|
Заснована 17 серпня 1990 р. |
Свій до свого – в цьому сила наша і нашої держави |
||||||
|
|
|||||||
|
Зареєстрована 21 листопада 1991 р. Петром та Олександром
Бобиками, Василем Іванишиним Свідоцтво
про внесення до Державного реєстру суб’єкта видавничої справи ДК № 1695 від 18.02.2004
р. |
|||||||
|
Видавнича фірма «Відродження» презентує
книгу: Дмитро Донцов ВИБРАНІ ТВОРИ ТОМ 6 Політична аналітика
(1933–1939 рр.) —–––– |
|||||||
|
|
|||||||
|
ISBN 9789665382485 (Т. 6) ISBN 978-966-538-236-2 Рік видання: 2014.
Формат: 70х108 1/16. Обсяг: 380 с. Папір офсетн. Обклад.: тверда
(з тисненням). Ціна видавнича – 195,00 грн.* Редакційна
колегія: Олег
Баган (к.ф.н., Дрогобицький державний
педагогічний університет імені І. Франка)
Сергій
Квіт (д.ф.н., Національний університет
«Києво-Могилянська Академія») Олександр
Музичко (к.і.н., Одеський національний університет
імені І. Мечникова) Микола
Посівнич (к.і.н., Інститут українознавства ім. І.
Крип’якевича НАНУкраїни) Ярослав
Радевич-Винницький (к.ф.н., Національний
науково-дослідний інститут українознавства МОН України) Федір
Турченко (д.і.н., Запорізький національний
університет) Відповідальний
редактор і упорядник Олег
Баган Літературний
редактор Ярослав
Радевич-Винницький У
десяти томах До шостого тому увійшли статті
й есеї Д. Донцова на політичну тематику, які друкувалися протягом 1933–1939
рр. в журналі «Вісник». Загалом вони подають широку картину ідейних
інтерпретацій та оцінок головним ідеологом українського вольового
націоналізму політичних подій в Україні й Европі у надскладний період їхньої
історії. Це був вершинний етап творчости автора, тому публіцистична гострота,
принципова критичність, стилістична
вправність явлені у цих публікаціях в належній повноті. Особливості мови і стилю автора
узгоджені з нормами сучасного українського мовлення й орфографії, водночас
збережені його окремі питомо національні, ідіоетнічні риси незросійщеного
українського правопису. Видання рекомендується
політологам і політикам, філософам і культурологам, історикам та націологам,
дослідникам і прихильникам української національної ідеї. Видавці
дякують за співпрацю: М. Бачинському, І.
Гринді, М. Мочернюкові, Р. Пундяку, Т. Родцевичу, А. Цибку, І. Червінці,
Х. і Ю. Якимовичам, родинам Булів,
Бумбарів, Кіщаків, Кушнірів, Матківських, Лехнюків, Парут,
Петриків -------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------- |
|||||||
|
ЗМІСТ О.
Баган. На перехресті боротьби
ідеологій: українська й европейська політика в націософських оцінках Дмитра Донцова......................................................................... 5 Зміни на світовій шахівниці (Під Новий рік)......................................................................... 14 Крах п’ятилітки................................................................................................................... 20 Пасмиста гієна (Hyaena striata) (розділ з нового
підручника зоології)................................. 24 Конгрес мертвих душ і революція справа.......................................................................... 32 Кепський жарт сну про індустріялізацію............................................................................. 38 Початок кінця..................................................................................................................... 41 По трупах ілюзій................................................................................................................ 44 Український vacuum і рідна колтунерія............................................................................... 48 Буря над Заходом............................................................................................................. 55 До консолідації.................................................................................................................. 58 Мобілізація переможців (20-ті роковини світової
війни) ..................................................... 62 Крапка над «і» ................................................................................................................... 68 Велика брехня нашого часу............................................................................................... 77 Cuius regio (Новорічні думки)............................................................................................. 80 Бунт молоді (Ферменти в СССР)........................................................................................ 87 Побожні бажання і дійсність............................................................................................... 91 Четверта Росія.................................................................................................................. 96 God save the king!.............................................................................................................. 100 Дідичні господарства в Німеччині (за А. Паулем)............................................................... 103 Дев’ять років...................................................................................................................... 107 Комінтерн на нових рейках................................................................................................ 111 Бунт зелених сорочок........................................................................................................ 116 Адис-Абеба і Київ............................................................................................................... 119 На манівцях........................................................................................................................ 125 «Loca
deserta» ................................................................................................................. 129 Комінтерн у Союзі Народів................................................................................................ 133 Франція на переломі («Свобода, рівність і
братерство» під мікроскопом)......................... 137 Великий бенкет.................................................................................................................. 146 Ярема і Яреми (Дрібні уваги).............................................................................................. 154 «Марґінесовий край»......................................................................................................... 159 Перспективи (До 25 травня 1926 р.)................................................................................... 162 Теплий кожух..................................................................................................................... 175 Клопоти Ізраїля.................................................................................................................. 180 Перед новою оргією.......................................................................................................... 184 Від «держави» до «народу»............................................................................................... 187 СССР................................................................................................................................. 191 Йосиф Вісаріонович Каліґула............................................................................................ 197 Де логіка? ......................................................................................................................... 201 Нова книжка Андре Жида про СССР.................................................................................. 204 «Любимий» Сталін............................................................................................................. 207 Наше
