії 9 II. О’Коннел – народний трибун 11 III. Католицький союз і боротьба за емансипацію. О’Коннел
– посол 17 IV. Емансипація виборена. Успіх О’Коннела 20 V. Знову гострий курс в Ірландії. Агітація
О’Коннела за сепаратизм 22 VI. Боротьба за скасування десятинної данини і
за самоуправу. О’Коннел – лорд-мер 24 VII. О’Коннел в англійськім парламенті. Боротьба
за загальне виборче право 26 VIII. Агітація за скасування
унії з Англією 29 IX. О’Коннел – політик і людина 35 X. Останній тріюмф і смерть 39 Михайло
Антонович. Йозеф Ґеррес: вiстун нiмецької єдности Слово
редакції 45 Вступ 47 I. Німеччина на переломі XVIII–XIX століть 47 II. Молоді літа Ґерреса 50 III. Доба внутрішнього перелому 58 IV. Роки перед зривом 62 V. «Райнський Меркур» 66 VI. Боротьба з реакцією 78 VII. Останні літа Ґерреса 84 Михайло
Антонович. Маршал Вперед: Блюхер Слово
редакції 93 I. Блюхер під прапорами Фридриха Великого 96 II. Блюхер «забирається до чорта» 100 III. Революційні війни 102 IV. Катастрофа і реформи 108 V. Визвольні війни 115 VI. У промінні слави 136 VII. Ватерлоо 139 Леонід
Мосендз. Штайн: iдея i характер Слово
редакції 151 І. Значення Штайна в історії його народу 153 II. Рід Штайнів 153 III. Юнацькі роки 157 IV. На службі короля 158 V. Перші реформи Штайна 161 VI. Штайн і французька революція 163 VII. У Вестфалії 166 VIII. Штайн у Мекленбурзі 168 IX. Штайн – міністр 170 X. Єна й змагання з королем 173 XI. Тальзит і упокорення Прусії 175 XII. Знову при праці 178 XIII. Реформи станів 179 XIV. Реорганізація армії. Туґендбунд 182 XV. У чорному списку Наполеона 184 XVI. Патріот проти універсаліста 185 XVII. На вигнанні 187 XVIII. Рік 1810 190 XIX. Перед війною 1812 р. 192 XX. Російський похід 1812 р. 195 XXI. Підготовка походу 1813 р. 198 XXII. Організація перемоги 200 XXIII. Визволення Німеччини 202 XXIV. Французький похід 205 XXV. Віденський конґрес 207 XXVI. Цинцинат 209 XXVII. Останні роки і смерть 211 Михайло
Островерха. Кавур: від П’ємонту до Італії Слово редакції: Лібералізм і
національне визволення 217 Вступ:
Італія на порозі XIX століття 219 I. Рід Кавура, дитячий вік і молодість 221 II. У широкий світ 225 III. Жінка в житті Кавура 227 IV. Роки праці, науки, подорожей 229 V. Перші революційні бурі 232 VI. Кавур – міністр 237 VII. Велика гра 243 VIII. Кавур знову при кермі 261 IX. Церква і держава в політиці Кавура 267 X. Противники Кавура 268 XI. Смерть Кавура 269 Михайло Островерха. Муссоліні: людина і чин Слово редакції: Лібералізм і
національне визволення 275 І. Рід 277 II. Дитячий вік 278 III. З рідної хати у світ 281 IV. По закінченні школи і за кордоном 283 V. Знову в Італії 289 VI. У вирі політичного життя 291 VII. За редакторським столом 293 VIII. Світова війна 1914 року 296 IX. Проповідник нової правди 298 X. У бойовій лінії 302 XI. Перемога і безладдя 308 XII. Муссоліні й Україна 312 ХIIІ. Час домашньої війни 313 XIV. Провідник фашизму – посол 316 XV. Фашизм на шляху до влади 318 XVI. Похід на Рим 322 XVII. Диктатор як людина 327 XVIII. Муссоліні при кермі 329 Р.
Керч. Франко – вождь еспанців I. Вдача еспанської нації 337 II. Присмерк імперії 339 III. Еспанська руїна 341 IV. Франко: дитячі й підліткові роки 343 V. В Марокко 345 VI. Франко і Примо де Ривера 348 VII. Політична боротьба оголошена 350 VIII. Зміни в республіці 352 IX. Москво-Еспанія 356 X. Франко готується 358 XI. До зброї! 361 XII. Військова диктатура 365 ХIIІ. Франко – вождь еспанців 367 Післяслово.
Про Дон Кіхота і донкіхотство 372 Юрій
Русов. Салазар – реформатор Португалiї Слово редакції: Приклад чужинців 391 I. Вступ 393 II. Географічне положення і нарід 394 III. Історія і культура 398 IV. Перед Салазаром 406 V. Салазар 409 VI. Націоналізм Салазара 413 VII. Фінансове й економічне відродження Португалії 419 VIII. Національно-політичний устрій 423 IX. Завершення 437 Платон.
Як падає демократія. (Діялог) 442 В.
