|
Заснована 17 серпня 1990 р. |
Свій до свого – в цьому сила наша і нашої держави |
||||||
|
|
|||||||
|
Зареєстрована 21 листопада 1991 р. Петром та Олександром
Бобиками, Василем Іванишиним Свідоцтво
про внесення до Державного реєстру суб’єкта видавничої справи ДК № 1695 від 18.02.2004
р. |
|||||||
|
Видавнича фірма «Відродження» презентує
книгу: Дмитро Донцов ВИБРАНІ ТВОРИ ТОМ 9 Ідеологічна і
культурологічна есеїстика (1948–1957 рр.) —–––– |
|||||||
|
|
|||||||
|
ISBN 9789665382539 (Т. 9) ISBN 9789665382362 Рік видання: 2015.
Формат: 70х108 1/16. Обсяг: 366 с. Папір офсетн. Обклад.: тверда
(з тисненням). Ціна видавнича – 195,00
грн.* Редакційна
колегія: Олег
Баган (к.ф.н., Дрогобицький державний
педагогічний університет імені І. Франка)
Сергій
Квіт (д.ф.н., Національний університет
«Києво-Могилянська Академія») Олександр
Музичко (к.і.н., Одеський національний університет
імені І. Мечникова) Микола
Посівнич (к.і.н., Інститут українознавства ім. І.
Крип’якевича НАНУкраїни) Ярослав
Радевич-Винницький (к.ф.н., Національний
науково-дослідний інститут українознавства МОН України) Федір
Турченко (д.і.н., Запорізький національний
університет) Відповідальний
редактор і упорядник Олег
Баган Літературний
редактор Ярослав
Радевич-Винницький У
десяти томах Том склали книжки післявоєнного
періоду творчости Д. Донцова: «За який такий провід?» (1948), «Московська
отрута» (1955), «Туга за героїчним» (1953), «За яку революцію?» (1957) та
окремі есеї, написані у 1940–1950 рр., які згодом увійшли до збірки «Хрестом
і мечем» (1967). Загалом цей масив ідеологічної та культурологічної есеїстики
представляє в головних проблемах ідейне завзяття автора того часу, коли він
багато полемізував, боровся пером проти підступних викривлень та фальшувань
визвольних концепцій українського націоналізму. Особливості мови і стилю Д.
Донцова узгодженні із нормами сучасного українського мовлення й орфоргації,
водночас збережені його окремі питомо національні, ідіоетичні риси
незросійщеного українського правопису. Видання рекомендується
політологам і політикам, філософам і культурологам, історикам і націологам,
літературознавцям, дослідникам і прихильникам української національної ідеї. Видавці
дякують за співпрацю: М. Бачинському, І.
Гринді, М. Мочернюкові, Р. Пундяку, Т. Родцевичу, А. Цибку, І. Червінці,
Х. і Ю. Якимовичам, родинам Булів,
Бумбарів, Кіщаків, Кушнірів, Матківських, Лехнюків, Парут,
Петриків <<< Див. ще збірник
цього Автора: «Літературна есеїстка» >>> -------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------- |
|||||||
|
ЗМІСТ О.
Баган. В ідеологічних
суперечностях епохи.................................................................. 5 ОКРЕМІ КНИЖКИ І.
За який провід?............................................................................................................. 14 ІІ.
За яку революцію?....................................................................................................... 28 ІІІ.
Із книги «Хрестом і мечем»......................................................................................... 68 Хрест
проти диявола.................................................................................................... 69 Демаскування
шашелів.................................................................................................. 81 Від
містики до політики................................................................................................. 101 IV.
Московська отрута...................................................................................................... 129 Власні
традиції – не «московська отрута (Замість передмови)...................................... 130 Хаос
сучасности і молодь............................................................................................ 138 Російський
хижак вчора і нині....................................................................................... 141 Видиво
большевизму в Достоєвського......................................................................... 147 Чи
Росія є непоборна?.................................................................................................. 150 Об’єднання
нації, а не партій......................................................................................... 154 Московська
політграмота під маскою націоналізму...................................................... 156 У
чім сила організації?................................................................................................... 161 За
яку Україну?............................................................................................................. 164 Проти
Антихриста – знак хреста (Релігія і визвольний рух)........................................... 168 Від
міждержавної до громадянської війни..................................................................... 172 «Позиції визвольного руху» чи нове
совєтофільство?................................................. 176 Ставка
на «грязь Москви» (Нова «смєновіхівщина»)...................................................... 182 Московська
почвара і дурні Швейки (Їхня сила і наша слабкість).................................. 187 Своя
традиція або чужий кий?....................................................................................... 194 Авангард
Москви на Заході (З приводу однієї книги)..................................................... 197 Ідеологи
голоти............................................................................................................ 200 Шлях
у провалля (Зараза націонал-комунізму)............................................................. 206 Гниль
– усередині......................................................................................................... 211 Безідейні
суєслови (Ідеологія і чин).............................................................................. 215 Холодний