море (Під новий рік) ................................................................................................. 210 Просто з мосту.................................................................................................................. 213 Геніяльний підбрехач ........................................................................................................ 216 «Аншлюс» і
мафія............................................................................................................. 219 Відень і Київ....................................................................................................................... 224 Між молотом і ковадлом................................................................................................... 229 Зрада амфіктіонів.............................................................................................................. 241 Конфлікт на Далекім Сході і український Кобленц............................................................. 248 Ненько-шароварницька «геополітика»................................................................................ 253 Шляхом велетнів............................................................................................................... 268 Перед розвалом імперії..................................................................................................... 272 Віденський арбітраж.......................................................................................................... 276 Перед зударом на Україні.................................................................................................. 280 Про речі малі і великі......................................................................................................... 285 Закарпаття і еволюція москвофільства.............................................................................. 291 Облудники гуманітаризму.................................................................................................. 294 В обіймах Ізраїля............................................................................................................... 298 Поступовий параліч «еліти»............................................................................................... 301 Карність чи стадність?....................................................................................................... 306 Трагедія Срібної Землі....................................................................................................... 308 Березень 1939.................................................................................................................... 309 Загадка ІІІ-ої імперії............................................................................................................ 315 Єрихонський комплекс....................................................................................................... 328 Про короля Квєка, кур’єрок і про нас................................................................................ 336 Пушкінська дилема............................................................................................................ 339 Слідами С. Грабського...................................................................................................... 348 На марґінесі нового пакту ................................................................................................. 351 Пояснення
рідковживаних слів............................................................................................ 354 Коментарі.......................................................................................................................... 372 — |
|||||||
|
НА ПЕРЕХРЕСТІ
БОРОТЬБИ ІДЕОЛОГІЙ: українська й
европейська політика в націософських
оцінках Дмитра Донцова 1920–1930-ті роки – це один із найскладніших, найнапруженіших і
найцікавіших періодів в історії Европи ХХ ст. Політичні сили на континенті
розділилися на три ворожі табори, які провадили між собою невпинні змагання
за впливи, владу і пропагандивне домінування. Це були інтернаціональні
середовища ліберальних демократів, соціялістів-комуністів і консервативних
революціонерів, які у своїх радикальних формах стали гучно відомими як
фашисти. Майже у кожній країні Европи ці табори докладали особливих зусиль,
щоб дискредитувати і знищити один одного з великою вірою у рятівну, доленосну
для всієї цивілізації роль своїх ідей і суспільно-політичних планів. Весь
простір континенту покрився мережами агентурно-шпигунських центрів,
підпільних і таємних товариств, відкритих бойових організацій; вся
европейська преса провадила завзяту війну у сфері інформації, доводячи
правоту своїх принципів; майже у кожній країні з’явилися свої елітні групи
філософів, письменників, критиків, політичних теоретиків, культурологів, яків
яскравих формах відстоювали глибину і пророчість конфронтуючих ідеологій.
Поступово головним бастіоном лібералізму виявилася Велика Британія, яка
активно підтримувала демократичні сили в інших державах, бастіоном
консерватизму-фашизму – Італія, а бастіоном соціялізму – Росія. Відтак просторово-ландшафтними
символами домінантних ідеологій стали води Атлантики, на берегах якої
утрималися головні демократичні держави (Франція, Бельгія, Нідерланди, Данія,
Швеція), Альпійські гори, які поєднали консервативних революціонерів Італії і
Німеччини, та безмежний суходіл Евразії, в якому зосередили свої зусилля
російські крайні ліві. У кожній країні ідейно-політичні моделі лібералів,
фашистів і соціялістів були самобутніми, вони залежали від тих культурних,
ментальних, політичних традицій, які плекалися у кожній нації упродовж
століть. Тому усі спроби якось уніфікувати, звести до єдиної системи
принципів ці три провідні ідеології того часу є хибними, такий підхід
неодмінно веде до неправильних розумінь і викривлень у тлумаченнях щодо цих
масштабних явищ. Згодом, якраз у 1930-і рр., виявилася стала тенденція до переваги
консерваторів-фашистів на континенті, які завдяки своєму високому
ідеалізмові, якісній змобілізованости, особливій войовничости почали
здобувати перемоги в одній за одною країнах: Німеччині, Угорщині, Портуґалії,
Еспанії, Румунії, Болгарії, Греції, Австрії. У роки 2-ї Світової війни, коли
нацистська Німеччина почала наступ у різних напрямках, консерватори за її
підтримки прийшли до влади у Данії, Норвегії, Франції, Словаччині, Хорватії, тобто
виявилася цілковита перевага правих, профашистських середовищ на континенті.