Темляк. Вогнистий хрест (полковник Ля Рок) Слово редакції 447 І. Ля Рок – вояк в Африці 452 II. Боротьба з Абд-Ель-Кримом 454 III. Людина 455 IV. Містика. Ідеї. Мета 458 V. Ставлення до уряду, парламенту і партій 461 VI. Організація і питання біжучої політики 464 VII. Тактика організації 467 VIII. Перед кривавим вівторком – афера Ставіського 471 IX. Масакра на Майдані Згоди 473 X. Кабінет Ґастона Думерга і «Вогнистий Хрест» 477 XI. Тінь Сталіна 480 XII. Провідні ідеї «Вогнистого Хреста» 486 1.
Душа Франції 486 2.
Внутрішня політика 488 3.
Соціяльне питання 489 4.
Економічна проблема 489 5.
Зовнішня політика 490 6.
Національна оборона 491 7.
Колоніяльна політика 491 XIII. Синтеза і нарис програми 492 1.
Внутрішня політика 492 2.
Соціяльна проблема 492 3.
Економічні справи 492 4.
Зовнішня політика 493 5.
Національна оборона 493 XIV. Заклик до нації 493 XV. «Вогнистий Хрест» і наша доба 497 Богдан
Горович. Нацiоналiзм в Бельгiї (Леон Деґрель) Слово
редакції 503 Вступ 505 II. Леон Деґрель. Його індивідуальність і життя 507 1.
Воля здійснювати 507 2.
Всесила переконування 508 3.
Деґрель – динамізм інтуїції 509 4.
Індивідуальність Деґреля 510 5.
Промовець 511 6.
Віра і певність себе 512 7.
Танцюрист і жартун 513 8.
Відвага 514 9.
М’ягка душа – сильна воля 515 10.
Дитячі роки і перша молодість 515 III. Початки організації та її розвиток 518 1.
Церква і політика 518 2.
Видавнича діяльність 519 3.
«Рекс» переможе! 520 4.
У вир політичної боротьби 521 5.
З’їзд у Куртре – боротьба проти партій 523 6.
Вибори 525 7.
За кращий лад 526 8.
Посвята для організації 527 9.
Рексівська етика 528 10.
Проти партій – нація 529 IV. Реформа держави 531 1.
Панування кліки 531 2.
Нарис інтегрального корпоратизму. Корпорації 532 3.
Держава як корпорація і як надкорпорація 533 а. Корпоративний парламент 533 б. Уряд 534 в. Голова держави 535 4.
Рексизм як моральний рух 535 5.
Змагання до революції 537 6.
Роль еліт 538 7.
Суспільна філософія «Рекса» 539 8.
Родина 541 9.
Свобода сумління 541 V. За суспільну, господарську і політичну
єдність 542 1.
Як зродилася боротьба класів? 542 2.
Вина суспільного устрою 545 3.
За соціяльну солідарність 546 4.
Дух співпраці. Корпоратизм 546 5.
За вільний розвиток індивідуальних підприємств 548 6.
Боротьба з партіями 549 VI. Боротьба з комунізмом 552 VII. «Рекс» і фламандське питання 555 VIII. «Рекс» і закордонна політика 559 Нікколо
Мак’явеллі. Володар Слово редакції: Нікколо Мак’явеллі 563 Вступ 575 І. Скільки існує родів володарств і яким робом
їх здобувається 576 II. Про спадкові володарства 576 IIІ. Про змішані володарства 577 IV. Чому держава Дарія, здобута Олександром, не
повстала проти наслідників Олександра
по його смерти 583 V. Як треба рядити містами і володарствами, які,
заки були зайняті, жили своїми правами 585 VI. Про нові володарства, які здобуваються
власною зброєю і відвагою 586 VII. Про нові володарства, які здобуваються чужими
силами і щастям 588 VIII. Про тих, що злочином дійшли до володарства 593 IX. Про легальне володарство 596 X. Як треба оцінювати сили різних володарств 599 XI. Про церковні володарства 600 XII. Скільки є родів міліції і найманого війська 602 XIII. Про військо помічне, мішане і власне 605 XIV. Про те, що належить володареві робити в
ділянці військовости 608 XV. Про речі, за які людей, а особливо володарів,
хвалять або гудять 610 XVI. Про великодушність і скнарність 611 XVII. Про жорстокість і милосердність, або краще,
щоб тебе любили чи боялися 613 XVIII. У який спосіб володарі повинні дотримувати
слова 615 XIX. Треба оминати бути погордженим і
зненавидженим 617 XX. Чи фортеці й багато инших речей, які часто
роблять володарі, є корисні чи шкідливі 624 XXI. Як повинен діяти володар, щоби здобути повагу 627 XXII. Про міністрів володаря 630 XXIII. Як треба оминати підлесників 631 XXIV. Чому володарі Італії втратили свої держави 632 XXV. Скільки в людських ділах залежить від долі і
яким робом протиставитися їй 633 XXVI. Заклик до визволення Італії від ворогів 636 Ґустав
Ле Бон. Завдання Проводу Слово редакції 641 I. Вік юрби 643 II. Знати душу маси 645 III. Сила авторитету 646 IV. Сила видива 649 V. Релігійний характер масових почувань 652 VI. Якобінській дух 655 VII. Вдача провідника 656 VIII. Як впливати на масу 659 IX. Престиж провідника 660 X. Як гине провідна каста 665 XI. Розклад демократичної правлячої верстви 671 Коментарі 680 Олег
Баган. Права політична філософія: Вісниківство й український націоналізм 685 АВТОРИ Дмитро Донцов [Д. Варнак, В. Темляк] (1883–1973)
– ідеолог українського вольового націоналізму, визначний публіцист і
редактор, політик, критик, есеїст. Народився в м. Мелітополі. Брав участь у
революційному русі Росії, двічі був ув’язнений. Від 1908 р. жив на еміграції.