розум політичних тетерваків......................................................................... 226 Степові
«анархісти» і хитрі Паньки................................................................................ 232 Заповіт
Святослава та ідилічні смерди......................................................................... 242 «Скажені вовки» й «вихолощені марксисти»................................................................. 250 Дух
отари і дух провідництва........................................................................................ 256 Намул
неволі................................................................................................................ 263 Об’єднання
і роз’єднання в науці Св. Іоана Золотоуста................................................ 267 Відозва
до Гриців.......................................................................................................... 271 Душа
москаля............................................................................................................... 277 «Second sight» і большевицька «морда»...................................................................... 280 Невсих Невтихович – соціальний реформатор............................................................. 283 Від Держиморди царського до большевицького.......................................................... 289 V. Туга
за героїчним: Постаті та ідеї літературної України.............................................. 293 Вступ............................................................................................................................ 294 Поетка-пророчиця
(Леся Українка)................................................................................ 295 Звихнена
слава (Марія Башкирцева)............................................................................. 307 Ідеї
Шевченка про Бога і націю...................................................................................... 323 Душевна
драма І.Франка і його сучасників.................................................................... 326 «Мойсей» І.Франка....................................................................................................... 339 Пояснення
рідковживаних слів............................................................................................ 352 Коментарі.......................................................................................................................... 360 — |
|||||||
|
В ІДЕОЛОГІЧНИХ СУПЕРЕЧНОСТЯХ
ЕПОХИ Четвертий, еміграційний,
період життя і творчости Дмитра Донцова розпочався 2-го вересня 1939 р., з
початком 2-ї Світової війни, коли Німеччина напала на Польщу і його як
активного і помітного українського діяча поляки відразу арештували. Так
втретє довелося потрапити до тюрми, на цей раз до знаменитого концтабору в
Березі Картузькій (Білорусь), де він пробув кілька тижнів, до часу падіння ІІ
Речі Посполитої. Після визволення мусив разом з иншими українськими
політв’язнями швидко перебиратися «за Буг», в німецьку окупаційну зону, бо зі
сходу наступали совєтські війська, які робили вигляд, що це не їхні політичні
керівники разом з А. Гітлером
цинічно розділили Польщу, і тепер йшли як «визволителі» українських і
білоруських земель. Д. Донцов спочатку
перебрався до Данциґа, потім виїхав до Берліна. Там він ледь не потрапив до
німецької тюрми через донос «доброго землячка» А. Севрюка – діяча УНР, тепер
емігранта, який співпрацював із большевиками і ненавидів його, націоналіста,
через свої лівацькі переконання. Очевидно, якийсь час Д.
Донцов жив і в Кракові, тодішній неофіційній «столиці» української еміграції,
до якої із Західної України переїхало найбільше втікачів від совєтської
окупації. Німецькі займанці загалом ставились до мешканців окупованих
територій набагато толерантніше, ніж російські комуністи, які відразу
вдавалися до масових і жорстоких репресій. Про перебування Донцова у Кракові
свідчать у спогадах різні учасники цих історичних подій, але нам достеменно
невідомо, наскільки довго і в якому статусі він там перебував. Принаймні
точно відомо, що він зустрічався із керівниками націоналістичного руху і тоді
вибудовувалися якісь плани участі ідеолога в політиці ОУН. На жаль,
достовірні відомості про це не збереглися. На початку 1941 р. Д.
Донцов перебрався на запрошення свого давнього друга Юрія Русова до
Бухареста. Там він розпочав видання журналу «Батава» (за 1941 р. вийшло 7
номерів), в якому як автори брали участь ще Ю. Русов і Наталя Ґеркен-Русова,
його дружина. Журнал був невеличкий обсягом і за змістом не дуже
різноманітний. Він не став подією в творчій біографії Д. Донцова. Сучасний дослідник Ігор
Загребельний, автор оригінальної книжки «Націоналізм versus модерн: Життя і
творчість Дмитра Донцова в оптиці консервативної революції», висловив
припущення, що саме зближення із Ю. Русовим, активним учасником гетьманського
руху, світоглядним консерватором, стимулювало зміни в ідеях Д. Донцова,
посилення в його творчості принципів традиціоналізму і консерватизму [1]. З цим важко погодитися, бо,
по-перше, Д. Донцов за своїм інтелектом явно переважав свого друга, був радше
для нього «непомильним авторитетом», а не навпаки, та й за натурою своєю явно
стремів до того, щоб бути ідейним лідером; по-друге, його ідейна еволюція до
консерватизму почалася раніше, за нашим аналізом, приблизно від 1935 р., від
часу появи книжки «Кардинал Мерсьє», ще виразніше це видно у книжці «Де
шукати наших історичних традицій?» (1938). Етап «Батави» цю еволюцію тільки
чітко визначив: з’явився журнал із гетьманською державницькою символікою –
шабля, булава, перо – і з написом: «DEUS. PATRIA. DUX», а його матеріяли
переважно трактували тему еліти. Повноцінне вираження ідеологічного
традиціоналізму ми зустрічаємо у 1944 р. в книзі «Дух нашої давнини». Після несприйняття
гітлерівцями проголошення ОУН української державности 30 червня 1941 р. Д.