Пронімецьку політику повели й не окуповані Ірландія, Фінляндія, Туреччина і
цим посилили домінування европейського фашизму. Острівцями ліберальної
демократії залишилися тільки нейтральні Швеція і Швайцарія та імперіяльна
Велика Британія зі своїм могутнім трансатлантичним стратегічним союзником –
США. Паралельно Совєтська Росія розбудовувала свою систему міжнародних
впливів, успішно розвиваючи власний тоталітаризм, надвелику армію і мережу
міжнародного комуністичного руху (Комінтерн), яка в основному
використовувалася для підривної діяльности і пропаганди в світі. Загалом ліві
і комуністи в Европі були тоді дуже агресивними, вихованими в наступальному
дусі, відчуваючи за собою підтримку диктатора-терориста Й.Сталіна, який мріяв
про світове торжество комунізму, і тому не шкодував ані коштів, ані людських
ресурсів для розвитку світового ліво-радикального руху. Розвивася тоді в Европі і четвертий ідеологічний табір – табір націоналізму,
яскраву пропагандивну й ідейну презентацію якого дає нам сьогодні спадщина
Дмитра Донцова. За своєю природою націоналізм не є чистою політичною
програмою. Він виражає радше суму віталістських устремлінь певної нації,
спрямованих на реалізацію насущних завдань та ідеалів, які висуває актуальне
національне буття. Тому, наприклад, від кінця ХVІІІ ст. і до 1-ї Світової
війни націоналізм европейських народів виявлявся переважно в ліберальних
формах, оскільки у цей час тривала всебічна боротьба народів із феодальними
управлінськими системами, з монархізмом та консерватизмом. Націоналізм
загалом виражав революційну інтенцію европейських суспільств. Типовим
представником ліберального націоналізму був знаменитий Джузепе Мадзіні. Однак
поступово, коли від середини ХІХ ст. суспільства ліберальної демократії
почали набирати виразних ознак олігархократії, цинічного капіталізму, етики і
свідомости масового споживацтва, націоналізм як ідея почав відходити від
програм лібералізму. Перед ним з’явилися нові проблеми і завдання. По-перше,
капіталісти (фінансерія) перейняли собі ідеали космополітизму, розпоширюючи
по світі форми масового виробництва і відповідних впливів. По-друге, могутні
демократичні держави (насамперед Велика Британія і Франція) міцно стали на
шлях імперіялізму, захоплюючи нові і нові території по всьому світу і цим
зайшли в конфлікт з інтересами національно-визвольних рухів поневолених
народів, тобто із націоналізмом, почали проповідувати гегемонізм. По-третє,
ліберальна демократія в умовах індустріялізації, поширення психології мас
(Ґ.Лебон), наростання грубого матеріялізму і практицизму стала зручною
площиною для занепаду духовности, моральности та високої культури, а це,
закономірно, обернулося проти національної згуртованости суспільств. І
по-четверте, ліберальні демократії, засліплено перейняті матеріялістичною,
корисливою психологією, виявилися, з одного боку, середовищем розростання
цинізму та меркантилізму, а з іншого, стали податливою платформою для
переможного наступу світового соціялізму і соціял-демократизму, які,
критикуючи болячки та вади капіталізму і його м’якість, нацьковували на
демократичні системи зголоднілі маси пролетарів, обіцяючи тим майбутнє
«щасливе царство комунізму». Так націоналізм як ідеологія від кінця ХІХ ст.
почав наближатися до старого консерватизму, тобто до ідеалів Традиції,
Духовности, Віри, Чести, Героїки, Лицарства. Як наслідок, у передвоєнну і
міжвоєнну добу націоналізм у майже всіх народів Европи став на рейки правої
ідеології, переплівся і різноманітними формами консерватизму, інколи навіть і
монархізму. Для націоналізму важливим стає збереження органічного буття
народів, різних форм високої культури
супроти агресивного масовізму та авангардизму, виховання народів в
дусі волюнтаризму і героїзму супроти ліберального пацифізму і гедонізму, в
дусі поваги до єрархії і порядку напротивагу до ліберального анархізму та
нівеляції традиційних вартощів. Саме таку еволюцію від ліво-ліберальних засад до право-консервативних
пережив і український націоналізм за період від 1870-го до 1914-го року. Його
парадигму можна означити іменами Драгоманова – Франка – Грінченка –
Міхновського – Донцова. Власне Дмитро Донцов завершив формування українського
націоналізму на засадах консерватизму, які ще успішно розвивав поряд із ним
В’ячеслав Липинський. Та Д. Донцов пішов далі: він інтегрував у свою
ідеологію широку парадигму ідей европейської ірраціоналістичної,
волюнтаристської філософії від Шопенгауера до Шпенґлера, від Гартмана до Мора
і завдяки шаленому енергетизмові свого стилю перетворив український
націоналізм в одну із найяскравіших моделей ідеології такого типу в Европі. Отже, міжвоєнна доба представила широку панораму боротьби ідеологічних
таборів, яка супроводжувалася встановленнями жорстоких політичних режимів,
масовими вбивствами, створенням систем суспільної несвободи і гніту над
людиною (наприклад, концтабори в СССР і нацистській Німеччині), завзятими
протистояннями інтелектуалів у пресі і культурі. У своїх радикальних формах –
фашизму і націонал-соціялізму – революційний консерватизм витворив страшні
режими тоталітарного типу в Італії і Німеччині, які хоча й поступалися
російському тоталітаризмові в СССР жорстокістю і масовими вбивствами, проте