Поступово перетворився на провідного речника самостійности й експансивности
національного руху. Друкувався у часописах «Наш голос», «Дзвін», «Украинская
жизнь», «Шляхи»; у 1914–1917 рр. очолював Українську інформаційну службу у
Берліні і Бюро національностей Росії у Берні, редагуючи їхні бюлетні. У 1918
р. повернувся до України, взяв участь у діяльності консервативної партії
хліборобів-демократів, був прихильником політики гетьмана П.Скоропадського як
українського варіянту бонапартизму. У 1919 р. опинився у Відні, де закінчив
свою першу книгу «Підстави нашої політики» (1921). У 1922 р. повернувся до Львова, де за
підтримки Є. Коновальця очолив журнал «Літературно-науковий вісник» (від 1933
р. журнал змінив власників і формат і почав називатися «Вісник»). Протягом 1920–1930-х
рр. став найпопулярнішим публіцистом у Галичині, згуртував навколо ЛНВ велику
групу авторів (близько 50-ти), які стояли на світоглядних позиціях
націоналізму (так виникли поняття «вісниківці», «вісниківство»). Істотно
вплинув на ідеологію УВО і ОУН, але залишався незалежним мислителем та
редактором. Від 1939 р. – знову на еміграції: у Польщі,
Румунії, Чехії, Великій Британії, Канаді (від 1948 р.). Викладав у
Монреальському університеті українську літературі. Похований на Бавнд Бруку. Автор книжок: «Історія розвитку української
державної ідеї» (1917), «Похід Карла ХІІ на Україну» (1918), «Енґельс, Маркс,
Лассаль про «неісторичні нації» (1918), «Міжнародне положення України і
Росія» (1918), «Українська державна думка і Европа» (1918), «Мазепа і мазепинство»
(1919), «Націоналізм» (1926), «Кардинал Мерсьє: слуга Бога і нації» (1935),
«Патріотизм» (1936), «Дурман соціялізму» (1936), «Наша доба і література»
(1936), «Де шукати наших історичних традицій?» (1938), «Дух нашої давнини»
(1944), «Поетка вогняних меж: Олена Теліга» (1953), «Туга за героїчним»
(1953), «Рік 1918, Київ» (1954), «Московська отрута» (1955), «За яку
революцію?» (1957), «Незримі скрижалі Кобзаря» (1961), «Хрестом і мечем»
(1967) та ін. Михайло Антонович (1909–1955) –
український історик, онук знаменитого патріярха української історіографії
Володимира Антоновича і син мистецтвознавця, культуролога та політичного
діяча Дмитра Антоновича. Проживав і формувався на еміграції, у Празі, був
науковим співробітником Українського наукового інституту в Берліні
(1936–1941), викладав у Бреславському та Віденському університетах. Автор
4-томової «Історії України» (1941–1942), праці «Переяславська кампанія 1630
р.» (1944), низки ґрунтовних статей. Леонід Мосендз (1897–1948) – поет,
прозаїк, есеїст, науковець-хімік, учасник визвольного руху 1917–1920-го рр.
Народився в Могилеві-Подільському. Від 1922 р. жив на еміграції у
Чехословаччині. Закінчив Українську господарську академію (1928). Яскравий
представник вісниківської неоромантичної літературної течії. Автор поетичної
збірки «Зодіяк» (1941), поем «Канітферштан» (1945), «Волинський рік» (1948),
ліричної драми «Вічний корабель» (1935), збірок новел «Людина покірна» (1937)
і «Відплата» (1939), незакінченої автобіографічної повісті «Засів» (1936),
роману «Останній пророк» (1939, незакінчений), есеїв «Антін Чехов – поет без
світогляду» (1931), «Штайн – ідея і характер» (1935), «Народження Дон-Кіхота»
(1934), «Хвильовий – легенда і дійсність» (1948) та ін. Був одним з
найактивніших співробітників журналів ЛНВ і «Вісник». Михайло Островерха
(1897–1979) – письменник, публіцист, перекладач, мистецький критик та есеїст.
Народився в Бучачі (Галичина). У міжвоєнну добу періодами жив в Італії.