Донцов вже не мав ілюзій щодо німецького імперіялізму і вимушений був
припинити видання «Батави». Невдовзі він переїхав до Праги, де працював у
дослідному інституті з питань Східної Европи при Карловому університеті під
керівництвом Г. Й. .Баєра. Прага ще від початку 1920-х рр. була одним з
найбільших центрів української еміграції, тут діяв Український Вільний
Університет, в якому працювали визначні українські науковці – О. Колесса, Д.
Антонович, Д. Дорошенко, В. Щербаківський, С. Шелухин, Л. Білецький, З.
Кузеля, І. Мірчук, В. Кубійович
та ин. Очевидно, це академічне середовище й забезпечувало Донцову більш-менш
сприятливі умови для творчої праці, внаслідок яких з’явилася об’ємна книга
«Дух нашої давнини». Взимку 1943–1944 рр. Д.
Донцов востаннє відвідав Україну: коротко побував у Львові. У 1945 р. перед
наступом совєтських військ він виїхав до Німеччини, в американську окупаційну
зону. Під кінець того року переїхав до Парижа. Вже 1947 р. перебрався до Лондона,
а звідти – до США. Від кінця 1947 р. жив у Канаді, в Монреалі. У Лондоні –
редагував журнал «Український клич». Друкувався у часописах «Українець-час» (Париж,
1947–1958), «Америка» (Філадельфія, 1946–1947), «Вісник» (Нью-йорк,
1948–1958), «Гомін України» (Торонто, 1948–1969), «Визвольний шлях» (Лондон,
1950 – 1958), «Українська думка» (Лондон, 1951–1956) та ин. Загалом його
творчість цього періоду набула ознак повторюваности, фрагментарности, частої
розхристаної полемічности. Тому важко погодитися із І. Загребельним, що
четвертий, традиціоналістсько-консерватистський, період у житті Донцова був
етапом поглиблення й увиразнення його ідеології [2].
Навпаки, у філософії Донцова відбувається процес звуження
інтелектуально-абстрактної парадигми, а не її розширення. Якщо
порівняти гущеність проблематики, мережу цитувань та інтелектуальних апеляцій
до різних авторів, зрештою, міру стильової вправности, гостроти і дотепности,
то у міжвоєнний період він стояв набагато вище, ніж у творах після 1939 р.
Намагання представити його світоглядну еволюцію як щось особливо значуще,
доленосне для інтелектуальної історії України у післявоєнну добу
непереконливе, тому що елементарний аналіз (проведений самим же І.
Загребельним) головних ідеологем Д. Донцов доводить, що і поняття «традиція»,
і поняття «революція», й акцент на релігійности, і культ лицарської
шляхетности та давнини (Середньовіччя), і розвинутий концепт еліти, і
звертання до ірраціонально-духовних субстанцій буття були ключовими в його
філософії вже від початку 1920-х рр. Тож можна говорити про інерцію в
ідеології Д. Донцова в післявоєнний період, під час якої він втомлено
використовував спрощені формулювання та ідеологічні кліше,
зустрівшись із велетенською ліберальною хвилею післявоєнного Заходу. Це
давало йому змогу однозначніше, прямолінійніше пояснювати промахи ліберальної
демократії, з одного боку, а з иншого, заганяло в глухий кут аісторичности,
одновимірного консерватизму. Бо про який авторитет монархії, про яке
відродження шляхти, про який православний ренесанс можна було говорити в 2-й
половині ХХ ст.? Зрозуміло, що Д. Донцов потрапив в інтелектуально-історичну
пастку: вольовий, героїчний націоналізм, який так яскраво спалахнув майже в
усіх країнах Европи і одним з найпроречистих апостолів якого був він,
внаслідок трагічних і фатальних подій 2-ї Світової війни був розгромлений і
дискредитований, до його моральної сили вже важко було апелювати, коли
повсюдно в Західному світі на праві політичні ідеї наліплювали ярлики
«фашизму» і «нацизму»; відтак тенденція, яка намітилася у нього ще у кінці
1930-х рр., тобто орієнтація на певні ідеологеми консерватизму, набула тепер
прискореного розвитку. Це не був продуктивний ідеологічний крок, бо замість
поглиблювати й урізноманітнювати свою теоретико-філософську базу, український
націоналізм за лідерства Д. Донцова почав активно маніпулювати старими
трафаретами, звертатися до авторитету середньовічної давнини, якої не можна
було вже воскресити в реальності. Це помітно вже у праці «Дух нашої давнини».
Згодом це відбилося і на теоретичному рівні цілого закордонного націоналізму. Відповідно, статті Д.
Донцова 1940–1960-х рр. часто повторюють одна одну в своїх аргументаціях і
теоретичних рамках. Так, по-філософськи він має рацію у полеміках із лівими і
лібералами (якщо прийняти систему цінностей націоналізму-традиціоналізму),
але у плані включености в актуальну проблематику його сучасників він явно
програє. Так, як людина духовна він стояв вище від численних своїх опонентів.