здійснили свої великі злочини. Натомість комуністи в Росії створили найбільшу
мілітаристську систему в світі, колосальну армію й унікальну за своєю
розгалуженістю таємну мережу агентурних впливів на планеті, базовану на
лівому світогляді і соціялістичних симпатіях. У такій формі СССР являв собою
найбільшу загрозу для демократії в Европі і світі. Тут важливо зрозуміти, що всі правоконсервативні і фашистські режими й
ідеології міжвоєнної доби активно вбирали в себе соціяльні й ідейні імпульси
націоналізму з вище пояснених причин. На цьому сьогодні полюбляють
спекулювати ліберальні історики, хитро приписуючи націоналізмові всі злочини
фашизму. В сучасній українській історіографії як зразок ліберальницького
фальшування історії можна назвати книжки Я.Грицака[1] і О.Зайцева[2], які, наприклад,
про Д. Донцова пишуть за однією «залізною» схемою: «він народився, жив і
помер з однією метою – аби прославити Адольфа Гітлера і німецький
націонал-соціялізм», що є, безумовно, нонсенсом. Зрозуміло, що ці автори
активно приписують українському націоналізмові антисемітизм і всі види
тоталітаризму, цим доводячи, що критикують його чисто ідеологічно, з наміром
демонізувати. Окрім названих причин зближення у 1920-і рр. европейського консерватизму
і націоналізму (загрози панування фінансерії, наступ космополітизму,
наростання охлократії і безтрадиційного матеріялізму) їхні завдання сходилися
ще й у пункті опору міжнародному комунізмові, який діяв дуже деструктивно й
нахабно (статті Д. Донцова з цього тому і факти, які він наводив,
потверджують це). Европейські консерватори і націоналісти збагнули і
категорично засудили ті форми деструкції, які ніс соціялізм: безрелігійність,
крайній матеріялізм, систематизоване рабство, антикультурність,
сакралізований деспотизм, охлократію. Тож вони почувалися союзниками у
боротьбі з цим демонічним злом. Спільно вони розуміли, що надважливим є
мобілізувати всі зусилля для зупинення соціялістично-комуністичного наступу,
і тому відсували іноді на другий план свої ідейні розходження (особливо
націоналісти) задля того, аби протистояти цій надзагрозі. Власне таке
мислення й відображають статті Д. Донцова, опубліковані в цьому томі. Ми
бачимо його тривалу тривожну аналітику міжнародних подій і внутрішніх
політичних процесів в Україні під кутом зору усвідомлення гнилизни і
ненадійности ліберальної демократії, пройнятої цинічним капіталізмом, загроз
з боку СССР і міжнародного комунізму, позитивних імпульсів до
традиціоналізму, релігійности, героїзму і пробудження духу воїнства у випадку
з піднесенням революційного консерватизму (фашизму). У цій ідеологічній
тріяді Д. Донцов орієнтувався на консерватизм закономірно, бо не очікував
ніякої підтримки від ліберальної демократії, наскрізь опанованої практичними
ділками від політики і недовірливої до органічних, героїко-ідеалістичних
джерел націоналізму, і тим більше нічого не очікував від міжнародного соціялізму,
в якому тоді домінував імперський світогляд переможної червоної Росії. До
того ж треба мати на увазі й те, що позитивні оцінки успіхів фашистської
Італії та нацистської Німеччини висловлювалися ним до вересня 1939 р., тобто
до початку 2-ї Світової війни, коли відкрито виявився загарбницький
імперіялізм цих держав. Д. Донцов, як і більшість европейців, не знав про
тоталітаристські злочини в Німеччині того часу (крайня нетерпимість до
інакомислячих і суцільні заборони, ксенофобія, концтабори). Окрім того
маховик масових репресій нацистів набрав обертів тільки у 1941–1942 рр. А, як
відомо, у 1941 р. Д. Донцов вже остаточно зрозумів німецьку небезпеку для
України після знищення проголошеної ОУН С.Бандери української державности,
тоді (влітку 1941 р.) він припинив видання у Бухаресті ідеологічного журналу
«Батава», в якому ще були уповання на европейський революційний консерватизм. Головна спекуляція необ’єктивних та упереджених сучасних ліберальних
істориків у темі «український націоналізм і фашизм» відбувається якраз у
моменті нерозрізнення позиції і публікацій націоналістів до і після літа 1941
р. Вони жваво наводять цитати з преси ОУН та творів Д. Донцова, в яких є
позитивні оцінки фашизму, без нагадування-уточнення, що в контексті складних
політичних процесів епохи автори цих цитат просто не знали фактів злочинів
фашистів, які в більшості відбулися пізніше. До слова, відразу після
зіткнення з німецьким нацизмом у липні 1941 р. ОУН С.Бандери стала головною
протидіючою йому силою в Західній Україні, за що життям розплатилися тисячі і
тисячі націоналістів. Про цей факт теж часто забувають сказати ліберальні
історики нашого часу, та про нього треба знати і пам’ятати, хоча б за ось
таким виданням: «Україна в Другій світовій війні у документах»: Збірник німецьких
архівних матеріялів / У 4-х тт. / Зібрав і впорядкував В.Косик. – Львів: 1997–2000. Статті Д. Донцова з журналу «Вісник» за 1933–1939 рр. демонструють
динамічну аналітику, спрямовану на описану нами ситуацію протистояння між
різними ідеологічними таборами в Европі. Особливу увагу Д. Донцов приділяв
подіям в СССР, передбачаючи майбутнє відродження Наддніпрянської України й
виявляючи потворні процеси завершеного тоталітаризму в захопленій
большевиками гігантській країні. Вартує відзначити, що жодна інтенція чи