Співпрацював із ЛНВ і «Вісником». Від 1949 р. – на еміграції в США. Автор
книжок спогадів та есеїв: «З римського щоденника» (1946), «Nihil novi»
(1946), «Без докору» (1948), «Гомін з далека» (1953), «Обніжками на битий
шлях» (1957), «На закруті» (1958), «Блиски і темрява» (1966). Керч Р. – псевдонім Володимира
Стахова (1910–1971), уродженця Перемишля, члена ОУН, випускника
берлінського Політехнічного університету; редактора «Бюлетеня «Української
пресової служби», керівника ОУН в Німеччині; міністра закордонних справ
Українського Державного правління у 1941 р. під час проголошення незалежности
України. В.Стахів був заарештований, етапований і ув’язнений у концтаборі
Заксенгаузен до 1944 р. Після війни мешкав у Мюнхені, редактор газет
«Українська трибуна», «Сучасна Україна», учасник журналів «До зброї!»,
«Сучасність», член Закордонного Проводу УГВР та політради ОУН(З). Юрій Русов (1895–1962) –
біолог та іхтіолог, публіцист, син відомих громадських діячів Олександра
Русова (1847–1915) та Софії Русової (1856–1940). Народився в Харкові. Вчився
у Київському та Віденському університетах. У 1920-х рр. викладав у вищих
українських школах Чехословаччини, потім – в Зоотехнічному Інституті в
Бухаресті. Від 1947 р. – на еміграції в США і викладач Монреальського
університету. Автор книжок: «Опис колекції риб з р-ну Кам’янця-Подільського»
(1929), «Рибальство в дельті Дунаю» (1929), «Душа народу і дух нації» (1948);
Писав статті на філософську тематику. Один час належав до кола найближчих
співробітників Д. Донцова, коли той у 1941 р. видавав у Бухаресті часопис
«Батава». Богдан
Горович – цього автора нам не
вдалося ідентифікувати. — |
|||||||
ПРАВА ПОЛІТИЧНА
ФІЛОСОФІЯ (Вісниківство й
український націоналізм) (Уривок) Український націоналізм як цілісна
ідеологія та система стратегічних політичних дій сформувався доволі пізно,
порівняно з націоналізмами інших народів Европи. Лише у міжвоєнну добу в
Україні з’явився бойовий, наступальний націоналістичний рух, виросли яскраві
й цілеспрямовані постаті публіцистів волюнтаристського типу, а ширші
суспільні кола засвоїли ідеї традиціоналістського мислення. У той час
українцям довелося наздоганяти інші народи у справі розбудови нації,
зміцнення її державницьких струменів та героїчних зусиль, повторювати той
націобудівний процес, який, кожен по-своєму, але типологічно подібно,
здійснили протягом ХVIII–XIX-го століть всі бездержавні европейські народи. У національно-визвольній війні, яка
розпочалася у вихорах великої всеросійської Революції 1917–1920 рр., визріло
нове покоління українських патріотів. Революція не лише загартувала,
мобілізувала й героїзувала свідомість нації та її характер, але й створила
нову психологію українця – експансивну, відповідальну, жертовну. Раптом,
протягом трьох років, із обважнілого, пасивного, дезорієнтованого етносу,
якими були в переважній більшості українці до Першої світової війни, постала,
хоч і розбита військовими поразками, стероризована й уярмлена, але завзята,
розбуджена нація. Раптом з руїни поразок і соціяльних катастроф випружилася
міцна елітарна когорта діячів, борців за характером, яка взяла на себе
відповідальність продовжувати політичну боротьбу за повне визволення
українського народу і створення Української Самостійної Cоборної Держави
(УССД). Це нове покоління, тобто вояки Армії УНР і
галицькі Січові стрільці, після поразки у війні розселилося переважно в країнах
Центральної Европи (Чехословаччина, Польща, Румунія, Австрія, Німеччина) і на
землях Західної України (Галичина, Волинь, Закарпаття, Буковина), оскільки
всі інші території були захоплені большевицькою Росією і піддані
наджорстокому антиукраїнському теророві та масовим репресіям. У таких умовах
молоді українські націоналісти (у більшості віком до 30–40-а років) прийняли
тактику підпільної революційної боротьби із застосуванням усіх можливих
засобів для повалення окупаційних режимів чужих держав (СРСР, Польщі, Румунії
і Чехословаччини, до яких увійшли всі етнічні території розселення
українців). Із цієї політичної ідеї спочатку постала Українська військова
організація (УВО, лідер – Євген Коновалець), а згодом Група української
націоналістичної молоді (ГУНМ), Легія українських націоналістів (ЛУН), які
діяли в Чехословаччині, та Союз української націоналістичної молоді (СУНМ),
що діяв у Галичині. У 1929 р. ці організації об’єдналися на Конґресі
українських націоналістів у Відні в єдину Організацію українських
націоналістів (ОУН), яку очолив авторитетний Є. Коновалець. Найяскравішим ідеологом цього покоління
виявився Дмитро Донцов (1883–1973), уродженець таврійського Мелітополя,
учасник революційного руху в Російській імперії, від 1913 р. – головний
речник української самостійности в ситуації загального конформізму, у роки
світової війни – блискучий публіцист і пропагатор української ідеї в Европі,
в період Революції – прихильник бонапартистського уряду гетьмана П. Скоропадського
і консерватизму. 1921 р. Д. Донцов видав у Відні свою підсумкову працю «Підстави
нашої політики», яка перекреслила народницько-лоялістські форми
національної боротьби, розбила ліберально-соціялістичні утопії українського
прогресизму, окреслила засади нового традиціоналістського і волюнтаристського
руху. Цією книгою експресивний автор фундаментально вплинув на нове політичне
мислення українства. У 1922 р. у Львові він почав редагувати головний
український журнал попередньої доби (заснований у 1898 р.)