Так, як політичний мислитель він цілком правильно визначав міжнародні
тенденції, оцінював геополітику Заходу як безвідповідальну, залежну від
меркантильних інтересів фінансових корпорацій, і справедливо застерігав проти
імперіялізму Москви. Однак при цьому його статті й есеї вже не містили такого
багатства спостережень, такого різноманіття теоретичних положень з позицій
світоглядного націоналізму, такої сили іронії і сарказму при висміюванні
лівого примітивного матеріялізму та ліберального «раціонального прагматизму»,
як це було в міжвоєнну добу. До того ж теза про те, що
нібито Д. Донцов пережив позитивну еволюцію до консерватизму з одночасним
критичним запереченням філософії вольового націоналізму 1920–1930-х рр. (І.
Загребельний) підважує історичне значення героїчного чинного націолоналізму,
який у формі УВО і ОУН зумів стати провідною і справді революційною
політичною силою в цілому національно-визвольному русі українства. Якщо
вольовий націоналізм як ідеологія ніс у собі якісь мінуси і негативи, то чому
ж він тоді переміг? Якщо не приймати його історичного успіху у вигляді
реалізації національної революції у формі УПА, то, очевидно, треба пояснити,
якими б могли бути ефективніші альтернативи? Ще однією причиною
звуження ідеологічної парадигми націоналізму була загальна трансформація
української еміграції після 1945 р. Ця трансформація мала кілька напрямків.
Перший – це моральне й ідейне сум’яття українських націоналістів і їхніх
симпатиків (а це була наймасовіша і найактивніша хвиля емігрантів, яка за
чисельністю сягала сотень тисяч осіб), викликане дискредитацією
всеевропейського націоналізму через імперсько-шовіністичну і тоталітаристську
політичну поведінку німецького гітлеризму й італійського фашизму, які широко
використовували у своїй діяльності й ідеології окремі принципи і філософські
положення націоналізму. Тепер українські націоналісти опинилися в ситуації,
коли загально їхня боротьба, ідеали і принципи проголошувалися на Заході
«загрозами» для стабільного існування демократії, для ідеалів прогресу і
демократичного плюралізму, свободи індивідуальности і прав людини. Другий –
націоналістам треба було якось адаптуватися до західного
ліберально-демократичного трибу життя, а це означало, що треба було маскувати
свою ідейність. Тож сотні, а згодом тисячі колишніх націоналістів у різних
формах почали змінювати ідеологію українського націоналізму. Спочатку основою
для цього послужила ОУН А. Мельника,
яка розвинула концепцію т.зв. «демократичного націоналізму»; потім, від 1954
р., коли стався другий розкол в ОУН і виникла ідейна група «двійкарів» (М.
Лебедь і З. Матла), розвинулася ліберальна лінія з кардинального
переосмислення та перебудови націоналістичного руху в діяспорі на засадах
«модерности» (середовище УГВР і ОУНз). Її активно підтримували відповідні
державні служби США, остерігаючись кількох десятків тисяч націоналістів у
своїй країні. І третій – з’явилося середовище емігрантів із Наддніпрянщини,
яких було кілька десятків тисяч загалом і які, на жаль, зберегли і принесли в
еміграцію ментально-ідеологічні стереотипи совєтського соціялізму, оформили лінію
лівої критики націоналізму (Українська революційно-демократична партія на
чолі з І. Багряним, Г. Костюком, І. Майстеренком та ин.). Серцевину цього
деструктивно-опортуністського процесу складала група інтелектуалів і
письменників, які створили у 1946 р. в переселенських таборах Німеччини
літературну організацію Мистецький український рух (МУР), де лідерами були В.
Петров (псевда В. Бер і В. Домонтович згодом викритий як совєтський агент і
розвідник), Ю. Шевельов-Шерех (він же «Шевчук», неукраїнець за походженням),
Ю. Косач (згодом відвертий совєтофіл і комуніст), І. Костецький (справжнє
прізвище Мерзляков – теоретик ліво-авангардистського мистецтва, політичний
аферист із темними плямами біографії) і знаменитий письменник У. Самчук,
колишній блискучий публіцист-пропагандист націоналізму та автор художніх
творів з чудово розвинутою філософією націоналізму (зб. «Месники», романи
«Гори горять», «Кулак», «Саботаж УВО» та ин.), а тепер активний
пристосуванець задля слави. Саме МУРівці, а найбільше серед них Ю. Шевельов-Шерех,
повели стратегічну атаку на ідейно-філософські засади вольового націоналізму,
сформовані Д. Донцовим у міжвоєнну добу. Згодом їхньою головною трибуною став
журнал «Арка» (1946–1948), в якому концептуально пропонувалося перевести весь
український рух на засади світоглядного, етичного, естетичного та
теоретичного лібералізму. Власне тому полемічні вістря статей Д. Донцова так
часто спрямовувалися проти «Шевельова-Шереха», автора статті «Донцов ховає
Донцова» (1948). Усі ці тенденції обумовили
явища масової інтеграції націоналістичної молоді в соціяльно-ціннісну систему
західного лібералізму, появи культурницьких середовищ (наприклад, журнали
«Овид», «Сучасність» чи видавництво «Пролог»), які дискредитували моральні й
ідейні принципи героїко-вольового націоналізму і переводили увагу української
діяспори на традиції націонал-комунізму, який розвивався в СРСР у 1920–1930-і
рр. і в якому «героями» України моделювалися М. Скрипник, О. Шумський, О.