ознака сталінізму як репресивної всеохопної системи страху і фальші не
уникнула його уваги й оцінки. Український публіцист і мислитель досконало
знав і розумів логіку російського імперіялізму, тупий і руйнівний деспотизм
традиційної російської бюрократії, рабську психологію російської масової
людини, тому його «фотографії» «щасливого соціялістичного ладу» в СССР є
особливо проникливими, саркастичними і по-філософськи узагальненими. Це добре
видно із статей «Крах п’ятилітки», «Початок кінця», «Велика брехня нашого
часу», «Нова книжка Андре Жида про СССР», «Йосиф Вісаріонович Каліґула», «Любимий»
Сталін», «Четверта Росія» та ін. Низка статей показує, наскільки добре Д. Донцов розумів процеси
геополітики, і головне, вмів дивитися на них з позицій українських
понадчасових геостратегічних інтересів. Таку аналітику ми бачимо у статтях
«Зміни на світовій шахівниці», «Буря над Заходом», «Адис-Абеба і Київ», «Наше
море», «Відень і Київ», «Пушкінська дилема», «Березень 1939», «На маргінесі
нового пакту». Остання якраз присвячена знаменитому пактові
Молотова-Рибентропа і несе цікаву інтерпретацію цієї знаменної події. Центральна ідея в геополітичних візіях Д. Донцова – це майбутня
консолідація країн Причорномор’я, за умови відродження незалежности України (стаття
«Наше море»). Такий Чорноморський союз міг би стати одночасно і найнадійнішою
основою для зміцнення усього простору Середньої Европи, бо концентрував би у
собі енергетику (політичну, економічну, культурну, цивілізаційну) кількох
великих просторів та етносів – України, Закавказзя, Туреччини і Балканів – і
був би вагомим геостратегічним фактором протидії імперіялізмові Москви. Ось як він писав у статті «Наше море» (1938 р.): «Море, наше море! –
цілком нове його значення для нас по подіях останніх літ диктує Україні
цілком иншу орієнтацію. Наше море, побережжя якого довжиною перевищує довжину
побережжя всіх інших, осілих над Чорним морем народів, навіть Туреччину, не
кажучи вже про Румунію, Болгарію чи малі народи Кавказу. Море, з яким ні для
одного иншого народу не сплелося стільки спогадів героїчної боротьби за
національне існування – від провесни нашого історичного буття через великого
Києва і козацьких чайок аж до останніх часів. Воно відкриває для нас справді
великі перспективи. Воно в теперішній новій констеляції вириває нас зі сліпої
вулиці, воно відкриває нам браму у вир не загумінкової, провінційної, а,
наприклад, світової політики. Воно чинить із України в сю трагічну добу один
із найважливіших чинників нового укладу сил не лише в Східній Европі, але й
на Середземному морі. Воно, значення якого для нас вичув і опоетизував автор
«Гамалії» (Т.Шевченко – О.Б.), назвавши його нашим морем, воно кличе країну
Чорного моря до відіграння самостійної ролі в грядущих подіях…» Цікаво, що Д. Донцов багато уваги приділяв у своїй публіцистиці Франції –
країні великою мірою роз’їдженій лібералізмом, перейнятій ідеологічним
прогресизмом та матеріялізмом. У нашому томі це статті «Бунт зелених сорочок»
і «Франція на переломі», також думки на французьку тематику розкидані в инших
публікаціях. Його особливо захоплювало змагання двох кардинально протилежних
таборів у цій країні – правого і лівого – від чого залежало майбутнє
Европи. Саме Франція зі своїм потенціялом людським, господарським,
геостратегічним, культурним могла позитивно вирішити проблему стабілізації
континенту і задомінування традиціоналістських сил на ньому. На прикладі
Франції український мислитель докладно пояснював фальшивість демократизму в
тодішніх умовах, коли над усім панувала цинічна і хитра фінансерія. Зрозуміло, що Донцова не міг не зацікавити у 1930-і роки феномен успіху
німецького варіянту революційного консерватизму – націонал-соціялізму. Він
стежив за розвитком цього явища ще із 1920-х років і міг побачити, як
німецькі фашисти розв’язали кілька складних, всеевропейського значення
суспільно-політичних проблем: вони зупинили наступ підривного комунізму,
ліквідували соціяльну анархію, пробудили героїчний дух в народі, привчили
націю до дисципліни і порядку, зупинили знущальну вакханалію олігархії.
Наприклад, у передмові до книжки Р.Єндика «Гітлер» (1934) Д.
Донцов писав, оцінюючи роль націонал-соціялізму: «Для нас актуальність руху,
про який говорить ся книжка, передусім в тім, що він: 1) стримав побідний
похід комунізму в Европі, що завдав смертельний удар доктрині марксизму; 2) що поставив на
порядок денний дражливе для нас жидівське питання; 3) що
підніс велике значення села і третього стану взагалі, який погноєм для себе хотів зробити соціялізм;
4) що замість анархістичних ідеалів «людськости» і «суверенної одиниці»
поставив ідеал органічної спільноти, якої ім’я – нація; 5) що замість
змиршавілого партійництва висунув стару й таку нову засаду Ордену з його
символом віри, тактикою й чеснотами, нарешті; 6) що своїм успіхом довів
несмертельну, а в матеріялістичнім ХІХ віці так нехтувану, силу ідеї…» Поряд із розсипаними в різних публікаціях оцінками німецького
націонал-соціялізму Д. Донцов спробував дати його цілісну картину в статті
«Загадка ІІІ-ї імперії», яка з’явилася у травні 1939 р., тобто за кілька
місяців до початку 2-ї світової війни, до розкриття агресивних планів Райху.