«Літературно-науковий вісник». У 1923 р. організував разом з однодумцями
Українську партію національної роботи (революції) і почав видавати її орган –
газету «Заграва», яку часто блокувала польська цензура. Після розчарування у
партійницькій роботі (через світоглядні розходження із соратниками)
зосередився на виданні ЛНВ і перетворенні його на ідеологічну трибуну
українського націоналізму, став прихильником орденського типу діяльности, за
яким і була створена ОУН. Власне, Д. Донцов розгорнув у
політологічних і культурологічних параметрах всеохопну і переконливу критику
українського народницького автономізму як специфічної форми ідеологічного
«провансальства», тобто регіоналістського самообмеження визвольного руху на
рівні етнографізму і культурництва-просвітянщини. Він першим в Україні розпочав
системну викривальну ідейну боротьбу з доктринами соціялізму та ліберального
практицизму, виявив загрози для національного руху філософії матеріялізму та
ідеологем космополітизму. Найважливішим теоретичним осягненням Д.
Донцова як мислителя було творче засвоєння західної традиціоналістської та
ірраціоналістської філософської думки, починаючи від Е. Берка і А.
Шопенгавера. Інтерпретуючи теоретичні засновки Й. Г. Фіхте, Т. Карлайла, А.
Мадзіні, Е. Гартмана, В. Дільтея, Ф. Ніцше, В. Зомбарта, О. Шпенґлера, Ґ. Ле
Бона, Ш. Пеґі, Ш. Морра, М. Барре, В. Парето, Ґ. Моска, Х. Ортеґи-і-Ґассета,
В. Розанова, В. Соловйова та ін., Д. Донцов зробив глобальні висновки щодо
сутностей історичного процесу, природи націй, культурних інтенцій,
закономірностей розвитку еліт, великих проблем сучасности, які зводилися до
наступного. Европейський світ після Великої французької революції впав у
прірву прогресистського, практичного і хаотичного антитрадиційного мислення.
З руйнацією соціяльної єрархії і Церкви у світ прийшли плебейство,
примітивний гедонізм, антидуховність. Індустріяльна революція протягом ХІХ
ст. витворила «людину маси» – примітивну, захланну, безчесну, зорієнтовану
лише на міщанське вегетування. Відірвана від високої культури, позбавлена
почуття шляхетности, героїки і трагіки буття, ця людина широко дає себе
втягнути у політичні маніпуляції з боку ліберальних демагогів-маклерів і
соціялістичних злобних «вождів». Буржуазна епоха сприяє вхлюпуванню в
соціяльну свідомість великих доз цинізму, меркантилізму і релятивізму, які
сумарно формують загальну небезпечну ситуацію безбожницького,
антитрадиціоналістського, безідеального поступу, який, своєю чергою, готує
ґрунт для тоталітарних суспільств і держав. Відтак російську Революцію 1917 р. Д.
Донцов сприйняв як підтвердження історичної закономірности переродження
ідеології затятої боротьби із царатом в ідеологію жорстокого централізму, а
ідеології всесвітнього інтернаціоналізму – в ще суворішу програму
московського імперіялізму (стаття «Петербурзький переворот» – «Шляхи» – 1917
р. – № 3–4). Надалі він був найпроникливішим аналітиком переродження
російського демократичного соціялізму у большевицько-комуністичний
тоталітаризм (починаючи від статті «Російський Торквемада (В. Лєнін)» //
«Шляхи». – 1917. – № 3–4). Д. Донцов запозичує у названих вище
західних мислителів кілька наріжних тез про закони суспільного буття. А саме:
світ розвивається через зусилля абстрактної Волі (волюнтаризм А.
Шопенгавера); духовні субстанції є до кінця невловимими для людської
свідомости, але саме вони гарантують неухильне і понадчасове піднесення
людини до Ідеального (ідеалізм Е. Гартмана); особистість і нація можуть
повноцінно реалізувати себе лише через найглибше і безнастанне відчуття
Героїчного (героїзм Т. Карлайла); нація – це вічна духовна субстанція етносу,
до якої він підноситься через напруження й утвердження своїх ідеалістичних
почувань (націоналізм Й. Г. Фіхте і Ш. Морра); соціяльний розвиток і творення
справжніх «високих культур» можливими є лише в умовах ідейного і морального
торжества еліт – середовищ духовних та лицарських аристократій (елітаризм В.
Парето і Ґ. Моска); людство пульсує, здобуває і підноситься тільки у сферах
органічних національних культур-цивілізацій, тобто в середовищах, у яких
домінує велике релігійне горіння, лицарська свідомість, духовне долання
приземлености й матеріялізму буденщини (культурологічна теорія О. Шпенґлера);
людина і соціюм перебувають у постійному вирі маніпулятивних тенденцій у
змаганнях між героїкою і плебейством, між національними принципами і космополітизмом,
між законами влади і хаосу, порядку й анархії, усе залежить від здатности
еліт захопити маси великими емоціями, високими ідеями, сильними характерами –
так було в Римі і Греції, в Середньовічному світі і в державі Наполеона
(психологічний соціологізм Ґ. Ле Бона). Виходячи із цих ідейних засновків і
виступаючи в річищі молодого націоналістичного руху, який набирав обертів з
кожним роком протягом 1920–1930-х рр., Д. Донцов спробував перенести головні
принципи героїчного, революційного визвольного руху, яким той був в історії
европейських народів, переважно західноевропейських, на український ґрунт.