Довженко та ин., тобто ті, хто політично і культурно діяв проти української
справи та ідеї в історично вирішальні часи. Так, в діяспорі український
національно-визвольний рух ХХ ст. перевертався з ніг на голову: ті, що
демонстрували велике завзяття, непоступливість, в героїку і жертовність у
боротьбі з чужим імперством на Україні (вояки Армії УНР, Січові стрільці,
ОУН-УПА) оголошувалися «бездумними
фанатиками» і «профашистами», а ті, що йшли на всі можливі компроміси з
ворогом, фактично були національними зрадниками, вип’ячувалися як «найбільші
захисники української ідеї». Саме ця безмежна міра цинізму з боку лібералів і
лівих, ця поверховість і підступність в інтерпретаціях недавньої історії, цей
хаос цінностей і принципів викликали таке роздратування у Д. Донцова, його
бурхливі й безапеляційні критичні реакції. Отже, український
націоналістичний рух в діяспорі поступово почав звужуватися і маліти, його
настрої й ідеали об’єктивно потрохи «перемелювала» нова епоха, яка
притуплювала гостроту його націозахисних змагань, робила
філістерсько-пристосуванською його етику і психіку, виривала з його рядів
найінтелектуальніших і найталановитіших учасників, бо ті знаходили для себе
ширші простори, власне, як незалежні і ліберально налаштовані інтелектуали у
всуціль лібералізованому Західному світі. Стаття Ю. Шереха-Шевельова «Донцова
ховає Донцова», подібно до инших його критичних випадів проти націоналізму як
ідеології і вісниківства як культурно-естетичної теорії, була тенденційною,
розрахованою на неуважність і безкритичність читача, його довірливість до висунутих
тез. Хоча це не заважає й до сьогодні ліберальним науковцям і публіцистам в
Україні апелювати до неї як до «вершини» й «ґрунтовної студії» у сфері
критики «донцовщини». Насправді ж, це звичайна полемічно-заперечна стаття з
притаманними цьому жанрові особливостями: упередженістю, фальшуваннями,
підмінами понять, перекручуваннями фактів, замовчуваннями невигідних фактів і
відомих контртез. Її головні постулати такі: вісниківська ідеологія в
культурі і літературі – це щось чуже українській ідейній традиції і
ментальности, це необольшевизм, поверховість, руїнництво, антинародність і
т.ин. Загалом стаття написана дуже хитро, у ній зумисне затуманено справжню
історію вісниківства (націоналізму) як культурного, літературного,
ідейно-політичного феномену, фактично це була критиканська карикатура на це
явище. Автор уперто вдавав, що не розуміє, на які саме ідейні принципи, взяті
із класичної европейської ідеалістичної філософії, спирався Д. Донцов,
розпрацьовуючи свою ідеологію й естетику. Він завзято навішував несправедливі
ярлики і штампи на них на зразок: «Донцовщина виросла з неспроможности
зрозуміти народ і знайти з ним спільну мову. Проповідь фанатичної сили
виросла з почуття трагічної слабкости» [3]. І це говорилося про
ідеологію, яка у формі ОУН і УПА в буквальному сенсі слова проникла у
найглибинніші і найвідсталіші села українського простору Галичини і Волині і
стала там фактором неймовірної героїки в часи 2-ї Світової війни у
протистояннях із несамовито сильними і жорстокими ворогами-окупантами: польським,
німецьким і російським! Цікаво, що Ю. Шерех не затруднював себе поясненнями й
уточненнями, яку саме «слабкість» втілював собою український вольовий
націоналізм? Далі цей оригінальний автор доводив: «Воно [вісниківство]
захопилося організацією заради організації. Воно відривало її [правду] від
народу, воно перетворило її на фанатичну секту засліплених мучеників і
інквізиторів, які не хотіли мати нічого спільного з дійсністю і які через це
не раз витрачали свої сили на завдання другорядні, побічні або навіть для
української справи шкідливі й убивчі» [4]. Що саме націоналізм
«убив», «пошкодив», чому він, головна політична, моральна, мілітарна сила
українства 1920 – 1940-х рр., виявився «другорядним» і «побічним», автор теж
не пояснював. Такими брутальними і необґрунтованими звинуваченнями
переповнена уся стаття Ю. Шереха-Шевельова, яка чомусь стала «класичною» у
вітчизняній публіцистиці і літературній критиці (бо вона значною мірою
спрямовувалася на аналіз літературного феномену вісниківства). Загалом уся критика
позиції Д. Донцова, націоналізму в діяспорі була такою ж необґрунтованою,
декларативною й уривчастою, безсистемною. Але вона була масовою і з
усебічною, і тому справляла враження. У такий спосіб вона відривала від
традиції націоналізму нові покоління нащадків українських емігрантів,
особливо коли вони ще й проходили через «горнила» західних лівацьких
молодіжних рухів, спотворених псевдоідеями анархізму, пройнятих духом
антихристиянства і деструкції, західного соціяльного меркантилізму і космополітизму. Про цю ліберальницьку і
псевдоліберальницьку фальшиву критику націоналізму дуже добре написав у своїй
книзі вже цитований І. Загребельний, розширивши свій аналіз антидонцовського
дискурсу і на окремих теоретиків із середовища ОУН-УПА в Україні (П. Полтава, О. Горновий), і
на сучасних науковців-лібералів (Г. Касьянов) [5],
і в цьому полягає велика вартість його дослідження – сміливого і
принципового. Серед типових і по-своєму
смішних звинувачень Д. Донцова в діяспорі можна виділити два: нібито він «обікрав»
В. Липинського, запозичивши від нього теорію еліт, і нібито він в чомусь
деформував «правильний», «демократичний» націоналізм М. Міхновського,
паралельно «споганивши» український націоналізм проповіддю «етичної
нетерпимости», «тоталітарного фашизму» і т.ин. Ці тези присутні і в
наймасштабнішому дослідженні про Д. Донцова – книзі М. Сосновського «Дмитро
Донцов: Політичний портрет» (1974). Про цю проблему вже йшлося у передмові до
7-го тому нашого видання [6].