У цій статті отримали повне відображення ті три головні теоретичні помилки,
які зробив Д. Донцов при сприйнятті західноевропейського революційного
консерватизму у 1930-і роки: 1) він занадто
однозначно оцінив демократію як середовище для розростання соціяльної фальші
і меркантилізму; 2) він занадто захопився думками про тільки шкідливу роль
єврейства в сучасній Европі; 3) він надмірно повірив у рятівну роль сильної
руки, вождя, авторитаризму при «лікуванні» Европи від недугів
соціял-демократизму і лібералізму. Хоча цілу систему поглядів Д. Донцова не
можна назвати тоталітаристською, проте він підігравав настроям тоталітаризму
в Европі, будучи захопленим соціяльними й політичними успіхами фашизму. Не
мав Донцов і расистських, ксенофобських переконань. Як видно з його статей 1930-х рр., тема
якоїсь «арійської вищости» чи «чистоти» в них цілком відсутня. Нема в них і
якихось захоплень чи розпрацювань теоретичних щодо інструментарію
тоталітарної держави, яку розбудовували в той час нацисти. Він брав з
ідеології фашизму лише ті ідеологеми, які вписувалися в будівну філософію
націоналізму: традиціоналізм, волюнтаризм, містицизм, окциденталізм, героїзм.
Однак на його оцінки німецького тогочасного антидемократизму, антисемітизму і
диктаторства мусимо подивитися критично. У нашому контексті аналізу треба мати на увазі ту центральну думку, яку Д.
Донцов проповідував ще від часів з-перед 1-ї Світової війни: головною
проблемою для стабільности і свободи Европи є факт існуваннння на її кордонах
могутньої Російської імперії; допоки та імперія буде міцною, буде розвиватися
в експансивному плані, допоки поневолені нею нації не визволяться, і
насамперед Україна, доти на Европу напливатимуть хвилі російського ідейного
розкладу і деспотизму, культурного бруду, морального цинізму. І саме в цьому
сенсі він вважав Наддніпрянщину центральною геополітичною зоною Европи: від
сили її націоналістичного збурення завжди залежатиме міцність чи неміцність
Російської тиранічної імперії. На Німеччину у 1930-і роки Д. Донцов дивився
як на єдину націю і державу, спроможну виставити тверде й ударне забороло
проти російського наступу на Середню Европу як на геополітичну серцевину Евразійського материка, від долі якої
залежить, яка зона цього материка переважить. Так об’єктивно склалося, що
жодна инша нація і країна Середньої Европи, окрім Німеччини, не мала
потенційних можливостей для протистояння Росії; усі були занадто малими просто за чисельністю свого населення,
занадто провінційними у сенсі відсутности власної широкої і наступальної
геостратегії, занадто пацифістськими та невойовничими за ментальністю. Тож
перебільшено позитивний погляд Донцова на Німеччину обумовлювався його
пристрасним бажанням знайти, нарешті, провідну геополітичну потугу для
мобілізації Середньої Европи. Подібні погляди висловлювали й націоналістичні
теоретики із середовища ОУН. Щодо єврейства, то тут зауважимо наступне. Д. Донцов пережив складну
еволюцію світогляду у цьому питанні. Спочатку, до 1-ї Світової війни, коли
він ще належав до українського соціял-демократичного руху, то з великою
симпатією ставився до євреїв (про це ми написали у передмові до 1-го тому
нашого видання). Тоді він брав участь під час першої російськорї революції
1905–1907 рр. в бойових загонах революціонерів і захищав євреїв з револьвером
у руці від погромників-чорносотенців[3]. У 1911 р. він
переклав для соціялістичної газети «Наш голос» статтю австрійського
публіциста В.Медема «Новочасний антисемітизм в Росії»[4], в якій була гостра
й концептуальна критика державного антисемітизму в імперії. Солідарність і
симпатії до єврейства чуються в багатьох публікаціях Д. Донцова цього
періоду, він часто звертається до історичної і сучасної єврейської
проблематики, цитує різних єврейських авторів – від Біблії та Йосифа Флафія
до Л.Берне та д’Ізраелі. Однак ситуація змінилася після Національної
Революції 1917–1920 рр. в Україні: Д. Донцов був вражений, наскільки євреї
повели себе проімперськи, масово підтримавши різні російські політичні течії
і насамперед большевизм. Відтак євреї на Україні опинилися в антиукраїнському
таборі. У монографії «Підстави нашої політики» (1921), в якій осмислювалися
недавні події Революції, Д. Донцов так бачив проблему розходження інтересів
українців і євреїв: «Жидівство на Україні, як, зрештою і скрізь, було на
стороні панівної нації. Може, тому були ще глибші причини. Певна
спорідненість жидівської і російської психіки – психіки народів, що досі
залишилися майже народами-номадами… І одні і другі такі самі буквоїди,
формалісти. Перші – прив’язані до букви своїх святих книг, другі – вічно
готові зчинити суперечку через хибне розуміння того чи иншого слова у Маркса,
або через полишення одного слова в титулятурі царя… Як жиди, так і москалі у