Тому його статті того часу, які він друкує на сторінках ЛНВ, а від 1933 р. –
на сторінках переформатованого того ж журналу, але під назвою «Вісник», так
рясно переповнені прикладами із західноевропейської історії, цитатами із
західних філософів, політиків і публіцистів. Він ніби хоче вдихнути західний
героїчний дух у свідомість і почуттєвість українського народу. Так само
окцидентальним духом пройняті його головні книжки: «Націоналізм» (1926), «Що
таке інтернаціоналізм?» (1927), «Кардинал Мерсьє: слуга Бога і нації» (1935),
«Даніель О’Коннел» (1935), «Вогнистий хрест: полковник Ля Рок» (1935),
«Дурман соціялізму» (1936), «Наша доба і література» (1936), «Патріотизм»
(1936), «Де шукати наших історичних традицій?» (1938), «Партія чи орден;
об’єднання чи роз’єднання?» (1938), «Маса і провід; кількість чи якість?»
(1939). У 1934 р. Д. Донцов започатковує спеціяльну
книжкову серію «Книгозбірня Вісника», метою якої було подати в короткій
інтерпретаційній формі проблематику й ідеологію національно-визвольних рухів.
Цим її автор прагнув розширити перед українцями горизонт можливих інтенцій і
форм власної національної боротьби за визволення. Найважливішим для нього
було – захопити співвітчизників яскравими характерами, динамічними подіями,
сильними емоціями, відвагою історичних персонажів, які мали промовляти до
сучасників з такою ж силою експресії, як промовляли до вічности «Життєписи»
Плутарха. Про це нам говорять передмови «Редакції» до майже усіх книжок із
серії «Книгозбірня Вісника», написані, як це видно з їхнього стилю й
концептуалістики, Д. Донцовим. Найповніше національна історіософія Д.
Донцова виражена у передмові до книжки Н. Мак’явеллі «Володар». Український
автор прагнув пояснити залізну логіку законів політики, яку першим так
глибоко розкрив геніяльний італієць. Ця передмова була переробленим варіянтом
його статті «Микола Макіявель» («ЛНВ». – 1927. – Кн. 2). Такий заклик до національної й історичної
суворости був, нагадаємо, зумовлений вимогами часу: більша частина України
перебувала під тоталітарним пресом большевизму, на Заході кувалися фашистські
режими і рухи, в самій Середній Европі, в Угорщині, Румунії, Болгарії,
розвивалися тенденції до авторитаристської внутрішньої політики та до
зовнішнього експансіонізму. Загалом міжвоєнна доба характеризувалася
зростанням рівня мілітаризму майже в усіх (окрім Великої Британії та
нейтральних Швеції і Швайцарії) державах Европи. Навіть у тих країнах, де
зберігалися парламентсько-демократичні форми правління (Польща, Литва,
Латвія, Фінляндія, Юґославія, Греція), владні системи щораз більше набирали
авторитарних ознак, репресивности, проймалися ідеями «культу вождя» (як це
було, наприклад, із культом Ю. Пілсудського у Польщі). Зрозуміло, що в такому
«оточенні» український революційно-націоналістичний рух не міг залишатися
овечим і невиразним. Д. Донцов, який пережив Національну Революцію 1917–1920
рр., перебачив жалюгідну тупцювальну політику різних українських ліберально-соціялістичних
урядів, фатальну анархію й пацифізм українських мас, ідейну невиробленість та
моральну нестійкість українських політиків, тепер чітко усвідомлював потребу
у якісно іншому національному рухові й ідеології – динамічному, дисциплінованому,
войовничому. Поряд із портретами історичних національних
лідерів Европи (Д. О’Коннел, Г. Блюхер, Й. Ґеррес, К. Штайн, К. Б. Кавур), Д.
Донцов звернувся у своїй серії й до сучасників: Б. Муссоліні, Ф. Франко, А.
Салазар, А. Деґрель, Ф. Ля Рок. Він прагнув показати, як перемагають в
новітніх політичних умовах лідери, які ставлять на націоналізм і
традиціоналізм. До того ж в усіх портретних характеристиках щодо цих
постатей, які більшою чи меншою мірою реалізовували теорії фашизму у своїй
політичній практиці, автори серії «Книгозбірня Вісника» передусім
наголошували на глибокій національній вкоріненості своїх героїв і їхніх
ідеологій, на прив’язаності до духовних основ своїх народів, на
героїко-моральних постулатах, які визначали праві загалом і фашистські рухи в
тому числі в період їхнього поступу до влади. Зауважимо, що европейський фашизм апелював
до таких непорушних і плідних ідей цивілізаційного позитивного розвитку, як
єрархія, елітарність, релігійність, етика праці, духовна і звичаєва єдність
соціюму, ідеалізм та ін. Зрештою, популярність цих ідей потверджує той факт,
що напередодні Другої світової війни, крім фашистських і профашистських
Італії, Німеччини, Еспанії, Португалії, близькі до фашизму, різного роду
праві ідеї або домінували, або охоплювали близько 50% суспільств у таких
країнах, як Угорщина, Румунія, Латвія, Литва, Фінляндія, Болгарія, Греція,
Ірландія, Франція, Бельгія, Словаччина, Хорватія; могутні праві і фашистські
рухи існували у Данії, Норвегії, Естонії. Тобто вся Европа відчутно посунулася
вправо. Відтак українські націоналісти не могли не реагувати на цю
суспільно-ціннісну тенденцію і не аналізувати її, що ми й бачимо у поданих в нашому
збірнику портретах політичних лідерів. Паралельно в Европі і світі тривала ще одна
потужна тенденція, яку не можна не брати до уваги: агресивно розвивався
міжнародний соціялістичний (комуністичний) рух. Й. Сталін і його поплічники
перетворили СРСР на мілітаризовану, індустріялізовану імперію, яка націлювалася
на, принаймні, евразійське домінування. Шпигунсько-диверсійна мережа,
створена російськими большевиками, охоплювала майже всі значні країни світу,
проникаючи навіть в Океанію і Південну Америку. Сталіністський Совєтський
Союз на повну потужність фінансово, політично й озброєнням підтримував низку підпільних
соціялістично-терористичних організацій в Европі й Азії, що найповніше
виявилося у 1930-і роки під час громадянської війни в Еспанії, коли десятки
тисяч вишколених комуністичних агентів і бійців вдалися до масового терору.