Тут же наголосимо на наступному. Протиставлення Липинського Донцову ведеться
ще й у плані протиставляння теорії «політичної
нації» у першого теорії «етнічної нації» у другого. Коли про це писали наші
діяспоряни, які часто у міжвоєнну добу були відкритими фашистами, а тепер, в
ліберальному світі Заходу, старанно маскувалися, то це ще якось зрозуміло і
вибачливо. Однак прикро, коли ця політична неточність і некоректність
непродумано використовується сучасними науковцями. Так у передмові до 1-го
тому творів В. Липинського відомий київський історик Ігор Гирич пише: «Як
мету своєї ідеології, на відміну від націоналіста Д. Донцова, він
[Липинський] не ставив жорстку українізацію инших етносів» [7].
У публікації в газеті «День» вчений чомусь вирішив посилити демонізацію Д.
Донцова і написав: «Якщо Донцов роздмухував війну і між елітами, і між
класами, кажучи, що треба вибити і вигнати з української землі і поляків, і
росіян, а чисту Українську державу будувати з суто етнічних українців, то
Липинський казав, що не в етнічності питання, а в політичній культурі. Він
казав, що ми будуємо політичну націю» [8]. На це зауважимо: ось ми
опублікували вже 9 томів «Вибраних творів» Д. Донцова і хай би п.Гирич вказав
точно сторінку, на якій Донцов закликав «вибити і вигнати» всіх неукраїнців з
України. Ми щось таких висловів у його спадщині не пригадуємо. Так, Донцов
казав, що для повноцінного визволення України і створення міцної української
держави потрібно, щоб перемогла «українська правда», щоб задомінував у країні
«український дух» і т.ин., але це щось цілком відмінне від «вибити і вигнати»
всіх неукраїнців. Чи вловлює шановний науковець різницю між цими двома
політологічними формулюваннями? Неможливо не вловити. Тож чи потрібно
очорнювати одного українського визначного автора, неординарного мислителя,
тільки для того, аби вигородити иншого, симпатичнішого собі? Гадаємо, у таких
випадках треба керуватися не симпатіями-антипатіями, а критеріями об’єктивної
правди для нащадків, яких не вартує спрощено лякати «страшним» і
«кровожерним» Донцовим, бо на це не заслужили ні він, ані вони. І ще про Липинського.
Вихід у світ 1-го тому його «Суспільно-політичних творів», в якому зібрано
всі (!) публікації мислителя-консерватора, цілковито розвіяв ще один міф,
який творили десятиліттями шанувальники В’ячеслава Липинського: міф про те,
що нібито той набагато перевершував як політичний теоретик Д. Донцова в
період до Національної Революції 1917 р. Тепер, коли майже всі твори обидвох
авторів цього періоду вже опубліковані (у нашому виданні це тт. 1 і 2), можна
зробити зовсім невтішні висновки для колишніх і нинішніх адораторів
консерватизму. Спадщина Д. Донцова є більшою і різноманітнішою за
проблематикою, набагато гострішою за політологічним рівнем аналітики,
інтелектуальнішою у плані теоретикоідейних апеляцій до різних европейських авторів,
вона скерована до актуальних і болючих проблем українства. Натомість твори В.
Липинського за цей період мають або чисто історіографічний зміст, або
публіцистично повторюють одну й ту ж тезу: як навернути польську шляхту до
українського патріотизму; ще вони трактують низку полемічних питань
українсько-польських стосунків і при цьому автор не виходить на проблемні
кола української самостійности, боротьби з актуальним наступом Російської
імперії і російської культури, критики російського лібералізму і соціялізму,
европейського соціялізму загалом, геополітики, формування сили і
наступальности в українстві і т.ин, як це є в Д. Донцова. В. Липинський як
автор виглядає набагато одноманітнішим, одновимірним, не таким яскравим як
публіцист-стиліст та національний ідеолог (зрештою, він і не мислив ще тоді
себе національним ідеологом). Тож зусилля з оприлюднення ранньої спадщини В.