своїх власних очах – «вибрана нація». І коли майже всі жидівські партії на
Україні пристали до большевизму, то чи се не тому, що в крові цієї раси
лежить месіянська ідея? В своїм ґето вони чекали Месію на білім коні, поза
ґетом бачать його, як Блок, ідучого за червоним прапором… Зближення жидів до
росіян пояснюється ще їх любов’ю до скрайностей… Їхній національний ідеал
веде скоріше в сторону «катастрофічних можливостей», бо тільки
катастрофічний перебіг історії зможе в найкоротший час принести жидівству
повне національне визволення. Як би там не було, чи мої припущення оправдані, чи тільки гіпотетичні,
одне певне, що жидівство на Україні як своєю месіянською філософією, так і
своїм русофільством та своїм космополітизмом (наслідком розпорошення раси)
мусить вороже ставитись до української національної ідеї» (Див. у нашому
виданні т. 5: С.106–107). Згодом Д. Донцов ще більше демонізував єврейство. У статті «Ceterum
censeo» (альманах «Дніпро» на 1927 р.) він писав: «Нема нічого дивного, що
саме москалів, сю расу без морального хребта, без расовости, без аксіом, без
почуття форми, якости й органічного, і вибрало собі за знаряддя жидівство у
своїй саботажній акції проти всього органічного, шляхетного. Росіяни –
вибраний народ Юди. Тут цілий народ – не, як деінде, його відпадки – є
желатиновою масою, на якій жидівство може вирощувати свої бацили. Російський
народ, як не може бути ліпше, подавався до «перенесення акценту вділ».
Давніше ся робота жидівства прибирала инші форми, тепер – форму марксизму.
Недурно ж Луначарський назвав марксизм п’ятою, основаною жидами, релігією»[5]. Тож протягом 1920-х і 1930-х рр., коли російський комуністичний
імперіялізм в Україні лише посилювався, фактично впровадив форми геноциду у
своїй війні з українством (масовий терор, Голодомори, масові примусові
виселення українців на Сибір і т.ін.), впевненість Д. Донцова в
антиукраїнській дії єврейства, яке підтримувало міжнародний комунізм, зросла
і ствердла. Він був переконаний, що головною базою для перемоги комунізму в
Україні став «Ольстер» – соціяльна суміш російських шовіністичних
переселенців, денаціоналізованого єврейства та інтернаціонального капіталу
(там само: С.106). Цей умовний «Ольстер» спричинив тотальне обезвласнення
українців, усунення їх від багатств країни та відсторонення шляхом колективізації
від рідної землі. Так українці масово виявилися у своїй країні або новітніми
рабами (селяни), або безперервними і приниженими заробітчанами (містяни) в
страшній системі комуністично-сталінського тоталітаризму. Центральною тезою Д. Донцова у темі полагодження українсько-єврейських
стосунків була думка про кончу потребу для євреїв перейти на національну,
націоналістичну програму розвитку, тобто плекати у своєму ідейно-політичному
вихованні принципи пошанування традиції, національних особливостей, етнічної
солідарности, орієнтації на власні сили, культурної самобутности (замість
пропаганди космополітизму, асиміляторства, змішування культур і т.ін.). При
цьому євреї мали б відмовитися від так характерного для них орієнтування на
імперські сили, на політику народів-гегемонів, які своєю чергою завжди, як
твердить історія, використовували їх для пригнічення й визискування малих і
бездержавних народів. Д. Донцов захоплювався послідовною націоналістичною
політикою євреїв у Палестині при відвоюванні Ізраїлю і десь передбачив
народження там справді національної держави, національного, а не
космополітичного проєкту для єврейства. Статті Д. Донцова 1930-х рр. містять у собі особливо велику дозу
полемічности. Це пояснювалося тим, що боротьба ідеологічних таборів, які ми
описали, перекинулася і в Україну, і тому йому доводилося відбиватися на
різні боки – і проти лівих, і проти центристів-лібералів, і проти крайніх
правих (профашистський Фронт національної єдности, що діяв у Західній Україні
від 1933 р.), і проти своїх, націоналістів, які пробували «переосмислити»
націоналізм Донцова, «відкорегувати» його чи «розширити». До такого типу
полемік належить велика стаття «Ненько-шароварницька «геополітика», вміщена у
цьому томі, своїм критичним вістрям спрямована проти визначного мислителя і
письменника Юрія Липи (1900–1944). Хоча її співавторами у Д. Донцова були
антрополог Ростислав Єндик і географ Олександр Лагутенко, явно проглядається
у стилістиці й концептуальності статті домінанта запального Д. Донцова. Ми
принципово акцентуємо на цій публікації, щоб хоч якось «вирівняти» ситуацію у
темі конфлікту між Д. Донцовим і Ю. Липою, на якому звично збивають свій
«капітал» ліберальні науковці, представляючи у неприємному насвітленні
редактора «Вісника». Йому традиційно закидають «нетолерантність»,
«інтелектуальну слабкість», «сварливість» і т. ин., у такий спосіб
дискредитуючи і весь націоналізм, і лінію «Вісника», і постать Донцова.