Потім це повторилося в Китаї, Кореї, В’єтнамі, Сирії, Кубі та инших країнах
т.зв. «народної демократії», а насправді антинародної диктатури. Цей тиск большевицької Росії широко
пропагандивно підтримувала й підсилювала т.зв. «ліва інтелігенція» Европи,
часто підкуплена сталіністами, яка виконувала роль такого собі новітнього
«троянського коня»: вона промовляла про «гуманізм», «соціялістичну
солідарність», «прогрес», «свободу і права трудящих», тобто про, на перший
погляд, красиві і потрібні речі, але насправді підштовхувала світ до
тоталітаризму. Цю загрозу з боку лівого міжнародного руху усвідомлювали не
всі, і тому суспільства й держави ліберальної демократії виявилися вразливими
перед ним, оскільки не мали ні потрібної духовної єдности, ані бойовитости.
Невдовзі єдиною силою, яка рішуче й ефективно здатна була протистояти «лівій
чумі», стали передусім фашисти і близькі до них праві рухи Европи. І це
оцінила та частина европейської громадськости, яка ще зберігала відповідні
моральні засади, консервативні світоглядні орієнтації. Про цей один із
найпотужніших факторів підтримки фашистських сил в Европі напередодні Другої
світової війни сучасні ліберальні історики воліють не згадувати, однак без
тлумачення цього фактора ми отримуємо цілком викривлену картину історичних
подій. Як, скажімо, пояснити, що майже половина населення Франції відкрито
симпатизувала профашистському режимові Віші маршала Патена? Що окупація цієї
великої країни у 1940 р. гітлерівською Німеччиною відбулася відносно малими
силами? Популярність правих, фашистських ідей та
рухів у міжвоєнну добу, як це показують і матеріяли пропонованої книжки, була
настроєм і тенденцією часу, який вимагав нової героїки, більшого порядку,
величних звершень. Різні праві вдало заповнили тоді нішу суспільних сподівань
та уподобань, коли люди почали зневірюватися в перспективі соціялістичного
вибору, особливо після поширення відомостей про жахіття в СРСР, і натомість у
політику почало повертатися традиціоналістське мислення. Приземленопрактичні
і популістські ліберально-соціялістичні плани з їхньою вульгарною
утилітарністю матеріяльного прогресу вже не могли захоплювати ті верстви
суспільств, які в роки Першої світової війни живо відчули дух боротьби і
звернулися до національних ідеалів. У цій складній суспільно-політичній
ситуації відбулася глобальна ідеологічна мутація в багатьох правих рухах,
особливо яскраво виявлена у німецькому націонал-соціялізмі. Суттю її було
жадібне прагнення нацистів, які починали як традиційний консервативний рух,
стати максимально масовою і впливовою силою. Як відомо, традиційні
консерватори від 2-ї половини ХІХ ст. завжди опинялися в трагічній, але
гордій меншості, тому що приблизно від 1848 р. площина їхньої соціяльної
підтримки в умовах індустріялізованих, масових суспільств невпинно
звужувалася. Відтак, щоб стати широко популярними, німецькі нацисти, як і
італійські фашисти, почали активно брати собі на озброєння соціялістичні
гасла, ідеологеми та форми діяльности. Цей синтез, зрештою, виражений і в
партійній назві німецьких націонал-соціялістів, дав такі потворні результати,
як надмірний соціологізм мислення, культ матеріяльного поступу і
мегабудівництво, крайній практицизм й утилітаризм (використання навіть
волосся закатованих жертв у концтаборах), безнастанний популізм та
сакралізація ролі партії і держави. Власне в цьому, у накладанні на
консерватистські політичні принципи соціялістичних кліше, виявилася головна й
злощасна помилка всіх правих рухів, які у такий спосіб покотилися до
тоталітаризму. І сьогодні вартує ще раз критично подивитися на цю проблему. Як ми бачимо із поданих у книзі політичних
портретів, українським авторам не були близькі ні соціялістичні цінності, ані
крайньо праві ідеологеми расизму, ксенофобії, антисемітизму, тоталітаризму.