Липинського виявилися контрпродуктивними для прихильників протиставлення
мислителя-консерватора націоналістові, бо кожен вдумливий читач тепер зможе
поставити резонне питання: а чи не тому так роздратовано й майже істерично
реагував Липинський на Донцова у 1920-і рр. і безпідставно нападав на того,
що амбіційно усвідомлював, що десь відстає і програє навдивовижу творчому й
активному авторові? Так само публікація
«Суспільно-політичних творів» Миколи Міхновського одним об’ємним томом [9]
розвіяла міф про відмінність між світоглядом М. Міхновського і Д. Донцова,
навіть заочне нібито протистояння між ними, як би на цьому не хотів зумисне
наголосити у своїй передмові до книги ліберальний науковець Р. Семків [10],
якому насправді глибоко чужим і противним є націоналізм обидвох авторів, але
який, щоб насолити «інтегральному» і вивищити «демократичного», ще раз
підносить це безпідставне протиставлення. Протиставлення цих заслужених
політичних діячів є безґрунтовним і просто дурним (хоча про це й створено
було в діяспорі цілу псевдонаукову «традицію»!), бо М. Міхновський до 1917 р.
не розвинувся як політичний мислитель, не те що
ідеолог-філософ, ким став в українській культурі Д. Донцов. І це цілком не
принижує М. Міхновського: просто таким був його талант – публіциста, трибуна,
політичного організатора, пропагатора елементарного націоналізму серед
українства, зі значною світоглядною дозою соціялізму і демократизму. Якщо Д.
Донцов від 1913 р. пережив глибоку і різнобічну світоглядну еволюцію вправо,
до традиціоналізму і вольового (ірраціонального) націоналізму, то М.
Міхновський залишився на позиціях еклектичного націоналізму, в
рамках якого тоді перебувала значна частина навіть найпередовішої української
інтелігенції. Майже усі його праці спрямовані на те, щоб пробудити серед
українців почуття національної гідности і чести, стремління активно обороняти
національні інтереси, виховувати громадянську солідарність в етнічних рамках,
однак при цьому автор не заглиблювався у проблематику національного буття в
історіософських, ментально-цивілізаційних, культурософських, геополітичних
вимірах, як Д. Донцов.
Історична заслуга М. Міхновського полягала в розбудженні державницького
інстинкту в українстві, а не у виробленні світоглядних принципів та
широких, стратегічних ідей для розвитку наступального націоналістичного руху,
чим, власне, й зайнявся Д. Донцов. Тому прикрим казусом
виглядає передрук у цьому виданні розділу із книги М. Сосновського «Дмитро
Донцов: Політичний портрет» під назвою «Микола Міхновський і Дмитро Донцов –
речники двох концепцій українського націоналізму». По-перше, тому, що у свій
час це дослідження мало спекулятивний характер і провокативну мету: розхитати
світоглядні засади українського націоналізму в діяспорі, очорнити Д. Донцова,
за що М. Сосновського цілком справедливо вигнали з ОУН. По-друге, студія М.
Сосновського була поверховою, він не знав більшости творів М. Міхновського
(дослідження провадив буквально на матеріялі 2-х його праць!), але висновки
робив «глобальні» – аж про дві концепції українського націоналізму! – і тому
сьогодні вона може бути радше дезорієнтаційною, аніж корисною для сучасника. Попри те, що критика Д.
Донцова з боку лібералів і опортуністів в діяспорі була критикантською й
історично не виправданою, вона шкідливо позначилася на творчости автора. Він,
наприклад, почав регулярно пояснювати у своїх статтях, що його політичне
мислення нерозривно зв’язане з ідейними традиціями М. Міхновського (такі
епізоди присутні і в працях цього тому). Хоча цього Донцову не треба було
робити з пояснених вище причин. Однак це показує,наскільки він був
роздратований як автор за безнастанні напади і фальшування з різних боків. І
це те, робило його творчість після 1945 р. однотипною в аргументаціях і
проблематиці. Об’єктивно ще однією
причиною пониження теоретичного рівня націоналістичного дискурсу в діяспорі
була відсутність реальної атмосфери національної боротьби. Адже націоналісти
опинилися в соціяльних умовах чужої стабільности, побутового комфорту,
політичної свободи і розкутости. Зрозуміло, що це не сприяло формуванню
величних ідей, борвійних настроїв, вольовитої впертости у характерах і
цілеспрямованости у діях, атмосфера західної ситости і грубого матеріялізму
не поривала до героїчних візій та епох, які ці візії народжували. Тому
тенденція до самоповторення і звуження інтелектуальних обріїв стає неухильною
в націоналістичній пресі. І тут спрацьовував ще один закон розвитку і творчости
особистости: яким би не був талант певного автора, особливо публіциста, він
може яскраво розвинутися і піднестися у візіях тільки в умовах жвавих
інтелектуальних борінь, полум’яних пошуків, духовних напружень. Якщо цих
«подразників» нема, то автор закономірно тяжіє до «вузьких колій», до
тавтології, до самозаспокоєння. І це також стало пасткою для пізнього
Донцова. Найближчим за духом
середовищем еміграції для Донцова була ОУН-бандерівців і саме в її виданнях
він найактивніше друкувався. Найбільше публікацій на ідеологічні теми,
наприклад, з’явилося в журналі «Вісник» (Нью-Йорк),який був офіційним органом
ОУН. Під загальним тиском лібералізованого Західного світу опортуністичні
натрої охопили у ОУН-бандерівців і на це прореагував Д. Донцов наприкінці 1960-х
рр. Тоді він став авторитетом для групи націоналістів, яка почала видавати у
1971–1973 рр. журнал «Клич нації», в якому критикувалася лінія Проводу
ОУН-(Б) на чолі з Ярославом Стецьком. В журналі працювали О. Рудий, Р. Жарський, М. Рудий, Б.