Насправді конфлікт між двома видатними авторами виник скоріше з вини Ю. Липи
– людини дуже емоційної й амбітної, яка вибухово сприйняла відмову Д. Д.
надрукувати статтю «Тарасівці у тюрмі». Це сталося у 1935 р. Вже наступного
року Ю. Липа видав брошуру «Українська доба», в якій було кілька ущипливих і
принизливих випадів проти ідей Д. Донцова з трактату «Націоналізм». Згодом
упереджена критика продовжилася у виступах Липи і його книзі «Призначення
України» (1938). Власне, й на неї Д. Донцов організував колективну рецензію
«вісниківців». Вартує відзначення, що Ю. Липа у своїй критиці був необ’єктивним, дріб’язковим,
на що й звернули увагу провідні націоналістичні автори – Олена Теліга, яка
надрукувала у шостому номері «Вісника» за 1936 р. гостру відповідь на цю
критику, і Леонід Мосендз, який у статті «Маргіналії до «Української доби» Ю.
Липи» ґрунтовно проаналізував її недоречні критичні випади проти Д. Донцова.
Реально більшість із табору націоналістів-«вісниківців» не підтримала Ю. Липу,
а підтримали його якраз приховані і неприховані вороги націоналізму, які
згуртувалися довкола варшавського журналу «Ми», який редагував письменник
А.Крижанівський і який таємно фінансувався Москвою. На жаль, ця традиція
безаргументовної критики Д. Донцова з табору лібералів продовжилася в
діяспорі після 1945 р. і відновилася в Україні після 1990 р. Її сутність
доволі підступна і підлувата: різні запізнілі автори-полемісти, ховаючись за,
справді, велику і героїчну постать Ю. Липи, який трагічно загинув від рук
московських окупантів у 1944 р., в емоційному та моральному планах так
змальовують полеміку цих талановитих авторів, щоб принизити «зашореного», «догматичного»
Донцова, який, мовляв, відсиджувався у тихих редакторських кабінетах, коли
Липа воював. Часто такі полемістики не стільки захищають Ю. Липу, бо
насправді його націоналістичний світогляд і націоналістична позиція їм
страшенно далекі, а лише використовують тему полеміки для дискредитації
націоналізму і його головного ідеолога. Коли ж ми уважніше придивимося до критичних випадів і Ю. Липи, і Д. Донцова,
то побачимо, що ніякого світоглядного
розходження між ними немає. Вони здебільшого полемізують в локальних
темах, на матеріялі окремих історичних фактів, а не в річищі ідеологічних
протистоянь. Тому на прикладі цієї полеміки ніяк не можна говорити про
«ідейний розкол в таборі націоналістів», як це прагнуть представити
ліберальні автори. Як показує стаття «Ненько-шароварницька «геополітика», полеміка і з боку Д.
Донцова набрала роздратовановсти, дрібничковости. Критикуючи Ю. Липу, він і
його співавтори наводять приклади помилок і неточностей здебільшого
фактологічного рівня, але при цьому чомусь не добачають плідних,
концептуальних думок видатного культуролога та геополітика, які складають
основу книжки «Призначення України». Це тенденційна критика, проте вона
потрібна сучасникам як факт, для розуміння позиції Д. Донцова. Сумарно статті Д. Донцова 1930-х років передають той масив філософської,
політичної, історичної, культурної аргументації, з якою український
націоналізм, репрезентований ОУН, успішно наступав у західноукраїнському
суспільстві і ставав на 1939-й рік, рік початку 2-ї Світової війни, його
головною політичною силою. Попри окремі теоретичні розходження із
публіцистами й ідеологами ОУН, його спадщина визначала той рівень
пасіонарности, національної відповідальности, наступальної критичности, який
забезпечував тоді націоналізмові героїчність у почуттях і переможність у
діях. Попри окремі теоретичні помилки й обмануті сподівання, система
принципів і поглядів Д. Донцова-публіциста була тією основою, яка плекала в
українцях силу Волі, завзяття Боротьби і незламність Характеру. [1] Грицак Я.
Страсті за націоналізмом: Історичні есеї. – К.: Критика, 2004. – 340 с. [2] Зайцев О.
Український інтегральний націоналізм (1920-1930-ті роки). – К.: Критика,
2013. – 488 с. [3] Закопанець
Дм. [Донцов Д.] 1906 рік у Києві // Наш голос (Львів). – 1911. – Ч.6-8. –
С.367–372. [4] Наш голос.
– 1911. – Ч.3. – С.156–161. [5] Донцов Д. Ceterum censeo (З нової книги
про Росію) // Дніпро (Львів). – 1927. – С. 46. Олег
БАГАН керівник Науково-ідеологічного
центру ім. Дмитра Донцова |
|||||||
|
-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------- |
|||||||
|
Після проведення
оплати, просимо Вас скинути «скан» перерахування на e-mail або надати інфу
(місце та суму перерахування)
* Ціна вказана без урахування вартості доставки книги до адресата. |
|||||||
|
© Видавнича фірма «Відродження», 2015 р.
Всі права
застережені ©
І. Бабик, 2015 р. |
|||||||