Оглядаючи життя й діяльність Муссоліні, Франко, Салазара, Ля Рока, Деґреля,
українські публіцисти осмислювали передусім такі категорії у їхній політичній
боротьбі, як національний дух, героїка, традиція, християнські вартощі,
моральна основа соціюму, національна змобілізованість, культурне збереження
нації і т. ін. У цьому виявилася найважливіша ознака й одночасно запорука
українського націоналізму міжвоєнної доби, великою мірою доктрини,
унапрямлюваної Дмитром Донцовим, саме як традиціоналістського руху й
ідеології. Українським ідеологам-націоналістам міжвоєнної
доби (серед найвідоміших назвемо імена Юліяна Вассияна, Миколи Сціборського,
Дмитра Андрієвського, Осипа Бойдуника, Євгена Онацького, Юрія Липи, Олега
Ольжича, Уласа Самчука, Степана Ленкавського) насамперед ішлося про
віднайдення моральних стимулів та політичних методик для максимальної
мобілізації свого народу на визвольну боротьбу, оскільки суспільно-політична
ситуація довкола України і в Україні була вкрай загрозливою для самого буття
української нації. Тому, малюючи образ О’Коннела, Блюхера, Ґерреса, Штайна,
Кавура, автори «Книгозбірні Вісника» прагнули передати їхнє героїчне
завзяття, націленість на високу мету, їхню всотаність в органіку національних
інтересів. В епіцентрі зображення й осмислення насамперед виявляється
Особистість певного героя, його залізний характер, дисциплінованість і
впертість натури. Виходячи із своїх ірраціоналістичних історіософських
переконань, вісниківські автори вважали, що головну, вирішальну роль в
історії відігравала й відіграє виняткова, сильна особистість, яка здатна
наелектризувати, запалити до боротьби інших, переламати хід історії. Тут
вартує зауважити, що вихована на цих ідеях провідна верства ОУН реально, на
власному прикладі, продемонструвала, що таке роль сильних, жертовних і
відданих особистостей в історії. На всіх ланках керівництва в ОУН, в усі
періоди її діяльности як революційної структури, тобто приблизно до 1950 р.
(року смерти Романа Шухевича), її лідери виявляли максимум ідеалізму,
вимогливости і героїчного завзяття, що в підсумку постійно робило ОУН
гігантським генератором революційних дій, коли бойове кипіння і політична
наступальність Організації-Ордену не зупинялася ні на хвилину, навіть в
умовах найжорстокішого тотального терору проти неї, як це було від часу
окупації Західної України Совєтським Союзом. Серія «Книгозбірня Вісника», як і
ідеологічна та політологічна есеїстика Д. Донцова на сторінках журналу
(загалом це кілька сотень публікацій на різні теми і в різних жанрах), наочно
показує, наскільки вагомим, конструктивним і різнобічним був вплив духу та
ідей вісниківства на стратегію та світогляд українського революційного
націоналістичного руху. Д. Донцову як редакторові вдалося створити дивовижну,
цікаву й захопливу атмосферу інтелектуального горіння в середині і навколо
свого журналу. Це горіння в оригінальний спосіб передавалося молодому
націоналістичному поколінню, яке творчо засвоювало і по-своєму, із завзяттям
інтерпретувало донцовські волюнтаристські ідеї. Головним ефективним чинником,
за допомогою якого Д. Донцов зумів тримати протягом десятиліть своє видання і
своє середовище в стані нестримного піднесення і зростання, була його
несхитна зорієнтованість на Ідеальне, на Найвище, Найшляхетніше в людині і
суспільстві. Як мислитель він постійно апелював до логіки історичних законів,
намагаючись вивести основні формули історичного успіху народів, їхньої
витривалости, динамічности. При цьому найчастіше в цих роздумах Д. Донцова ми
спостерігаємо впливи Т. Карлайла, Ґ. Ле Бона, В. Парето, Ш. Морра і М. Барре. … Видаючи збірку історико-політичних
портретів діячів минулого, підготовлених для серії «Книгозбірня Вісника»
(1930-ті рр.), редактори-упорядники передусім прагнули зберегти і повернути в
сучасність той комплекс ідей та вартощів консервативної і націоналістичної політичної
філософії, який витримав випробування історією. Читач знайде в цих працях
живий дух часу тривожних 1930-х років, маловідомі і несподівані факти,
унікальні цитати з тодішніх видань і, головне, концепції утвердження
національно-визвольної ідеології народів. В окремих епізодах, аспектах і
нюансах автори вісниківської серії піддавалися чарам успіхів таких постатей з
диктаторськими нахилами, як Муссоліні і Франко, і надто прямолінійно
висвітлювали історичні факти. Однак і в цьому їх можна зрозуміти, і саме це є
важливим для сучасних критичних інтерпретацій тодішньої історії: патріотична
і героїчна риторика використовувалася людьми схильними до сваволі, а це,
своєю чергою, вело до хибних дій і навіть злочинів. Як інтелектуальні факти
часу брошури «Книгозбірні Вісника» є повчальними і потрібними саме як
свідчення широкого захоплення людей войовничими ідеологіями і є одночасним
застереженням, чому саме кожен націоналістичний рух не має піддаватися
спокусам тоталітаризму. Олег БАГАН керівник Науково-ідеологічного центру ім. Д. Донцова |
|||||||
-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------- |
|||||||
1. Доставка «Укрпоштою» (посилкою) чи іншим Перевізником
після отримання нами грошового переказу
* Ціна вказана без урахування вартості доставки книги до адресата. |
|||||||
© Видавнича фірма «Відродження», 2011 р.
Всі права застережені
© І. Бабик, 2011 р. |
|||||||