Вітошинський та ин. Вони організували Осередок ідеологічних студій ім.С.
Бандери, намагаючись зберегти принципи світоглядного волюнтаризму та
ірраціоналізму в націоналістичній ідеології, які поступово затиралися щораз
«демократичнішим» вищим середовищем ОУН-(Б). Майже у кожному числі «Кличу
нації» друкувалися статті Донцова, які сумарно склали яскраву сторінку його
ідейної боротьби із опортунізмом в націоналістичному русі. Зрозуміло, що
керівництво ОУН не пробачило цього Донцову і його твори, які стали класикою
націоналізму, вже не передруковувалися, як і не заохочувалися спеціяльні
студії над спадщиною Донцова, яка, очевидно, «застаріла» і «була
неактуальною». Це відбилося і на тому, який варіянт націоналізму перенесла
ОУН після 1990 р. в Україну: це був «пом’якшений» націоналізм, без Д.
Донцова. Тому закономірним виявився крах того політчиного проекту – Конгресу
українських націоналістів, який створила ОУН без Д. Донцова. Адже всі
ідеологічні теоретизування під егідою КУНу зводилися до доказування всім в
Україні, що «ми такі самі, як і решта демократичних партій, ми вже не несемо
«агресивних», «нетолерантних», «палючих» ідей Д. Донцова». От український
народ і показав, як він ставиться до «націоналістів без Донцова»: він їх
проігнорував, і то аж кілька разів підряд. У 10 т. нашого видання ми
плануємо опублікувати кілька статей Д. Донцова із «Кличу нації». 9-й том склали основні
твори із знакових його книжок після 1945 р. – «Хрестом і мечем», «Туга за
героїчним» і «Московська отрута». Вони дають найточнішу і найширшу презентацію
тих ідей, з якими Д. Донцов намагався втримати українську діяспору на
платформі героїчного духу, історичної відповідальности за долю нації в часи
хаосу, плекання в ній високих почуттів боротьби перед спокусами і фальшами
лівого (соціял-демократичного) матеріялізму та ліберального его-релятивізму. ________ 1 Загребельний І. Націоналізм versus модерн: Життя і
творчість Дмитра Донцова в оптиці консервативної революції. – К. :
Видавництво С. Пантюка, 2014. – С. 40. 2 Загребельний І. Націоналізм versus модерн: Життя і
творчість Дмитра Донцова в оптиці консервативної революції. – Розділи «Від
волюнтаризму до «національного традиціоналізму», «Міфотворення як стиль» та
ин. 3 Шерех Ю. Донцов ховає Донцова // Шерех Ю. Пороги і
Запоріжжя: Література. Мистецтво, Ідеології. – Т. ІІІ. – Харків: Фоліо, 1998.
– С. 79. 4 Там само.
– С. 81. 5 Загребельний
І. Націоналізм versus модерн. – С. 63015085. 6 Баган
О. Ідеологія сили і наступу // Донцов Д. Вибрані твори. – Т. VІІ. – Дрогобич:
ВФ «Відродження», 2014. – С. 5–18. 7 Гирич
І. Політична публіцистика В’ячеслава Липинського // Липинський В.
Суспільно-політичні твори (1908–1917). – Т. 1. – К. : Український письменник,
2015. – С. 31. 8 Інтерв’ю І. Гирича у матеріалі Т. Пересунько «Піднести
народ до себе: В’ячеслав Липинський про суспільні обов’язки української еліти
// День. – 2015. – №179–180 (2–3 жовтня). 9
Міхновський М. Суспільно-політичні твори / Упоряд. Ф. Турченко. – К. :
Смолоскип, 2015. 10 Там само.
– С. 81. Олег
БАГАН керівник Науково-ідеологічного
центру ім. Дмитра Донцова |
|||||||
|
-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------- |
|||||||
|
Доставка
«Укрпоштою» (посилкою, – до ціни + 15,00 грн.)
чи іншим Перевізником («Ін-тайм»,
«Нова пошта», – Вашим коштом) Після проведення
оплати, просимо Вас скинути «скан» перерахування на e-mail або надати інфу
(місце та суму перерахування)
* Ціна вказана без урахування вартості доставки книги до адресата. |
|||||||
|
© Видавнича фірма «Відродження», 2016 р.
Всі права застережені
©
І. Бабик, 2016 р. |
|||||||
